Частина перша
Тирада 1
Король розпатланий і босий
на свищику грає
а його вітає
весь Єрусалим
Бетлеем за ним
біжать малі діти
біжать живі панни
стоять за ним біди
плещуть у долоні
сяє орифлама
три лілії золоті
купаються в крові комонній
обшарпаний і побитий
без корони
голодний
прийшов свободити
гріб Господній
славімо його
Тирада 2
Чути крики і гомін по всій Україні
плаче велика земля яблука падають
пишна звірота править народом
а як вона править не знає король
міста занедбали ремество батьків
у селах тічкуються зграї вовків
а гори паперу пливуть і пливуть
у руслах колишніх річок
а дари та благання тепер не доходять
до гордого Кракова города.
Тирада З
"Де течеш, Дунаю червоний?"
"Там, де стоїть панна з тобою,
козаче".
"Де ти взяв си барви такої?"
Дивіться також
- Кость Москалець — Вербна неділя
- Кость Москалець — Це літо – назавжди...
- Кость Москалець — Два вірші, які довший час вважалися втраченими
- Ще 98 творів →
козаче".
"Аби мені лучча зброя,
То загладив би ще троє,
Дунаю".
"Коли б мені кармазин,
То загинув би й татарин
не один".
"Коли б мені ще й сап’янці,
То пойняв би тебе, панцю,
брей, море, брей!"
А Дунай тече,
А панна плаче,
козаче.
Тирада 4
Іди, мій братіку, іди,
не жди на левів та ведмедів,
що тягнуть золото арабське
під жовтим листям кленів.
Devotio moderna.
Іди, мій братіку, співай,
про ясні рани князя неба,
про білі шати Діви,
про тихі житні зерна.
Devotio moderna.
Осінні хмари.
Останні отари.
Agnus Dei, не карай Іуду.
Заходить сонце черво…
Devotio moderna.
Тирада 5
Коли двері на колодці,
коли грати на віконці,
отже, пастка на дракона
вже готова гонорова.
Коли сніг бриніє днями,
коли сни брудні у дами,
отже, пастка гонорова
на дракона вже готова.
Час жеретія лапати,
летіть, соколи, до хати!
Закричав, огнекрилатий,
взяли замки відлітати.
Взяли крила в кайданиці,
шию до скрипиці;
сиплеться луска лапата,
благає зміїха-мати:
"Пусти сина, Георгію,
бо він іще молодий.
Не наївся, не напився,
голос не перемінився.
Змилуйся над моїм щастям,
скоро Діоклетіан
мучитиме християн".
Не послухали зміюки,
посікли його на штуки.
Ось так, отак, он як, о!
Отакечки, отако!
Тирада 6
Залиш свій дім з одним вікном і йди,
нехай загрозливо подивляться услід
тополі, котрі зостаються;
один тепер, цілком один,
немає тих, кого любив,
що втримати могли, сказавши:
"Ми твої!"
Іди тепер, як знаєш, пілігриме,
шляхи, прокладені в світах, усі твої.
Немає тих, кого любив,
і щезли вороги, які
могли затримати, сказавши:
"Ми твої!"
Гойдається міх, падає сніг,
сопілка новá і пісня новá.
Епістоли, яка надійде потім,
не прочитає вже ніхто, — і ти,
і можна буде не відписувати, — вперше, —
чому вагаєшся, іди!
Гойдається міх, сиплеться сніг,
сопілка стара і пісня стара.
Креше мороз, бреше чийсь пес,
кличе ятряний маєток з небес.
Тирада 7
Пречиста Діво, помагай мені
шукати шлях у золотім вогні.
Порадь, коли я ради вже не жду,
і захисти, і заступи, і порятуй.
Дай лише ті слова, які Тебе достойні
у вищих небесах, на дорогому троні.
Осяй сирітську мову українську,
вгорни її у ласку материнську.
Прости, що я, гріховний і нездалий,
прошу цього між тлуму та неслави,
серед видющих, мабуть, найсліпіший,
поміж премудрих, може, найдурніший;
коли вони кричать, я все-таки шепóчу,
з надією: почуєш серед ночі
і зміниш гордий глум на тихий захват,
слабих — на дужих, дужих сповниш страхом.
перед покорою веселих зел та звірів,
перед покарою, що міститься в зневірі.
Щó є вогонь, високий, золотий,
на тверді серця гостро піднятий?
Це добрий меч в руках Твого Дитя.
Це віддих віри нашої. В Буття!
Тирада 8
Єдиному, Хто вміщує в Собі
зорю і павутину на траві;
Хто промовляє хмарами, дощем,
соборами, зруйнованими вщент;
Хто зі Свого квітучого огроду
зірвав полин для нашого народу, —
у бурштинóвий кинутий огром,
возношу славу Таїні Його,
в якій знайшлося місце для заглад,
обіцянок дотриманих і зрад,
і воєн, розповсюджених, як тля,
що завдяки їм обертається земля,
і миру, коли вішають дурних,
повій катують, і регочуть із святих,
а спочиваючи — хоронять молодих,
а засинаючи — поважно піють гімн, —
у ньому кожне слово — мов батіг,
для тих, що не співають, і для сих.
"О, Таїно, — кажу собі тихцем, —
не відринай мене за все оце,
коли знайшлося місце для т а к о г о,
невже мене не знайдеться для Бога?"
Тирада 9
Вже котрий вік ми доживаєм тут,
щодня чекаючи роз’яснювальний Суд,
а суду все нема, і страшно, як завжди,
коли ніхто не зважиться судить;
коли Ісайя кається в газетах —
про істину шепочуться в кльозетах;
коли про істину шепочуться в газетах,
тоді Ісайя кається в кльозетах.
"О, Таїно, — кажу собі тихцем, —
ти не знущаєшся над бідним Москальцем?
Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,
то, може, не такий і я мерзенний?
Якщо ж це є порушення Закону,
чому Ніхто не відновить основу?"
Тирада 10
"Бог знищить все, що сотворив квітучим,
він так могутньо владарює сущим", —
це правда, Нізамі, та чи остання?
Це Бог тобі таке дає питання.
Однаковий до всіх, але дозволь спитати,
чому по-різному ми можем трактувати
вогонь, в який ступає жінка Рами,
і полум’я, що пожирає храми,
в якому плаче спалене живцем
святої Жанни д’Арк худе лице?
Палають кобзарі і косарі,
роса палає рано на зорі;
і космос, не змайстрований богами,
палає у богів попід ногами.
Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,
зневіру — вірою, народ рятуй народом.
Поможем Господу собою і судьбою,
яку вже ототожнюють з ганьбою.
Лукавий сміх лунає з верховин, —
так не сміється серед нас ані один.
Холодний сміх із прірви долинає, —
то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.
Славімо сміх, у Таїні розлитий,
бо він не припиняється у світі,
який охоплений вогнями зусібіч,
на протязі сторіч, і день, і ніч.
Тирада 11
Летіли горностаї через сад,
зимою помальований на біле.
Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.
Та ще й усі троє.
Чи сам дома, чи не сам дома,
а хліб свіжий, вино червоне.
Рубаночок срібний, золота сокира,
древо кам'яне.
Летіли горностаї через сад,
на чорне помальований весною.
Напоїли коня, напоїли мого
вороною водою.
А стайня дрижала,
пір’ячко лежало.
Збруя нова, незбутвіла,
на сонці блищала.
Через жовтий сад горностай летів,
та ще й сам один.
Чи пан буде, чи пропав буде,
а спереду і позаду — дим.
І позаду зрада — і попереду.
Червоне вино. Цвіте дерево.
Тирада 12
В сірому небі хмари черлені
стоять — і нема.
З сірого неба птиці багряні
летять у туман.
Де серденько ниє, де тіло понищене,
ніч мина і літо мина.
"Мамо, — кажу, — я не хочу вина".
Мовчить вона.
Потім сиплються сльози,
як мак дрібні, —
його товчу.
Потім тіло покинуто, серденько тліє.
Ось і я вже мовчу.
Тирада 13
Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;
ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;
гіпсову жінку кохаючи;
гілку і слово намарно ламаючи, —
не оскаржую скла, під яким колихається осінь,
відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —
бо жести хисткі, бо любов незбагненна,
а грона цього відчуття достеменні
і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.
Тирада 14
Десь грають сурми
і ніч триває
але це ніч
що паче дня
і бурштиновий труд
кружляє
посеред нього
я
на шибці краплі
за ними лампа
ковточок чаю
невдовзі осінь
холера ясна
життя прекрасне
його не досить
його не досить.
Тирада 15
сумний витязь і птахи і кольори
а ще загадкова для знавців геральдики
картина на щиті:
три краплі крові
пронизані блакитними стрілами
на кожній із яких
сидить звісивши ноги
маленька прихильність
тримаючи високо над головами
напис невідомою мовою
Тирада 16
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —
немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок — раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.
Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить.
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш
розплавлений метал.
Тирада 17
непотемніла яблуня
плете свій квіт
свою Вкраїну
пелюстками криє
біла пелюстка — були крила
сіра пелюстка — була свитка
чорна пелюстка — була й немає
а червона пливе Дунаєм
плете свій квіт
непотемніла яблуня все вищає
мої слова внизу
такі маленькі — мов мурахи…
Тирада 18
чотири крапельки дощу:
вода вогонь земля повітря
і п’ята — книжка нерозкрита
і шоста — крапелька дощу
шкода я вмію рахувати
шкода я вмію шкодувати
чотири крапелини крові:
червона жовта синя зла
прийшов до маляра: — сідай —
і знову хмарить сиві брови
чотири крапельки дощу
чотири крапелини крові
Тирада 19
Згасає стукіт опадаючої роси
і така тиша у всьому місті
що видно її крізь бійниці
і сховавшись за мерлонами — видно
і навіть босоніж пробігши по теплій бруківці
обдуваючи вранішню кульбабу
все одно не порушиш тиші
все одно побачиш її
пропащий
Тирада 20
Марноти сірих днів — мій оберіг
від череп'яного достатку і доріг,
якими не ідуть прочани зі свічками,
якими не кричать "прощаймо" журавлі,
якими не пливуть даремні кораблі.
Ці марні дні — єдиний мій рятунок,
щонайсолодший, витриманий трунок.
Шукаючи у лісі юну дичку,
гортаючи на стриху древню книжку,
вшановую не тіло на землі.
…А скільки вже розтануло країв,
що ідолів собі робили із руїн?
Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?
Прочани й журавлі вертаються назад,
обсівши густо щогли кораблів.
— А що то за корони?
— А ми вже королі.
Тирада 21
Прости, мій Боже, суєту
годин, призначених для духа,
цю варварську неситу скруху,
і пісню щиру, та не ту.
Прости, мій Боже, суєту.
Мені так прикро, що ти Бог
сумного праху, жмені пилу, —
і чим тобі людина мила,
з якою завжди важко вдвох?
Мені так прикро, що ти Бог.
Прости нам сіть, і слиз, і хіть,
узнай: вони — вуста для слова,
звільни, благаю, серце нове,
звели йому хоча б тремтіть,
коли не хоче жити в Крові.
Тирада 22
в білому лоні
зорі Марії
час не існує
кожна година
місця не знайде собі
сама над іменем своїм
всміхається сама
цнотливо прикрива коліна
сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері
холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Маріє
ми повернулися дивно чужі вірні і вірим:
золотоптиці мудро клюють злотозерно
золотолеви майструють друкарські верстати
вулицями бігають діти
пізнаними таїнами діляться —
а Іуда з опалих за ніч яблук
викладає хреста
Тирада 23
мав сорочку файку люстро
знесла все те вода бистра
прочитав сто книг розумних
перша — то найрозумніша
лев ходить ринком волає на тіні
в сірому небі птахи несуть
сіті — птахів ловити на продаж
ще ніч оця а потім ще три ночі —
і ти залишиш край де гостем кожен
кажан і сходи і мости
на каву сніг летить холодний
з високих берегів — з дахів
на місто дивиться негода
червона хвіртка сад зелений
парадний одяг час на сцену
не аплодує ситий плебс
приреченому до надії
гарячі зимні як повії
по місту котяться події
і гавкає на лева пес
Тирада 24
А як вигнали Війона
хорошого компаньйона
заспокоїлися і наситилися
назлягалися і насралися
то схотіли аби я
заспівав про короля
для короля
пісня моя невеличка
дуже скромна нескоромна:
"Дай золота
дай корону
і крульову
дай"
а як виженеш мене
то шляк тебе не мине:
буде бити буде прати
будеш тоді ротом срати
судь-бо-нос-цю наш
Тирада 25
Миколі Тузу
Хóджу-броджу білим світом щастя не шукаю
де побачу птаха в клітці куплю-випускаю
А ще ж мені цього літа куля не відлита
а ще ж мені молодому хочеться додому
мати б мені друга-брата вірную пораду
разом були б вино пили жили і вмирали
де ж ти друже забарився я тебе шукатиму
повернутися додому птахи не пускатимуть
А ще ж мені цього літа куля не відлита
а ще ж мені молодому хочеться додому
Тирада 26
Була січа у пітьмі,
у місяці падолисті.
Чорна вода світилася,
троїлося тіло.
Познаходили на ранок
шаблі та пістолі.
А тіла позабирали
татари з собою.
Не мали кого ховати,
просто так молилися.
Наче вперше одне на одного
сироти дивилися.
А я йшов тоді зі Львова,
три дні вже не ївши,
то вони мене забрали,
і нагодували,
і все розказали.
Тирада 27
Яку-будь людину
з Ісусом порівнюй:
се диво цнотливе
і не срамотливе.
Мій камінний раю,
вітаю тебе!
впереміш опале
і зелене листя.
Матінко пречиста!
Imitatio Christi!
Летять сніги з хмари,
ченці не доспали,
впівголоса моляться,
а потім у трапезній
трохи вина вип’ють,
загріються, бідні.
Підуть стежки прокидати, —
для дороготови
на усе готови,
ой, братчики-ченчики,
травичка Христова!
Тирада 28
Проминули, короленьку,
наші веселенькі дні,
ой, смутно мені
і тобі!
Брудна челядь возвисилась,
псарні, стайні позаводила,
регочеться над Образом,
над Гербом глумиться,
ой, жаль мені
і тобі!
А радники запродалися,
астрономи пропилися,
бидло їсть зі срібла,
кармеліток лапає,
байстрюків стругає.
Ходімо до саду,
згадаємо королеву.
Зроблю тобі свищика
ще одного.
Тирада 29
Сьогосвітня розкіш —
убога у Бога.
А жіночка ласа
зроблена з гівна і м’яса.
Про це пам’ятай,
муже усемертвий.
Серденько заходить,
цвіркуни говорять
про пана Бояна
до самого рана,
до ладу, до прикладу,
а ти наслухай,
до їхньої мови
свою додавай.
Тирада 30
Як можу, так співаю.
У дзеркало дивлячись.
Життя проминає,
за яворами ховаючись.
Панна до вінчання готова.
Гарна десь ти, наречена Христова…
А твій батько меча нагострив,
а твій батько слуг напоїв.
Скрадається, підлий, покоями,
а ти світле волосся розчісуєш,
у дзеркало дивлячись.
Висока свіча
і чорна троянда.
Збігаються людоньки.
Ладоньки, ой, лада.
Тирада 31
Куди тобі? В негоду неживу?
Там ягоди сухі,
там ящірки блукають.
Куди тобі? В нерадісну корчму?
Там короля нового
старці і блазні лають.
Чи до привітної вдови?
А там давно
чужі ночують.
Куди тобі подіти чорні книги?
Кому нового вірша прочитати?
Улітку світ безмежний,
узимку непривітний,
і завжди його важко покидати.
ВСЕ
Частина друга
* * *
завше боявся зустрічі немилосердної
з принцом серед пустелі вночі
чи ти мені голову зітнеш принце
світле дитя палахкучої крові
чи ти мені чуло в очі поглянеш
ген з того краю столу
чи ти мені очі вип'єш принце
грубі і невситимі
а чи із клаптиків порваних віршів
складеш картину
мого похапливого страху до тебе
я не троянда не лис не планета
я лиш пустеля у власній постелі
каптур ченця стіна ледь помітна
за мохом
завше боявся
боявся до дзвону коли плескав у долоні
боявся до дзвону і диму
як сигнальні багаття палив
боявся до гір що постали на видноколі
до люду що вимахуючи руками
все більшими
біг рятувати мене
від принца мене порятуйте —
для того цей вірш
від маленького принца —
ату його!
("пустеля")
* * *
карта стара світанкова
сухі чорнобривці
позначають місця битв
у яких здобули перемогу
світлу склянку води
п’ю поволі
несвідомо рахуючи шрами
виглядаючи сонця
що світило впродовж
столітньої війни
хтось торкає за плече —
здивовано повертаюсь —
зі своєю водою
сідає на підвіконні поруч
спалена Жанна д’Арк
із сухим чорнобривцем у косах
* * *
веселих свят — ідуть рубінові дощі
у пальцях кришаться на статуї
золоті гіпсові у грудневих парках
заснованих павуками — священними
що в них ми навчилися хресту-любові
веселих свят робота радісна паде
багатий дощ на слух звіряє
серця і повноцінність тютюну
старі фламандці підвечерюють
плодами кам'яними ти за ними
ідеш відлунений дозвіллям
коли й вино — не гріх
коли і гріх — вино
* * *
Я ще раз вип’ю крижаного чаю
дослухаю себе і вимкну маг
поему Чубая перечитаю
передивлюсь колекцію комах
липнева злива виліпить на сході
худеньку постать дівчинки-жони
чай закінчився а Грицько в труні
і пісенька остання — про Чорнобиль
і тільки ти лишилася мені
та ще комахи із уважними очима
що розглядають шрами на чолі
а потім пересмикують плечима
Неволя
на синій сосні на тонкій гіллі
збудовано дім бурштиновий
живе в ньому гадина —
тільки й того роду
дзиґарика має
у вікно ззирає
з синьої сосни з тонкої гіллі
тільки й того броду
тільки й того сліду
що гадина піде
прийде
піде
* * *
Нічого не знаю нікого не знаю
ніколи не живу
а як живу — то крадькома від самого себе
котрий все одно не живе тільки обсервує
і свідчить потім і свідчення ці — зрада
я сам зраджую себе — більше нічого і нікого
ніколи немає осені і літа немає ніколи
одна тільки ніч ніч буднів і свят
одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть
смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна
і всі сплять навіть колишні друзі сплять
навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш
попри їхню невідчепну реальність
задихаюся від дощу слухаю музику
дуже багато дощу дуже багато музики
споконвічний чай споконвічна цигарка
ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять
Господи хоч би я вже прозрів
Господи хоч би я вже отямився
Господи
скільки ще можна подорожувати
прати єдину сорочку сушити її своїм тілом
скільки ще можна читати писати співати
коли ніч все одно одна ніч і не більше
коли пси і ті знаходять сяких-таких господарів
коли блудний син — і той повернувся зрештою
я — блудний син? а докази?
адже я не хочу повертатися і жерти м’ясо
адже я не хочу заздрості свого брата
адже я не хочу позувати художникові
котрий нічим не кращий за мене
і нічим не гірший він теж уже не живе
а ту дівчинку треба проклясти і забути
ні лише забути — її ім’я і очі найперше
а решта забудеться саме по собі
пам’ять осліпне безтямна
Господи
Господи хоч би я вже прозрів
і до війська тебе не заберуть більше ніколи
і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу
це було дуже хитре і вірне рішення:
віддати мене мені назавжди на ніколи
Господи
хоч би я вже отямився — — — —
* * *
Летить пожовкле листя з верховин.
Уже ні сну не буде, ні покути,
а буде мати й буде син,
якому принесли цикуту.
До ранку так далеко, мов до раю.
Я п’ю, і мерзну, і палаю,
і знаю, що пізніше, за Дунаєм,
ти знайдеш іншого мене.
Люби мене, люби мене, люби,
той інший молодий — він не заброда,
напевно ще не розгубив
"святих небес пречисту вроду".
А я — ридаю у вогні,
і пропадаю у свободі,
і тільки ти одна мені, —
а решта ночі та негоді.
* * *
Він оселився у покинутому храмі і писав.
Серед ночі приходили;
одних він знав з Европи,
а інші… врешті, може, просто миші?
Одна була приручена; відтак,
читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,
— він слухав неуважно, бо ті вірші
були не з Трої й не горіли у вогні,
який палав і ледве стримувався в ньому
зусиллям волі, що дорівнює неволі;
вона цього не помічала; він терпів.
Зерна в довколишніх полях було доволі.
Пробудження
Повертається зір
повертається слух
повертається свідомість
чиста як вранішній сніг
Бог переміг
я ніколи не думав
що поразка може бути
такою бажаною
так довго очікуваною
такою здійсненною
може це тому
що я й не вірив ніколи
по-справжньому
так як оце тепер
уранці
запалюючи
нову сиґарету
замість свічки
дістаючи новий аркуш паперу
чистий ніби здобута поразка
ніби повернена свідомість
так-так — ніби вранішній сніг…
* * *
І чи було те літо що вимагало птахів
закинувши свою патлату голову
кудись у верховіття —
у недосяжні руки
І чи розказували двічі
історію дахів??
за валом продають моря
разом з ваалом
І чи журились як вінчалася земля
в своїх нуртуючих соборах
при ксьондзах та своєму ритуалові
при нетутешніх глядачах отам —
за валом голубим
де списи прапори й вітрила
де літо на білесеньких ослонах
барвисте доміно розклало?
А над червоними дахами Бог розгортає
недочитаний кобзар
зерна бджоли і ранку
1980
* * *
ранкове передмістя сну про тебе
вертаюся до брами — і назад
Бог загорта не дочитавши небо
і кілька слів упало в білий сад
і кілька солов’їв із інеєм на крилах
течуть у гнізда втомлено мовчать
неповерненна незбагненно світла
і неминуча наче та печаль
і сходить сонце Боже як це просто
і вигорає місто до землі
і вже прокинувшись
усе ще чую постріл —
це знак це повернулись кораблі
* * *
Тебе узяла рання рана — любов.