Тоді мене назвуть ім’ям постійним,
коли я народжуся і мій крик
долине до воріт, де королі за ними
на збавлення чекають, у нескошеній траві
з мірошниками граючи — то в шахи,
то в інші більш а менш шляхетні ігри.
Нехай тоді один із королів зведеться,
і перекине чашку з чаю догори дном,
і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,
усе ж прокаже, дивлячись на рів,
забитий головами непокірних гіацинтів,
прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи
з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,
аби увагу королівську привернути, хоч і так
усі вже перекинули чашки.
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
"Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках,
щедро всипана мýкою (і низенький уклін
в бік насуплених мірошників),
любі браття, збиратися час, приготуйте дари".
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
"У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,
бо дорога коротка".
і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в,
до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:
"Відкривайте ворота!"
Це ворота скриплять? Це у труби трублять?
Королі на колінах вітають віз сіна,
на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я
збавити, збавити, збавити королів…
Цвіркуни приїхали разом зі мною,
повен місяць їх тримаю у срібних руках,
і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця
уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,
Дивіться також
- Кость Москалець — Село в снігах і пес побіля ніг...
- Кость Москалець — Слова і речі, вечір і сова...
- Кость Москалець — Громадянка високогірньої вітчизни
- Ще 98 творів →
і нарешті — імено моє, загорнуте
у вишитий матір’ю крик; поспішаю
його розгорнути, а королі спритно
ловлять цвіркунів, амінь.
II
Слово "мир" — як вітряк, що його
Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,
зате до останку щиро: так уперше кохають,
так матір ховають уперше, так тіням
відрубують руки, коли помічають,
що тіні ті схильні до зла;
та ось зло закінчується, майорять прапори
над хатиною кожною, над буком і пальмою,
Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,
хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,
коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.
"Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?" —
питає святково прибраний маклер,
бо маклери не зникають разом із злом,
бо не зло породження маклерів;
отож: чи достатньо?
Ваш спис мозолями вкритий,
ваш кінь — з копитами збитими,
слуга ваш схуд, беріть, доки дають.
"Слово "мир" — як вітряк, що проріс із зерна,
посадженого на обрії мертвими обрами.
Ми не обираємо вітряків, ми обираємо
коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде
не закінчується, тому треба його боронити
до останку, а тридцять срібних
завжди знадобляться", — відказує Дон-Кіхот.
Словом "мир" не користуються,
його або мають, або ні в серці, в умі,
як лист від матері з того світу:
"доброго дня синку мій кіхоте
турбуюся твоїм здоров’ям
будь чемний бережи себе і росінанта
ми дуже скучаємо за тобою
і все чекаємо що ти нарешті повернешся
коло нас усе добре
не цілуємо бо ми мертві".
III
Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах,
барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають,
мов безстрашні метелики,
примовляючи: "Ось ти і виріс, палаце".
А більше нічого не виросло, так уже повелося,
що колір і запах не розвиваються, лише вбираються,
лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію,
палаци солоні, лахміття.
Майорить миготливе лахміття на жестах,
які до палацу летять, обкручуються круг колон, —
і ось уже ввесь палац у лахмітті,
і ось уже зáмок увесь у дранті,
бо немає для руб’я гарніших лакомин,
аніж світла споруда полум’я
з духмяною акацією на вежі,
з курантами кольору сльози, бо час —
то не більше, ніж плач, схлип у темряві,
де ніколи не було жестів.
Ось ти і виріс, палаце,
ось ти вже і в лахміття убрався,
і східці вже маєш, як кожен путящий палац,
і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися,
довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків,
бо тут уже інший час, бо інакший тут плач,
бо тут лякаються диких голубів, — удавано, —
бо тут на обдертих, палаючих стінах
написи тих, що бували раніше,
і на кожному кроці їхні сліди, —
тому тут так незатишно і нестрашно,
хоча внизу сади і дим —
це ми торішнє листя палимо,
тому що на терасі під ногами бите скло
і бита цегла, битий плющ
і вдрузки потрощені крики
усіх палацових птахів.
Ти перечитуєш, цвіте акація,
киваєш головою, сльоза біжить, —
прикладаєш її, як печать,
до поштової скриньки плентаєшся.
IV
Не від люті спалахують очі
стогами жахкими, пахучими;
не від квітів, що чепурно всілись
на шибці січневій, —
просто брилу гекзаметра власного,
веленічнóго,
вкотре взято на струджені плечі кирилиці.
Календарику, впертий Каленику хати,
поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз
у пошуках свят для немудрого цього століття,
для нас невисоких. Хай тобі в нагороду
стане пил на порожніх стрімких мисниках,
що знедавна — непотріб
у народу сізіфів.
Ще цигарку вмолю,
щоб димом огріла легені сконтужені;
новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями;
останніми днями ношу скромно похилену голову,
ніби й справді ті квіти на вікнах
я малював ізнічев'я; а тим часом
на колючому дроті собака-неправда тріпоче,
струнний дим із благенької "Прими"
легенькою римою
точить руно,
косинцями снігів хтось вимірює золотополе,
із синцями гріхів блудний син повертається верхи
на перекотиполі.
І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,
босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,
і танцюється звірові вірному, вільному, голому
в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.
Майорú на колючому дроті, собако-неправдо,
цілуй протигазові хоботи січня,
розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;
у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка,
ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них,
бо тебе подолав.
V
В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,
калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;
кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,
сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні
хвилі дощу над містечком, калюжі в одно
зливаються, серця в одно,
висока дівчина молиться і замовкає гнівно,
коли вірган.
Жебрак до собору заходить, пес-приблуда
за ним заповзає, з хворими очима пес,
без серця — воно там, у калюжі, в одно
з жебраковим, і мокрі сліди.
Що ж тоді робить Бог?
Він жебраку і собаці молоко наливає,
він високу дівчину за хлібом посилає
і ні про що не питає, на те він і Бог
для обох.
Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,
висока дівчина минає перший склеп,
і другий минає, і не збирається
повертати в собор, де на неї все ще чекають,
хоча хліба не треба вже, хліба не треба:
вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,
і віддав.
Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть "брате",
п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають
на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,
дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче
бути самотньою, вона буде.
Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,
порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.
Вода до собору затікає, вода вірган заливає,
кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну.
Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,
у Бога собака в руках; калюжі, серця
підіймаються. "Зараз потопнемо, брате", — спокійно
жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,
Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.
VI
Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,
хутчіше під небо, що в круках зашпорталося
цивілізованих; як не втікати від осінніх
боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,
які у стодолі волають і сяють?
Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,
минущі, нарешті, давали в кредит?
Хіба лиш томи у хистких палітурках
поради і солі на віру щораз позичали?
А ти пригадай неполоханих оком шулік
над степами і ніч не забудь,
коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,
де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.
А полохка риба вранішня, що довірливо,
і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її
ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,
пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?
Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай
у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,
непристойними скриками кроків за вікнами;
щастя твоє, сило нечиста, — кордон
ще за Польщі між зимов і нами збудований;
щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,
душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,
тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш
від суду, де гостро, о, гостро спитають: "А чим
ви збираєтесь віддавати?" Вхопиш волосся своє поріділе
і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої
і так от, німуючи, підеш у довге заслання
з забороною читати, писати, малювати,
з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,
бджіл розводити не дозволяти,
а тим більше — на шулік дивитися.
Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:
"Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?"
VII
Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
пора коня порати, збиратися на роботу.
Риба сохне на шворці, гриби і трави;
дрімливиці домовику дулі сучать,
а він погідливо головою киває.
Вже ранок вистигає, вже день наступає,
принесуть газети із війнами;
заїду в березину, начухраю віників,
житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,
побесідуємо про політику і піїтику.
Уже день вистигає, святий вечір надходить,
корова подоєна, кажани аркан водять.
Сісти на рундуку, випалити файку,
подивитися, як Марс над хатою сходить,
пожуритися.
Кілька полін до печі кинути,
домовика з комори вигнати — нехай гріється;
літери довготерпеливі
із книг у книги сіються.
Серце серед ночі розболиться.
Клодель руками розведе — "що я вдію, нема мене", —
а домовик за лікарем кинеться.
Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,
стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.
Лікуватимуть рибою, грибами і травами,
домовик масаж робити, лікар рецепти писати.
Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,
корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю
принесе.
Гладитиме лапою по голові волохатою,
"Та не бери того дурного серця в серце", — втішатиме.
Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,
але стримається, обережно попрощається,
іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати —
до поля свого піде темрявою.
…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
треба домовика… тьху, коня порати,
на роботу збиратися.
VIII
Україно, земле непізнана, шибка, до котрої
вічногарячим чолом дотуляюся; каюся —
я на папір переношу ім’я твоє зболене,
дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки
пропоную перехожим, а хто з них вартує того,
щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —
у груди прийняти, до того прийняти, аби
лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…
Може, ти скажеш: "Боплан був так само чужий,
а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг
на вічноплиннім камінні паперу закарбувати".
Так, але жодна вдова не змальована там,
а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність
в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно
змальованих мап.
А скількох він сиріт — хоча б крапкою
кожен десяток — позначив? А кобзарів?
Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,
що як труни — на тлін розраховані;
я кожен слід тогочасних орлів і лелек
у нечіпанім лоні квітучого неба
зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених
рамах поставити в залах Олеського замку,
кожну сльозу, що як відбитки пальців,
котрі наругу і благо приносили
Роксоланії… А коні, що жодного разу
за чотири століття не спали?
А чайки козацькі, а хлюпіт води
попід веслами з щирого золота?
А дзвони, в залізному тілі яких
карбували вірші? Серця породіль,
живими закопаних ляхами в землю
так не били, як дзвони ті з віршами.
Врешті що тут казати! Поглянь,
де ми зараз знаходимось — ти
погодишся: тільки хоробрий і чесний народ
міг опинитися тут.
IX
Легенда приваблює.