Нові сполохи

Нові сполохи

1. Декаденти. Така нестерпно цілісна реальність! І ця викшталтувана мова, якою вже все-все-все сказано… Вони пили спирт і курили гашиш, мляво стискаючи передчасно зів'ялі груди своїх екзальтованих коханок або обвислі сідниці гістеричних і ревнивих коханців. Деякі стрілялися: темна кров густо заливала канапи. "І хай не буде в тебе інших богів, окрім твого Я". Парча й оксамит, золоті і пурпурові тони, срібло і кришталь, і порцеляна, ряботіння арабських килимів, породисті пси, які уважно стежать за конвульсіями переплетених тіл, а потім задирають довгі свої морди до високих стель з ліпленнями та розписами і виють. Крильцята мертвих метеликів, ніжні і холодні на дотик. Кружляння опадаючого листу. Глибокі тріщини, які зміяться палацовими стінами і яких ніхто не помічає за густим диким виноградом. Занедбаний парк, затхла вода ставу, над яким стоїть потемніла від осінніх дощів альтана. Навіть природа довкола них помирає по-їхньому: з акторськими репліками, плиткою гістерією, з наївним переконанням, що це не надовго, в кожному разі, не назавжди. Знудження і пересит: не від надміру страв та напоїв, а від того, що не смакують вони, не тішать. І приємний тягар револьвера у тонкій руці з довгими тендітними пальцями, які пам'ятають стільки сонат і ноктюрнів. До дідька сонати! Їдемо до циганів! Їхні манірні вірші, просякнені всесвітньою печаллю, швидкодіючими отрутами, безпомічною магією глибоких чорних очей. Їхні туберкульози і туберози, божевілля, часом справжні, частіше награні. Довірлива естетика виродження, сумні і безпристрасні збочення, нікому не потрібні секрети. Їхня остання осінь, — ох, осінь, ох, остання!., але наша, наша, наша, — навіть отака, викшталтувана у своїй дискретності…

2. Гріховність. Навіть вина — текуча. Течія без джерела, вина без провини. Так сказали старі євреї: що ми всі грішні, один лише Бог святий. Це колір нашої шкіри і сама шкіра. Ми обтягнені гріховністю, вона надає нам форми, завдяки їй ми живемо, відгороджені один від одного, і помираємо, обдерті з неї. Гріховність — це не відчуження, створене окремішністю наших тіл; гріховність — це шкіра, яка щільно нас облягає. Втім, не так уже й щільно, коли ми потрапляємо в старість. Наша шкіра, наша гріховність, наша течія таки доносять нас, щоправда, не всіх, до старості. Але й гирла для цієї течії не істнує. І нам не врятувати своєї шкури.

3. Полонений. Він не знає, чим є свобода і чи істнує вона взагалі: натомість той стан перманентної неволі, в якому він перебуває все свідоме життя і в якому може утотожнювати себе з собою, знайомий йому до найменших подробиць, як власне відображення у дзеркалі. Абсурдність ситуації поглиблюється ще й тим, що він знаходиться потойбіч колючого дроту, яким по периметру обнесена в'язниця. Інколи саме вона здається йому островом свободи, хоча це, звісно, ілюзія. Для того, щоб жити далі, необхідно застосувати чітке розрізнення поміж свободою і неволею, роздробити тотальність останньої. І він збирає різноманітне начиння для подрібнення неволі: заварник на чай, книжки поетів і філософів, сопілку, мертвих осінніх метеликів на узбіччі. Інколи ті, з-за дроту, продають йому зроблені власноруч люльки, ножі і розп'яття.

4. Кафка. Страх перед тим, що найбільше любиш: перед самотністю і людьми. Стара Прага, будиночок на вулиці Алхіміків, коханий образ ненависного батька, листи до Мілени. Часом усе це вщухає, але ненадовго. Вічно недописані романи, безсоння і болі в голові. Розгорнути улюбленого Флобера, як ліків зажити погоди духа та легкої іронії, ледь забарвленої співчуттям, а може, ненавистю, і знати, що вони стосуються тебе так само. Писати про це в черговому щоденнику, теж спротивілому й необхідному, звільняючись від співчуття, ненависті, від любові і страху бути нелюбим. "Він ніколи не буде здоровим, Максе, допоки матиме цей страх", — пише Мілена в листі до Брода. А через сторінку: "Це ми всі, цілий світ і всі люди — хворі; а він єдиний здоровий чоловік…" Отож: страх перед власним здоров'ям. І страх перед реальною хворобою, бо в цьому житті, на жаль, усе надто реальне. Навіть та сова, яка щоночі сидить перед його вікном у підвіденському санаторії, якраз тоді, коли він зібрався видужувати. Тобто стати таким, як усі? Єдине, що можна сказати навздогін, — цей страх не був даремним.

5. Чорне і біле. Вчинки самотньої людини неможливо класифікувати. "Чесноти" або "вади" з'являються як суще тільки в суспільній колективній свідомості. Для самотника всі без винятку його діяння є однозначними і не вписуються до жодної ієрархії цінностей. Приготування їжі, читання книжок, молитва або гра на сопілці рівні в його очах, позаяк ці справи нема кому порівнювати. Але від численних табу та критеріїв, засвоєних під час бування межи людьми, важко звільнитися одразу. Інколи очищення і врівноважування триває роками, тим довше, чим довше ти залишався у видресируваному табуні. Біда багатьох, у тім числі й самотніх філософів, полягала в тому, що вони намагалися втілити новий і найпереконливіший для них досвід самобутності у формах мови, які витворило старе істнування. І це при тому, що сама мова вкрай необхідна самотникові. Темний Геракліт і темний Гайдеґґер є яскравими свідченнями того, як мова старається відшукати саму себе — безлюдну.

6. Panta rei. Справді реального (якщо воно істнує) неможливо змінити. Але цілком можливо змінити форми сприйняття цього реального, способи свого часування. Ось цим і займається людина протягом тисячоліть (і протягом дня), шукаючи, часом успішно, все нових і нових прийомів зміни свідомості. Тепер її перестали задовольняти імітації, пропоновані художниками, письменниками, ба навіть кінорежисерами. Немає сумнівів, що незабаром її не тішитимуть і архаїчний алкоголь, і модерніші наркотики, як і те, що винайдуть (у цьому теж можна не сумніватися) замість них. А проте, можна й не докладати стількох зусиль — і коштів — позаяк усе (в тім числі і форми нашого сприйняття) має властивість змінюватися самостійно і без нашої участі, щоправда, з меншою інтенсивністю (але не завжди). І люди таки навчаться "ловити кайф" від заходу сонця, шуму морських хвиль, пахощів полину, розтертого між пальцями, від доторку до соснової кори… Як мені їх шкода!

7. Темна поезія. Темною, тобто незрозумілою одразу, поезія буває, як правило, з двох причин: або з неможливості сказати інакше, або ж через відсутність того, що треба ословити. Темну поезію, яка створюється попри відсутність несказаного, кличе до істнування невротичне прагнення говорити за будь-яку ціну, демонічний екстаз тих, хто пересвідчився у відсутності духа; загалом це давня традиція, досить згадати апостола Павла і його боротьбу з тими, хто говорив "мовами". "Якже сурма лунає невиразно, хто приготується до бою? Отак воно і з вами: коли ваша мова не має в собі ясних слів, як зрозуміти те, що говорите? Ви будете на вітер говорити!" — каже він у першому посланні до коринтян.

Зразки темної поезії, яка говорить з неможливості сказати інакше, так само можна знайти в Новому Завіті; маю тут на увазі, звичайно ж, Апокаліпсис насамперед.

Але в цілому обидві різнорідні темряви надаються до розрізнення, як многосвітла пітьма містиків, так і позбавлений світла морок їхніх балакучих імітаторів, потребуючи тільки досвіду у спілкуванні з подібними текстами та більше, ніж завжди, зосередженої уяви/уваги.

8. Лихі вісті. Вони завжди несподівані — і водночас знані з виду. У перші хвилини їх важко визнати справжніми; якось безпорадно ми роззираємося навсебіч, розгублено переконуючись, що довколишність продовжує старанно нести на собі ознаки усталеного ладу. Сумирні вірні речі, вони ще не знають про те, що сталося. Можливо, туди, у їхній чистий простір, позбавлений перетікаючого часу, жодні вісті і взагалі все акцидентальне не мають доступу. Але чому створюється враження, що тепер ці речі намагаються слугувати нам іще ретельніше, ніж доперва? Горня, яке ще більш надійно несе в собі чай. Сірники, які одразу спалахують. Ключ, який без перешкод повертається в замку. Так, ніби ці речі стають на наш захист. Так, ніби вони закликають: "Бери з нас приклад і не губи себе". І найменша річ у домі виявляється тоді оберегом та зразком буття.

9. Горбань у собі. Цією вулицею щодня ходить горбатий пастух. Удома він порає господарство, а потім, вечеряючи, слухає радіо — і вкладається до ліжка. Хтось порівнював річ у собі з їжаком (чи навпаки?) Інколи здається, що мати горба — це те саме, що бути їжаком. Аналогія стає очевиднішою, коли уявити собі, як їжак слухає радіо. Йому розповідають про лівих анархістів або про поезію "київської школи", транслюють концерти Дебюссі і Шнітке, запрошують до участі у вікторинах та конкурсах тощо. Він з однаковою увагою слухає про все, не помічаючи ложки, якою занадто голосно сьорбає гарячу юшку, не зауважуючи горба, який є ним і водночас чимось чужорідним. Для горбанів варто було б вигадати окремий образ і подобу Бога, окреме безсмертя, окрему свободу. А також окрему ідею-архетип у Платонових небесах. Їжака не можна назвати потворним — одначе, його можна назвати колючим. Як назвати безсмертного — отже, досконалого у своїй горбатості, — горбаня?

10. Нелюдські страждання. Так звані соціабельні люди страждають через обставини, вигадані спеціально для подібного вжитку підприємливими містифікаторами та мітотворцями, які не мають безпосереднього доступу до влади. Се, мабуть, той щасливий випадок, коли кожен мазохіст зустрічає свого садиста. Відтак вони страждають через занепад мови, маріонеткову державність, забруднення річок, через розшарування суспільства на дуже бідних і дуже багатих, некорисні наслідки колоніалізму, брак паперу тощо. Їхні позаштатні володарі тим часом вигадують новіші й субтельніші способи страждань та знущань. Отся колективна гістерія і всенародні збочення мають у майбутньому неабиякі перспективи, позаяк одні не можуть страждати по-старому, інші не можуть не страждати взагалі, а ще інші вчать підростаючі покоління, переконуючи їх, що лише страждання є правдивим способом буття. Без сумніву, вони ніколи б не сягнули успіху своїми повчаннями, якби в кожному з соціальних страждань не причаїлися сороміцькі солодощі приналежності до цілого і здобутого буттєвого сенсу, хоча і ціле, й сенс, якщо вони з'являються у межилюдському просторі/часі є не меншими і не більшими ілюзіями за колективні страждання та гуртові насолоди.

11. Пійманий Сковорода.