Замість гілок з вершка стовбура виростає здоровенне листя. Уяви собі — одним листом можна накрити мажу з волами! — Листя таке широке?.. Як лопухове?
— Ні! Таке довге. Ну, як би тобі сказати, на що воно схоже… Знаєш, малий, воно схоже на лист папороті… — Омелько потяг носом.
— Що це таке — смаженим салом так сильно пахне? Чи мені мариться?
— Там за горбом згоріла клуня дуки Савки. Я сам бачив, як татари туди нагаями і дардами свиней загнали і підпалили. Свині так кричали, що я зліз із дереза і хотів у гай утекти. А татари мене побачили. Я тоді на хутір побіг і заліз у колодязь…
— Переверни штани й сорочку, щоб добре висохли, а я для всякого случаю мушкет споряджу.
Коли козак осідлав коня, він посадовив хлопчика в сідло, взяв у руки мушкет із запаленим нотом і цмокнув коневі. Кінь рушив за хазяїном. Пес теж крутився коло них.
Піднялись на пагорб і побачили внизу такі згарища, як і з цього боку. — Бодай не діждали, сучі пси! — Омелько прискорив кроки.
Зразу під схилом було найбільше згарище. Здоровенна кругла купа перегорілих болонків та товстенних шматів обпалені, закопченої глини. Від чорної купи розпливався довкола густий і масний запах, ніби чад, перепаленого м'яса і сала.
Якщо всі згарища вичахли і тільки попіл від вітру крутився часом, то тут у кількох місцях з-під золи блимали червоні жаринки. Потріскував підгораючий смалець, і нестерпно смерділо спаленими ратицями.
На цьому, ще пихкаючому синім чадом, згарищі вже греблося кілька здичавілих собак, і стрибали й сварились між собою ворони.
Чорний пес загавкотів на цих приблуд, а вони всі стали на нього брехати з таким завзяттям, що аж у вухах лящало.
Омелько кілька разів так хльоснув нагайкою, так стрельнув вузлованою, що ворони зразу знялись, а собаки, хоч і огризаючись, а все ж відійшли подалі.
— Якби оцих свиней люди їли, скільки б днів вони їли.
Омелько нічого не сказав, тільки махнув нагаєм.
Хлопчик незграбно спробував злізти з коня і впав.
— Ну що, джуро мій молоденький, не забився? — Підхопив і поставив його на ноги козак.
— Ні, не забився… Тільки знов їсти так захотілось… бо тут печенею пахне…
— Брехати тобі не буду — я теж їсти захотів. Але ми не можемо і крихти звідсіль взяти, поки все не вислідимо. Це зробили татари. Бо їм їхній закон свиню не дозволяє ні тримати, ані вживати. То хіба вони це нам пригощення приготували? Татари хитрі й підступні: не може бути, щоб вони якоїсь мерзоти не зробили. Щось вони таки втнули…
— А що вони могли утнути?
— Звідки я знаю?! Треба добре, добре все оглянути.
Кінь занепокоєно вихав і від запаху пожежі, і від брехоту здичавілих псів. І Омелько прив'язав Буланка до обгорілої вишні. Тонкі гілки гнулися від щедрого врожаю вишень. Вишні були всі попечені і вкриті чорною жирною кіптявою. Вишні пахли смальцем.
Де голіруч, де дрючком, а де сокирою, тією, що лежала на хуторі, Омелько потроху розваляв верх згарища.
Під залишками будівлі, одна на одній, розчавлені, спечені й обвуглені начорно свині, підсвинки, поросята.
Омелько просунув товстенну жердину під обвуглених поросят. Якось дивно вони в одному місці скупчились. Підважив жердиною і відвернув набік товстий пласт із вугілля і обгорілих поросят.
— Дядьку Семене! — Заволав хлопчик не своїм голосом.
Омелько Баламут відпустив жердину, зняв шапку і перехрестився. Взяв хлопчика за плечі.
— Допоможи мені все глиною закидати. Щоб ні пси, ні ворони його не поїли. Не плач! Дядьку Семену вже нічим не поможеш. Царство йому небесне та упокій його душі!
І козак та хлопчик заходилися загрібати свинопаса і його поросят.
А чорний пес, видно таки якимось своїм собачим вірним нюхом упізнав свого господаря. Шерсть йому на чубку стала дибки, він сів на задні лапи, задер морду і завив з такою силою і тугою, що Омелько аж здригнувся.
Хлопчика від завивання пса почало тіпати, він цокотів зубами, вчепився в рукав Омелька.
— Ой боюся, ой боюся! Татари вернуться і нас підсмажать.
— Не бійся татарина. От ми полагодимо тут все та й поїдемо у Великий Луг. А там вловимо татарина і, щоб ти його не боявся, втопимо, як курку. — А чого втопимо?
— Бо татарин сучий син, вогнем його не злякаєш. А води він ще як боїться!
— Ой я боюся, все одно боюся!..
— Не бійся! Щоб ти не боявся, то будь мені сином!
— А мій батько не помер! Його татари забрали…
— Твоя правда, малий. Тоді будь мені названим сином. Згода?
— Згода!
— Ну, якщо згода, то тоді мій син, названий, не може боятись татар. Бо я, твій названий батько, Омелько Баламут, ніколи не боявся ні татарина, ні турка. Стерегтися їх треба, а боятись їх козак не може. От ти знаєш, скільки мені було років, як я першого татарина впорав? У мене тільки вуса почали пробиватись. Я тоді тільки просився в парубоцьку громаду. Мені пообіцяли порадитись після Покрови, коли почнуть на досвітки збиратись. Так ото в наш край того літа продерлися якісь шалені їхні відчайдухи. А я в лісі з козаками здибався. Їдемо ми лісовою дорогою, і на нас татари вискочили! Почався гармидер, що ну! І в тому гармидері я одним тільки козацьким списом (свого не було!) з одного удару відправив татарина в пекло. Тут гармидер, смерть і валт, а я підібрався до вбитого, стягнув з нього лук і стріли. З такого тугого лука я вперше стріляв. І першою ж стрілою зняв із коня зацного татарина! А вже з того татарського дуки я здер кольчугу із сталевим зерцалом, що й слів не має описати! Більше в бою я ні з кого не злупив такої прекрасної здобичі!.. От яка історія… Тепер сідаймо на коня і їдьмо до людей. Будеш мені поводирем, бо я не знаю, де тут найбільший городок із заборолами.
— Я знаю, я знаю! Ми з дідом та бабою туди на ярмарок ходили. Я там живого ведмедя бачив. Він танцював під дуду… Батьку, а пес Бубка?! Як ми без нього?
— Він тебе порятував, значить тепер, коли його хазяїна спекли, має тебе за хазяїна признати. А як ні, то й не клич його: така його собача доля — бути без хазяїна…
У полудень, коли вони спинились напоїти і попасти коня біля прозорого джерела, їх наздогнав чорний пес Бубка. Лащився до малого, облизував і повискував.
— От бачиш, синку! Як я тобі й казав, тепер він признав тебе за хазяїна. На, пригости його бубликом. Багато не давай — дай кусничок.
— А чого? Мені Бубці не шкода і цілий бублик дати.
— Е ні, синку! Цілий бублик — то їжа, а маленький кусничок — і пригощення, і нагорода. До всякої божої тварі її закон треба вживати. Будеш знати всі закони — будеш мудрим, як цар Соломон. Вчися, а я що знаю, тобі передам…. Під вечір, голодні і змучені, дістались вони до містечка. Володарі його добре укріпили справними заборолами дубовими, вмащеними білою глиною. Навіть дві рублені башти над воротами поставили. Здалеку і вибілені заборола, і башти здавались кам'яними.
А передмістя все, до щенту, було розбите, сплюндроване і спалене ординцями.
По дорозі до містечка верхівці проїхали через ще два хутори. Ні поживи! Ні води не могли напитись! В один колодязь ординці побитих дітей покидали, у другий — поколотих свиней, козу і порубаного собаку. Всякий посуд було потрощено, діжки з медом порубано, як де був великий казан, то його попробивали келепом.
На останньому хуторі знайшли два добрі, оковані хорошим залізом, заступи.
— Ех, якби нам сьогодні вранці ці заступи… — Бідкався Омелько Баламут.
— Ми б ото людей по-людськи поховали. Нічого! У містечку переночуємо, зробимо запаси і повернемося на твій хутір і поховаємо… А потім поїдемо моїх хлопців шукати. Як знайдемо — поховаємо. А не знайдемо — панахиду замовимо.
У містечку люди сиділи один в одного просто на голові. Бо з усіх околиць таки встигло багато люду сховатись.
А Омелькові довго залога не відчиняла ворота — все сумнівались, а чи не привів козак на хвості ординців?
Коли козак із хлопчиком та собакою зрештою опинились за стінами, то на нього всі накинулись — що він бачив, що знає, де був? Все їм розповів Омелько. Хто голосив, як довідався, що сталося на хуторах, де жили їх родичі чи куми, хто приголомшено мовчав. Але всі вголос дивувались, як його сонного переніс від Гнилого Броду вірний Буланко за ніч на цілих шістдесят миль. Ділились із Омельком хто чим міг. Хоча видно було по людях, що вони тут не розкошували.
Та коли козак почав закликати чоловіків поїхати завтра на хутори та поховати замордованих, поволі товариство розсмокталося, наче його й не було. А жінкам самим з козаком не годиться бесідувати. То й вони порозходилися. Найдовше лишалася стара баба, все в малого розпитувала, що на їхньому хуторі сталося. Перед тим, як і самій піти, вона, не обертаючи лиця до Омелька, проказала:
— Не гнівися на людей. Тут люди залежні. Ми не козаки. Пани над нами, і слуги в них люті. На хуторах жили прийшлі люди. Вони нашому панові були, як кістка в горлі. Ніхто наче й не жене на панський лан, а всі підуть завтра панську пшеницю жати. Всі в нього в руці. І стережися — панські похлібники за кожним твоїм кроком стежать. По тебе сотник своїх гайдуків не прислав, бо, певно, в карти грає. Як програється та проспиться, зразу за тобою прийдуть. Бувай здоров, соколе! Хай тобі Бог помагає!
— Ходіть здорові, матінко! Спасибі за слово — а діло тепер моє.
Омелько зняв каптан. Поклав одну полу на призьбу.
— Лягай, синку, бо досвіта нам тікати… — прошепотів козак, обгортаючи другою полою хлопчика.
— А я не хочу спати, — ще тихіше прошепотів малий.
— Тоді пильнуй, чи підходитиме хто до коня. Зараз місяць ще в силі — добре видно.
Козак послабив підпругу Буланкові і щез у дверях корчми.
За останню "пулку" взяв сулію оковитої і почав частувати. Говорив усім: "Як все пропало, то хоч людей почастую і себе потішу. Ну, і хлопців пом'яну. Добрі були козаки. Упокой, Господи, їхні душі!" Коли товариство добре підпило, Омелько поставив корчмареві у заставу свій срібний пояс. За це корчемні гості, а серед них і стражники сотника, одержали відро оковитої. Гульня пішла справжня. І тоді Омелько забрав у корчмаря мідний добрий казанок, торбу солі, торбу борошна і баклагу горілки. — Ніхто не підступався до коня? — Прошепотів Омелько на вухо малому. — Крутились якісь двоє, та Бубка не підпустив.
— Ви в мене молодці! Тепер головне — вийти за стіну.
Тієї ночі Омелько був фортунний — тільки почало сіріти, він посадовив хлопчика на коня і підійшов до брами.