І так само, як і молодій, притис до вуст і змусив випити всю чашу без передиху. Він сміявся їй в очі. Але вона не сердилась на нього, а в неї так очі заблищали, що аж страшно стало Омелькові. Як у цієї зморшкуватої черепахи можуть бути такі хтиві молоді очі?
Стара ж, коли він тримав біля її вуст ліву руку з чашею, правою сперлась йому на стегно, щоб ніби не впасти. Вона кінчиками тонких довгих пальців ковзнула по його єству. Омелько зробив вигляд, що не помітив, що сп'янів. І почав знов поїти хлопця. Той ніби огинався, мляво відштовхував Омелькову руку. Омелько робив вигляд, що не помічає руку старої на своїм стегні. Він все ніби намагався напоїти юнака. А стара тихцем, тихцем, а почала погладжувати сучка Омелькового, і він почав набрякати.
"Хлопець" відштовхувався мляво, але так, що його шаровари закасувалися вище білих круглих колін, аж на пухкі стегна.
Стара геть розійшлася і почала по всьому єству огладжувати. Аж трусилась від хвилювання. Її рука вже не могла робити свого дійства справно, шарпалась. І тоді стара схопила вільну руку "хлопця" і поклала на Омельків товкач, і вони удвох — стара і "хлопець" — огладжували розбурхане Омелькове єство. Зрештою "хлопець" не витримав і ковзнув рукою в шпарку біля очкура. Омелько відкинув недопиту чашу, перетяг на себе "хлопця", спустив з "нього" шаровари і з першого руху настромив на своє роз'ятрене єство.
Стара здерла з "хлопця" головне запинало. По просторій білій сорочці зазміїлось безліч дрібненьких, довгих косиць-торочок.
Омелько піднімав ряджену під пахви і різко опускав униз. Вона щораз скрикувала і намагалась вчепитись у нього руками, щоб не так сильно било їй у єство. І десяти раз він не кинув її подібним робом, як вона зойкнула і вигнулась у солодких судомах.
А стара встромила під сорочку свою пташину лапу до місця з'єднання чоловічого і жіночого начал. І почала хапати повітря сухими вустами і цілувати, віддихуючись, руки Омелькові…
Нараз Бубка беззвучно підняв голову. Повів перев'язаною мордою як би по колу і вухо туди нашорошував.
Омелько застиг, прислухаючись, тільки руки його, самі наче, почали напинати лука.
"Чи звіра чує? Чи людину? Тут тільки встигай… А воно таке згадається — чорти батька зна що!.." Та пес заспокоївся і поклав морду на лапи. Хлопчик потихеньку сопів, спав так міцно, що аж заслинив єдиний цілий рукав сорочки.
Татарин уві сні щось тихо-тихо шепотів, часом злегка зойкав. І тоді пес поводив гострим трикутним вухом.
Омелько насторожено прислухався. Роздивлявся на всі боки. Позирав на яскраві зорі і місяць, що починав щербитись. І все не наважувався почати своє таємне дійство. То брехіт лисиці, то сичик кричав у найближчім гайку. А Омелькові була потрібна тиша. Але й час, по зорях, не можна було прогаяти. І коли він побачив, що вже часу на половині межи другими півнями і о півнях, він сказав подумки: "Час починати! Господи, поможи подолати супостата! Дай мені нечестивого в руку мою!" Омелько перехрестився.
Тоді закрив очі і зосередився, точнісінько так, як вчила Чорна, дивитись у самого себе. Проговорив слово в слово, хоч нічого не розумів, закляття Чорної. Після того, цьому теж його вчила Чорна, уявити, що це сам він лежить спутаний, а він водночас і його товариш, намагається вивідати в нього, що з ним трапилось.
Кілька разів козак збирався почати так, як вчила чаклунка, але щось ніяк не відчував рівноваги: щоб відчувати і себе поборканим — і себе ж товаришем пов'язаного. І от, коли досяг, після кількох спроб, певної легкості, спокійно і обережно взяв за плече татарина.
— Мустафа! Чому ти лишився біля річки? — Тихим рівним голосом спитав Омелько чомусь раптом турецькою.
— Я Селім… — ледь чутно, не розплющуючи очей, відказав полонений. — Я й кажу, Селіме, — чому ти затримався біля річки?
— Хіба ти не знаєш — козаки наскочили! Коня кулею поранили, і мене вдарило. Кінь поніс у болото. Упав кінь і мене придавив. Я зомлів. Отямився — нікого наших ніде нема…
— Селіме, друже, будемо тікати від невірних?
— Ні. Сил немає.
— Будеш у неволі гнити.
— Ні. Не буду. Дядько везе товар до Москви. У Москві полонених дешево купить. І мене обміняє.
— Та які там у Москві полонені?
— Хіба не знаєш — цього року у Москві повно полонених козаків. З литовського війська козаки. Московський цар продає задешево.
— Дядько Муравським шляхом піде?
— Сьогодні для нас іншого немає….
— Після урази підуть?
— Зразу. Треба встигнути на осінні торги до Істамбулу…
Омелько потихеньку відпустив руку приспаного полоненого і задумався. Дивні думки в нього в голові крутились. Від тих думок і серце почало калатати. Аж важко стало дихати. Навіть у голові почало бухати. Омелько навіть відчув, як ледь зволожились долоні. Напруга охопила його всього. Омелька почало тіпати, мов у лихоманці. Від хвилювання Омелько звівся на ноги і нечутно і швидко обійшов навколо стоянки. Буланко потягся до нього шовковистими губами.
Бубка підвів морду і принюхався. Малий нічого не почув і не поворушився. Хоч місяць і щербився, однак було добре все видно.
Тільки вдень видно і в затінку, а зараз тіні були наче з найчорнішого атраменту, непрозорі, ворожі і таємничі.
Козак обдивився і перевірив всю поклажу і збрую на коні. Обмацав кожен ремінець, кожну пряжку, кожен вузлик. Потім взявся за себе. Перш за все роззувся — промацав халяви, підбори, носаки і п'яти. Тільки цмокнув у захваті — кращих не треба. Постаралися львівські шевці — знаменита робота. Далі все по черзі зняв, весь одяг перетрусив, оглянув, перевірив. А тоді знов усе перемотав, перевзув, підв'язав. Щоб ніде, не дай Боже, не муляло, не терло, не метелялось.
Хоч свою зброю знав краще, ніж своїх п'ять пальців, а все одно перевірив і самопал, і чингал турецький. Перевірив, як легко відкриваються порошниця і натруска. Чи не зволожився гніт у виробленому бичачому міхурі? Все звично рухалось, ніде не заїдає, ніде немає зайвого люфту. Взявся за сагайдак. Витягував стрілу за стрілою — всі рівненькі, гладенькі, мов на верстаті точені. Але що це: на всіх стрілах біля оперення випалено тавро — знизу серп чи човник, а над ним угорі три крапки. На всіх стрілах. Де він оце бачив?.. Десь бачив… Де?! Омелько наклав стрілу і спробував напнути лука. Роги лука плавно вигнулись, коли натягував тятиву, біля рукометі знов побачив серп і три крапки над ним. Шаблю із піхов висмикнув — наче хробачки зазміїлись на лезі під місячним яскравим промінням — то позолотою бусурменські написи вправний зброяр навів. Тут теж, десь посередині напису, наче розірвався ланцюжок позолоти і яскраво зблиснув серп і три крапки над ним… І ось тоді вже згадав козак і йому горло перехопило. Три крапки і серп під ними, то родове ім'я купця Сабіта. Того, якого він порятував біля берегів Алжира. Тоді іспанці обстріляли турецьку каторгу, і хоч галера втекла, та, не доходячи берега, затонула. Вони удвох із купцем Сабіт-агою допливли до берега. Власне, Омелько дотягнув його до берега, бо той почав уже захлинатись. І берегом він йому підсобляв іти, бо купець геть виснажився.
Коли їх помітили і підібрали горлорізи адмірала піратського Драгута, вони спитали купця: "Це твій слуга чи бранець? Чи він твій бранець? "Він їм відповів: "Це не моє добро. Я його не купував. "… Потім, в Алжирській неволі Омелькові не раз доводилось чути про це кодло — Сабітів. Вони промишляли всяким крамом, а найбільше невільниками. Омелько добре запам'ятав тоді це баб'яче безволосе лице, як у кастрата. А його тавро він лише раз бачив на паках зі шкурами, що відправляли до Марселю. Хто ж цей Селім йому — небіж? син? онук? І скільки їх, отих гендлярів живим товаром, тих Сабітів? Зразу всього не взнати! Ні, одне можна було вже зараз сказати — не син. Морда хоч масна, баб'яча, а проте, вуса і борода, як на цих козолупів, таки непогана, та й на руках волосся в нього росте.
Омелько взяв коня під узду.
І зразу ж встав покалічений пес. Пошкрябав лапою малого. Малий прокинувся і сів. Протирав очі кулачками.
— Годі спати! Сідай на Буланка та напій його з ручаю. Не бійся — мені звідсіля все видно. А самопал, сам бачиш, заправлений, гніт тліє. Хода! Омелько підсадив малого і дав йому поводи. Малий свиснув, підробляючись під Омелька, як той пускав коня риссю. Та кінь з місця пішов чвалом. Біля ручаю малий не втримався і шкереберть покотився у високу траву.
Коня малий напоїв, але вилізти в сідло з двох разів йому не вдалося. Тоді він посвиснув, як Омелько. Кінь опустився на передні, а малий заліз у сідло.
— Ну, синку, з тебе будуть люди!
Омелько відвів малого подалі від сплячого, чи, може, чатуючого, татарина і почав говорити тихо-тихо, але з великим притиском.
— От зараз, синку, я почну найважче і найтонше діло. Я допитаю цього турка…
— А… а він татарин!..
— Не лізь поперед батька в пекло. Турок. Здається, з вельможного роду. Якщо так, зможемо його виміняти на наших бранців. Але все в руці Божій. Отож уважно дивись на лице турка, як я з ним говоритиму… І нічого не бійся, щоб я не робив. Тільки весь час тримайся від нього так, щоб він тебе рукою не досяг…
— Та він спутаний…
— Тихо! Не бовкай. Якщо він тебе схопить, не дай Бог, коли його в живіт от так, от так! Оцим ножем! — Омелько витяг із шапки вузенький і тонкий, зовсім іграшковий наче, стилет. Весь стилет був із однієї смужки криці — і лезо, і рукоять. Рукоять з насічкою, щоб рука не ковзала.
— Тримай цього ножа у рукаві непримітно. От так! У тебе хоч один рукав, та в ньому ножичок венеційський. Тільки обережно — не вріжся.
Тут козак засміявся і враз замовк.
Нахилився, зігнувшись навпіл, обертався на всі боки, вдивлявся, прислухався. Малий теж, як і козак, схилився, і прислухався, приставляючи долоню до вуха. А пес, навпаки, підняв перев'язану морду вгору і наче ловив тільки йому одному знаний запах.
Омелько нахилився, став навколішки і приклав вухо до землі.
— Щось тупотить! Мерщій до гаю! І давай ножа. — І застромив тонке лезо за халяву.
Знов поклав Буланка на землю, витяг на нього бранця. Той болісно стогнав, кашляв і очманіло водив ошелешеними очима на всі боки.
Бігцем попрямували через луг, через неглибоку піщану оладку, піднялись у гай.
Тільки зайшли у високу ліщину на узліссі, як вже стало добре чути тупотіння та наче стогін гурту людей.
Місяць висвітися найвище на темно-блакитному небі, бо було вже о півнях — і на сході за лісом швидко розчинялась і сірішала до того темна блакить.
Хоч і щербатий, яскравий місяць добре освітлював шлях, по якому перли корови.