А як опинивсь у Тулі, працював там над іноземними язиками і написав "Повесть о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце", історичний роман "Алексей О д н о-р о г" 80 і роман з українського побиту "Искатели счастья". Сей останній роман також спалив, напечатавши з його тільки частину під назвою "Потомки гайдамак".
Тут треба б з подякою згадати професора Московського університету Ос. М. Бодянського 81. Він достачав Кулішу в Тулу книжки з. своєї бібліотеки і обсилав його своїм славним видан-нєм — "Чтениями Общества истории и древностей". Куліш вельми хвалить сього ученого мужа за його сильний характер. Такі, мовляє, люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж великомовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують.
Важке було життє Куліша і його подружжя у Тулі. Губернатор Крузенштерн споглянув на його по-генеральськи. Інші люде в Тулі дивились, дурні, на його так, ніби жили не за Мико-лая, а за царя Бориса 82. Ні з ким він не знався, тільки з своїм хазяїном-ковалем, розкольником. Той поважав його за його живе слово і залюбки ходив до його на чай. На третій вже рік приїхав у Тулу жандарський каштан Гусєв і зараз прийшов до Куліша. Куліш тоді саме вернувсь із Рогожного кладовища, которе любив за те, що на йому сила квіток росло. Ходили туди вони вдвох із жінкою і голубили там дітей сторожевих, а потім наривали полевих квіток і оберемками несли додому. З тих квіток плели вони гірлянди і всю свою світлицю їми завішували. Оце ж вони собі втішаються чим мога (бо дітей Господь їм не дав 83), аж іде жандар. Вони думали, що знов якась напасть,— коли ж жандар той заговорив до них по-людськи. Наказано йому було від родича, щоб притьмом спознався з Кулі-шем і йому сподобавсь. Питає: "Чим же мені, добродію, вам сподобатись?"
"Не чим іншим,— одказав йому Куліш,— як правдою. Чиніте суд по правді, безневинного обороняйте, хижакові злої волі вкорочуйте: то й буду вам приятелем, і синій ваш мундир буде у мене в очу найкращий". І що ж! Справді поробились приятелями, і багацько сталось добра в Тульщині через того Гусєва. Жінка в Гусєва була — свята душа: і тілом, і серцем, сказати, що прекрасна! Була й мати в Гусєва — німкеня родом, розумна і благородна пані. І так сем'я та люба полюбила Кулішів, що, купивши собі дом у Тулі, притьмом хотіла задля них особний будинок у дворі построїти, та Куліші те відхилили. Аж ось і тут склалось горе: вмерла жінка Гусєва з якогось задавненого недугу. Тоді Куліші перейшли жити в їх дом, і пані Кулішева діток своєї другині покійної як рідних дозирала. Незабаром після сього на місце Крузенштерна приїхав губернатором Козодоєв — чоловік як чоловік. Той сам прийшов до Куліша, зазивав його до себе на обід, а далі зумів його ото й визволити, як про се уже розказано. Тяжкою здалась Кулі-шеві тульська неволя — дуже тяжкою через те, що й жінку його кохану на початку віку молодого захопила. Об'явив йому свободу, прийшовши до його, полковник жандарський Шварц (чоловік добрий). Як почув про се Куліш, то подякував йому за добру звістку і зараз пішов до жінки — та й не зможе їй нічого сказати. Вона злякалась, глянувши на його. "Що таке, що таке склалось?" Він узяв перо і написав: "Волю нам вернули!"
Поїхав Куліш до Петербурга і почав собі хліб заробляти працею по журналах: переводив і робив усякі компіляції з книжок німецьких, аглицьких, французьких і польських, (Одна з таких компіляцій вийшла навпослі особною книжкою під назвою "История испанской литературы, по Т и к н о р у"84.) А було йому заказано пером хліб заробляти. Тим часом, бувши в Тулі три роки і три місяці, прожив він усе віно своєї жінки, бо там давано йому, стараннями одного протектора, тільки 300 карбованців за редакторство "Губернских ведомостей" 85 — та й то не хутко. І от мусив він писати по журналах incognito, а потім помістив у "Современнику" дещо з своїх творів, підписавшись "Николай M *" 86, з таким заміром, що коли б тайна поліція присіпалась, то приятель його і земляк — душа вис ок обл агор одна — Миколай Мак...ъ назвавсь би перед нею автором тих творів. От під таким-то гонительством гартувалась уже і так загартована душа сього козарлюги, сього лицаря-невмираки.
За стараннями того ж протектора (вмовчимо його чесне ім'я, бо так треба) дано Кулішеві службу — редактора статистичного одділення у Міністерстві государственних імуществ. Служив він там з один рік, і представлено його цареві до вищого чину. Цар Миколай з науки докладчика (nomina sunt odiosa *) написав своєю рукою: "Не производить" (у чин). А чин багацько тоді значив, та й тепер чимало. Іде Куліш до свого директора: "Заступітесь за мене. Ви ж бачите, що служба моя добра".— "Не маю,— каже,— я права домагатись вам чину. Трейтє одділеннє вам нашкодило, то нехай воно й заступиться за вас". Пішов він у Трейтє одділеннє, і там йому відказують: "Нехай ваш директор про вас напише, що служба ваша добра,— тоді ми до царя представимо". Знов Куліш до директора. "Ні,— каже той,— мені не можна сього писати, коли цар написав: "Не производить". Бачивши тоді Куліш, яка в їх правда, покинув службу, поїхав на Вкраїну. Казано йому опісля, що той його добродій питавсь у царського докладчика: "Нащо-бо ви чоловікові шкоду зробили?" — "Я,— каже,— не знав, що він ваш protégé!.."
На Вкраїні загосподарював Куліш серед степів Полтавщини, між городами Лубнами, Хоролом і Пирятином. Дав йому один приятель, без плати, сто двадцять десятин пахоті, сіножаті, гаю — роби, що хочеш. Написав Куліш до Плетньова; той позичив йому п'ятсот карбованців на господарство; родич один позичив іще чотириста. На леваді не було нічого; треба було будоватись як на пожарищі. "Баївщина" зветься те місце, жили колись там козаки Баї, старосвітські люде запорозького кодла. Літував Куліш із своєю господинею у Баїв-щині, а зимував у тещі в Черніговщині, під Борзною, у хуторі Мотронівці. Знов удруге літував у Баївщині і хутір свій упорядкував добре. Писавши споминки про Гоголя 87—перш в журналі "Отечественных записка х", а потім у "С о-временнику" ("Опыт биографии Гоголя"), спознавсь він з Аксаковими і Гоголевим родом. Аксаков Сергій Тимофійо-вич88 (отець Івана Сергійовича Аксакова — "москвофіла") — святого, юного серця дідусь, писав до Куліша частенько і надсилав нові матеріали про Гоголя. Мати Гоголева також до його писала. Листувавсь із ним ще Плетньов і інші. Готовив Куліш у Баївщині книгу свою у двох томах "З а-писки о жизни Гоголя" , спорудив там же первий том "Записок о Южной Руси" і докінчав повість "Феклуша".
На другу зиму переїхав у Київ. Там приголубили його земляки. Покійний Тарновський Василь Васильович 91 приобіцяв йому кредит на всі його видання, які будуть; а ще, наперед чого, позичив йому Аксаков Сергій Тимофійович вісімсот карбованців, сам визвавшись, на напечатаннє "Записок о жизни Гогол я"; сю книгу печатали тоді приятелі його в столиці. З Києва переїхав Куліш іще раз у столицю і напечатав "Записки о Южной Руси", потім "Проповеди на малороссийском языке", поперероблювавши їх з первого видання Гречулевича, а другу половину наново написавши 92 ; потім напечатав перевод "Чорної р а д и" з "Е п і л о-г о м" у журналі "Русская беседа", а оригінал слідом за тим особно. Все, що не в журналах, було друковане коштом Василя Васильовича Тарновського — нехай вічна буде йому пам'ять!
Року 1857 прохала Куліша Гоголева мати, щоб видав "С о-чинения и Письма" її славного сина93. За сю працю поступила йому десятий процент чистої прибилі, як її пощита-но, три тисячі карбованців, тільки щоб якнайхутчіш скінчити. Принявсь Куліш за діло і зробив його у три місяці: рукописі до ладу позводив, коментарії поробив, листи всі розібрав і вш-рядкував. Хто спогляне на шість здоровенних томів і зміркує, що один чоловік у такий короткий час видав більш двохсот аркушів великого в 8 °, той зрозуміє, з якої міцної сталі виконаний наш худорлявий козак.
Свій заробіток зараз обернув Куліш на печатню 94, знайшовши такого чоловіка, щоб тим ділом орудував. Се була одна із ідеальних помилок його, се в йому буяв дух Уляни Терентьовни. Чоловік той, правда, добре працював коло печатні і підняв її вгору та разом з тим і сам виріс; почали його інші до себе переманювати; забув він, з якої безодні Куліш вирятував його, як він його создав із нічого. Совість того чоловіка (хвалити Бога, що не земляк!) була така, що одного разу він каже Кулішеві: "Я вже вам непотрібен; діло йтиме й без мене, а мені дають удвоє більш плати". Почувши таке, Куліш не докорив його ані півсловом... (Се в його глибока черта народної української вдачі. Знаходив Куліш між неписьменними людьми таких мудреців — і високо їх ставив — що, було, кажуть: "Не треба тих ледащиць карати: їх уже гріхом Бог покарав". А від самого Куліша ми не раз такі слова чували: "Коли мене хто зрадив або покинув, то се йому найбільша кара".) Печатня помалу-малу дійшла до упаду. Нагромадилось на їй довгу стільки, що коли б закрити її, то мусив би Куліш себе банкротом огласити. От тут би його нехай хто побачив, як він своє плече лицарське підложив під похилену будівлю. Переводив він "Историю Англии" Маколея95, аби видавець печатав його перевод у його ж печатні і оплачував житло і матеріал; а що Куліш брав за свою роботу, те роздавав робітникам... Мусив він продать свою печатню так, що замість трьох тисяч готових грошей, котрі положив на се діло, вернулось йому тільки дві тисячі карбованців, да й тих і досі не оддано. Ім'я його зосталось на печатні по умові, і дуже він про се жалкує, бо перепродано печатню у лихі руки.
Поки ж до такої біди дійшло, об'їхав Куліш із своєю жінкою мало не всю Європу, дивуючись цивілізації щасливих народів і сумуючи, що не дають лукаві люде рідну Вкраїну так уци-вілізувати. Вернувшись, написав він, у Мотронівці, повість "Майор" і напечатав у журналі "Русский вестник". Катков * тоді ще не одичав розумом. Думка про народну освіту була найлюбіщою думкою Кулішевою. Видав він в 1857-му році "Граматку" у п'яти тисячах примірниках і, щоб її не куповано дуже в столицях, виставив ціну півкарбованця, а на Вкраїні звелів продавати дешевше, ніж стояла йому самому; до того, багацько тих "Граматок" пороздаровував усюди.