Історія без міфів

Іванченко Раїса

Раїса Іванченко

ІСТОРІЯ БЕЗ МІФІВ

Бесіди з історії української державності

2–ге видання, перероблене і доповнене Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Київ 2007

Це друге видання, доповнене й розширене, навчального посібника з історії української державності Раїси Іванченко — відомого сучасного історика, письменника, автора численних історичних розвідок та історичних романів з проблем історії України. У роботі відстоюється наукова позиція державності українського народу, починаючи із Трипільської цивілізації. Посібник містить цікаві документи на підтвердження думки автора.

Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.

ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС

Історія — кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає й тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, то звертаємося до історії. Коли говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?

З давніх часів російський самодержавний уряд передусім знищував носія національної свідомості — освічену верству. Він підпорядковував собі еліти інших народів через їх кооптацію у вищі кола своєї держави. Таким чином зникала, розчинялася вища політична верства підкорених народів, стаючи частиною політичної владної еліти. Так сталося і з українською вищою верствою, котра, зливаючись із російським дворянством, втрачала свою національну культуру, менталітет і державницький світогляд. Маса ж українського селянства, залишившись без своєї провідної освіченої еліти, сприймалась царизмом не як народ, а як маса дикого неосвіченого населення, "хохлы" . Тому й привласнення їхньої історії й державності в минулому стало легкою справою.

Зрада української вищої верстви своєму народові призвела до того, що його власна державницька ідея була вилучена з політичної культури українців, а історична наука насправді заборонялася, — адже вона спричиняла відродження історичної пам’яті, формування національного світогляду й нації, що неодмінно сприяло ідеї відродження української держави. А це означало, що від Російської імперії мала відійти значна європейська культурна частина з її давньою історією і державницькою традицією, культурою, християнством, яке в Росії відігравало роль опори імперії. Через те царизм постійно боровся з українським національним відродженням, починаючи особливо з ХVIII–ХІХ ст., і називав зрадниками, "мазепинцями" тих, хто наважувався працювати на ниві національного культурного відродження України.

Відомо, скільки офіційних і неофіційних заборон зазнало українство тільки за царів. Лише на початку XX ст., зокрема в 1908 р., таємним розпорядженням уряду було заборонено вживати в назвах усі похідні слова від слова "український". У таємному документі від 4 лютого 1914 р. приписувалось заборонити слово "український" у шкільних підручниках, лекціях, газетах, виданнях. Потрібно було, навпаки, пояснювати, що слово "україна" означає "окраїна" Російської чи Польської держави, а зовсім не означає "край", "країна", тобто держава. Тому не можна говорити, що був народ український, який жив у своїй країні під назвою Україна, а треба було всіх переконувати, що була і є "единая русская народность", до якої входять малороси, білоруси і великоруси, котрі мали спільну мову — російську. Тільки, мовляв, у Малоросії вона була зіпсована "полонізацією" . Ця ж тенденція тривала і в роки радянської влади.

Щоб не допустити створення української держави навіть на федеративних засадах у роки революції 1917–1920 рр., російський буржуазний, а потім і більшовицький уряд почали застосовувати практику заборон українства, збройних агресій, а потім знову ж таки тактику перекупу української освіченої еліти, яка, сприйнявши російську культуру й мову і зливаючись із панівною вже більшовицькою російською верхівкою, служила його культурі й державі.

Ще на початку XX ст. міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін писав, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який нині зветься українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою… на автономних національно–територіальних основах" . А в часи Української революції сподвижник і однодумець В. Леніна Лев Бронштейн–Троцький наказував більшовицьким агітаторам повернути Україну до Росії. "Без Украиньї нет России, — говорив він. — Помните… что так или иначе нам необходимо вернуть Украину России. Без украинского угля, железа, рудьі, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может…"

Уся епоха радянської влади була спрямована на здійснення цієї мети. Коли ж наприкінці XX ст. Україна проголосила свою незалежну державність, розпочалася нова хвиля зусиль з боку значного загону російських політиків, щоб повернути Україну в лоно російської держави або ж прив’язати її до своїх потреб і проблем.

Антиукраїнські антидержавницькі виступи деяких сучасних російських політиків та ідеологів і нині, як і в період самодержавної Російської імперії, насамперед зараховують ранньосередньовічну державність українців, зокрема історію Київської Русі, що сформувалась із слов’янського і русино–кельтського етносів, до державності Московського царства. Вони замовчують той відомий факт, що Московський регіон від самого початку його входження до держави Київської Русі ніколи Руссю не називався, що лише згодом він перейняв назву подніпровської держави — Русь, тобто привласнив собі назву держави українців–русів. Міфологеми, що пливуть каламутним потоком із численних російських публікацій в останні роки, як пише видатний американський медієвіст Едвард Кенан, "опанували майже всіх росіян, хто схильний удаватися до історичних аргументів узагалі." Пропаганда російського шовінізму чи патріотизму, "ізольованість від діалогу" тощо й пояснюють "дивовижну нездатність росіян… визнати вмотивованість претензій українців на власну національну ідентичність" . Цього автора вразила "ностальгія за Золотим Києвом" деяких сучасних російських публіцистів, серед них Солженіцина та йому подібних, що намагаються обґрунтувати ідею нероздільної єдності українців, білорусів і росіян, як це робилося ще в царській імперії. У такий спосіб вони прагнуть утвердити знову стару концепцію самодержавно–кріпосницьких ідеологів про економічну, політичну та культурну недолугість народів українського та білоруського, про їхню політичну неспроможність на державницьке існування без "старшого брата" — росіян і їхньої державницько–імперської диктатури.

Сучасна Росія, яка називає себе демократичною, не хоче примиритись із існуванням політично стабільної української держави, що може провадити власну політику у своїх інтересах. Адже сильна, стабільна Україна спроможна змінити всю геополітичну ситуацію в Європі, особливо в східній її частині та в Причорномор’ї. Як і колись, так і тепер це вкрай невигідно імперськи налаштованим російським політикам, котрі поставили за мету відновити свою "ліберальну імперію" (за численними висловлюваннями одного із сучасних політичних лідерів Анатолія Чубайса). І відновлюють її через застосування своїх енергетичних ресурсів і свого капіталу, встановлюють свій контроль, як слушно стверджують усі зарубіжні та й вітчизняні об’єктивні аналітики, над інформаційним простором пострадянських республік. Особливо посилився цей процес в останні роки, коли стала явно здійснюватись нова геополітична доктрина російського уряду — відновити вплив Росії на всьому східноєвропейському просторі, не вдаючись до воєнних дій. Гаряче дихання "ліберальної імперії", яка прагне стати супердержавою, базується на теоретичних засадах, що вироблялись російськими ідеологами, передусім використовуючи фальшування історичних подій і фактів.

Тому російська преса переповнюється й донині негативними оцінками українських прагнень до зміцнення власної держави, використовує, як твердить сучасний російський історик О. Міллер, "иронический, а порой и издевательский тон", особливо, коли використовує слова "самостійність" чи "незалежність", створює негативний образ української політичної еліти і хвалиться: "… кто же, если не мы, прищемит хвост жовто–блакитной крысе" (Див.: Наше время. — 1992. — № 13–14).

Зараз існує чимало новітніх планів про розподіл і знищення української держави. Такі проекти створили В. Жириновський, К. Затулін, С. Караганов та інші російські політичні і державні діячі. Особливо плідно працює в цьому напрямку лідер лібералів В. Жириновський. Ще на початку 90–х він заявив: "Нам потрібна Росія в кордонах початку століття, чи хоча б в кордонах 1977 року. І ми її здобудемо без жодного пострілу". А для цього, за його планом, потрібно позбавити всі колишні радянські республіки, що стали суверенними державами, енергоресурсів. Головна мета — "відтворення великої держави, "імперії зразка 1900 року" .

Ці ж плани обґрунтовує ще один російський теоретик — О. Дугін — у своїй книжці про основи геополітики Росії, у якій він заявив, що "украинский вопрос", тобто незалежність України, "требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесении России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который "географическая ось истории" (тобто євразійська Росія. — Авт.) просто не имеет права". І далі: "Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов." І пропонує конкретно, як розчленувати Україну і знищити її державність.

Чимало схожих проектів подали російські політики і під час Керченської кризи 2003 року. Тоді екс–міністр закордонних справ А. Козирев прямолінійно заявив, що Росії потрібна не тільки Керченська протока, "а вся Україна".

Три століття денаціоналізації, після Переяславсько–Московської угоди 1654 року, проте, не зламали український народ. І це бачать сучасні ідеологи нової Росії. Тому вони тепер вдаються до нових методів — економічно–фінансового поглинення України. Про це відверто сказав один із представників російських промисловців А.

1 2 3 4 5 6 7