Яко янголи божі на небесному суді.
— Я не лукавлю, князю. Мав я від мого благодітеля князя Святослава шану, і землі, і продажі. Покарав його бог за те, що закон і заповідь отця переступив.
Тепер хощу тобі служити. По правді. Увесь рід мій великим князям вірно служив. І сліпий вітець мій — Вишата — сам знаєш, муку прийняв за землю руську.
— Най буде так, — недовірливо хитнувся вперед Ізяслав, — Най і так. Будеш вірним мені — шануватиму і я.
Вишатич полегшено зітхнув. Обвів невелику хоромину поглядом. Стіни її обшиті дубом, навколо вікон — різьба древоділів майстерних. На стінах — ікони, свічі, лампадниці… Яко в палатах
київських…
Гертруда тихо підійшла до стінного ларця, зняла з полиці два срібних келихи, націдила із куманця червоного вина.
Піднесла на таці спочатку Ізяславу, потім Вишатичу. Схилила у неглибокому поклоні сиву голову, по-дівочому граючи невеличкими жвавими очима на худому, вже прим'ятому літами лиці.
— Спасибі, Яню, що дбаєш за нас і за онуків великого Ярослава, а наших синів — Святополка і меншого — Ярополка. Маємо твердо виконувати заповіді Ярослава Мудрого. — Вона дивилась в обличчя Вишатичу, але слова спрямовувала своєму князю.
"У княгині недаремно голова зсивіла… Духом тверда… І десницю Ізяслава спрямовує… Ліпосна княгиня Гертруда!" — думав тим часом Вишатич.
Від тих слів про синів Ізяслав стрепенувся, немов когут, що ненароком задрімав на заборолі, затріпотів, пробуджуючись, крилами. Схопився з лавиці, повернувся до ікони, перехрестився.
— Подивися, матір божа, на смиренність мою і прости гріхи мені…
Гертруда опустила очі. На її блідому, змученому обличчі ворухнулась переможна усмішка. Підійшла до Вишатича.
— Які вісті од сина нашого старшого Святополка?
— У туровській землі сидить. За болотами. Там тихо.
— Аби тихо, — зітхає Гертруда. — А дочку нашу Євпраксію віддали ми тут за князя Болеслава.
— Ще одна Євпраксія лишилась тут. Дочка Всеволода — також Євпраксія — уже давно за самим імператором Генріхом Четверти. Імператриця! — Невідомо чому Вишатич говорив про це з гордістю.
Гертруда міцно стулила зморшкуваті уста. Лише тоді воєвода збагнув недоречність своєї радості. Генріх Четвертий, імператор Священної Римської імперії, який воював із злолютним римським папою Григорієм Сьомим, що тряс усіма королями і єпископами в Європі, цей могутній володар Германської імперії був родичем Всеволода Ярославича. І Всеволод міг опиратися на нього в своїх забаганках щодо київського столу. Слабосилий же польський князь… Яку поміч може подати нещасному ізгою-князю?..
Янь відступив до лавиці, тяжко провів рукою по чолу, сів. Нелегка робота ця бути послом від киян в такий непевний час…
— Воєвода втомився? Зараз скажу постельничому… Чекай… Підеш у свій покій, відпочинеш з дороги.
Янь радо захитав головою. Подалі, подалі від розмов із княгинею й князем. А то знову яке слово недоречне бовкне!
— Мені скоро й назад, княгине… Поїду у землю волинську. Князів тамтешніх піднімати з дружиною. У поміч князю Ізяславу. На чужі раті надій не маю. Вони про свій гаман дбають, а не про князеву честь…
Тьфу, знову язик його не в той бік повертається!.. Гертруда відвела очі вбік.
— Не обезсудь, княгине. Говорю щиру правду.
Гертруда високо підняла голову, попрямувала до дверей. Вона образилась за своїх родичів, про яких так непоштиво мовить руський воєвода. Але й відповісти йому нічого не могла — адже мовить він правду. Вишатич відчув, як сорочка геть прилипла до його спини. Долонею витер знову спітніле чоло. Не годен із нього посол…
Князь Ізяслав гірко посміхнувся воєводі.
— Горда моя княгиня…
Другого дня Вишатич розшукав свого вірного гридя Порея на стайні, біля коней. Той блимав на воєводу спідлоба й затято мовчав. Тільки сильніше натискував на гребінь, яким чесав коневі боки. Вишатич здогадався: в серці Порея кипить якась обида.
— Їхати нам скоро назад, Порею. Так велів князь.
— І слава богу! — з несподіваною злістю згодився гридь. — Сам хотів просити воєводу про сіє.
— Що так? — Вишатич обережно озирнувся. Ця пересторога сподобалася Порею. Руки його обм'якли.
— Лукаві їхні челядини, — зашепотів на вухо гридь. — Нашим коням у шаньки… ячменю насипали замість вівса! Щоб коні зажиріли і втратили біг…
— Скажу князеві.
— Не треба вже. Я по-своєму розпорядився.
— Сам?
— Атож. Отой ячмінь пересипав у шаньки їхнім коням, а овес їхній — всипав у свої… Отак!
— Лукавий єси, гридю, — задоволено осміхнувся Янь.
— Мушу бути таким… з лукавцями ж…
— Ну-ну… За день — і в дорогу…
— Пане Яню! Пане Яню!.. — кричить з ґанку постельничий князя. Угледівши Яня біля стайні, пустився бігти притьмом до нього.
— Пане Яню! Біжи борже, князь Ізяслав кличе. Там сольба![40] Від папи римського…
Ізяслав справді чекав Вишатича з нетерпінням.
— Твоя рада мені потрібна, Яню. Яко мужа осмисленого. Посли від папи Г ригорія Сьомого прибули… Аж із Рима!
— Дивнії діла твої, господи… — розгубився Янь. — Чого їм треба?
Хто не відав про папу Григорія Сьомого, котрий імператора Генріха Четвертого… на коліна поставив у Каноссі?.. Аби не посягав на всесилля римських пап….
Честь велика вигнаному руському князю. Але за що?
Єпископ Беренський приязно осміхається. Ясним настороженим поглядом дивиться в очі Ізяслава.
— Превелебний вітець римської церкви Григорій прощає твій гріх, князю, що жадав було з його ворогом — Генріхом германським — з'єднатися. Бог тебе покарав лукавством самого ж Генріха.
— Покарав, отче, — зітхнув Ізяслав. — Брат мій Святослав Чернігівський купив Генріха руським золотом і сріблом. Імператор не дав мені своїх кметів супроть брата мого грішного.
— Лицемірний Генріх уподобився пофарбованому гробу, як сіє сказано в писанії, — зверху здається великим і красивим, а всередині — повно кісток, мертвечини і всякої нечисті.
— Грішен єсмь, отче. Не відав того! Прозрів лиш тепер, — догідливо мовив Ізяслав.
Вишатич подумки аж здивувався — звідки така догідливість у князя Ізяслава? Роки вигнань отак зломили хребтину його?
— Коли жадаєш престольний Київ забрати назад, обіпрись на міцну руку папи Григорія. — Єпископ з твердою ясністю подивився в обличчя Ізяслава, ніби ту твердість хотів передати й князеві.
Вишатич не витримав, ступив крок до єпископа.
— Князь Ізяслав уже повертається в Київ. Кияни смислені жадають Ізяслава.
— Але! — підняв угору палець єпископ.
— Митрополит київський,
щоправда… Іоанн…
— Він є схизматик, як і патріарх константинопольський Михаїл Кіруларій і всі його дияволи й ангели! Вони віддані анафемі істинною римською церквою! Новий патріарх — також схизматик і єретик. Усі його митрополити і єпископи — суть руки диявола. Лише римська церква знає міру воздаяння за гріхи.
— Гріха можна позбутися, отче? — здивувався Ізяслав.
— Можна, коли здійснити заслуги зверх належних.
— Але сутність бога-отця, і бога-сина, і бога-духа…
— Це схизматицьке тлумачення бога! Бог єдний, неділимий! — пристрасно заговорив посланець Григорія Сьомого. Але князь Ізяслав хай обіцяє спершу, що вижене із Русі греків-ромейців і всіх єретиків-православних.
Янь Вишатич від радості аж ногою тупнув.
— Неодмінно виженемо, отче, сих пролазливих татей-церковників! Щоб не коромолили князів руських. У нас мають бути свої митрополити — руські. Як це хотів ще Ярослав Мудрий.
Єпископ склав руки на грудях. Заперечливо похитав головою.
— Руській церкві треба передатися римському папі. Лише він має право на вселенське владарювання. Нехай буде відомо русичам, князі хорватський і зетськии визнали себе недавно васалами Рима і за сіє дістали королівські корони від папи. Римського отця превелебного визнали нині уся Італія, усі придунайські землі і всі європейські володарі. Сам германський імператор взимку пройшов через засніжені Альпи і просив прощення за гріхи свої у папи Григорія Сьомого. Знай, князю, папі римському від бога дано два мечі: єдин меч — духовний, другий — світський. Сей останній він може віддавати обраному ним володарю. Немає влади. вищої за владу папи!
— Але ж наша віра прийшла з Візантії…
— Наші священики викорінять схизматицьке православ'я, простять гріхи й князям, і простолюдинам.
— То намість ромеїв прийдуть у Русь латиняни? — прискалив око Янь Вишатич.
— Прийдуть! З радістю великою! — погодився єпископ. — І підіпруть князя Ізяслава.
— Нам сіє не підходить, отче! — розгнівався Янь. — На Русі князя підіпруть бояри руські. Він є наш законний князь. Законом і сяде на свій стіл.
Враз перед ними звідкись виплила Гертруда. Гнівно паленіли її ожилі щоки.
— Осподине! — голосно мовила до Ізяслава. — Ти дозволяєш про справи своєї держави судити твоєму челядину?!
Воєводині очі зизооко стрельнули вбік. Він — знаменитий воєвода із знаменитого роду — челядин?!
— Княгиня забула, на чиї плечі спиралась спокон віку сила руських князів?! Я — русич і дбаю про землю руську.
Гертрудині уста тремтіли. Русичі А вона, бач, лядська кров — се не її діло, отже? Їй сміють вказувати на се в її домі?
— Воєводо, маєш завтра їхати на Русь. Князь Всеволод. певне, прибіг уже в Київ, — тихо мовив Ізяслав. — Поспіши, брате.
Вишатич ще кипів серцем. Коли він челядин, то…
— Бери поміч від папи, Ізяславе, — втомлено промовив польський князь Болеслав, що тихо зайшов до зали. — Не здолаєш сам брата свого меншого. У нього все золото й срібло руське. А ти — жебрак!
Ізяслав здригнувся, заплющив очі. Князь Болеслав, отже, усі ці роки так трактував його?! Жебрак!
— Київський стіл дістався мені по закону руському і по заповіді вітця! По закону хощу сісти. З поміччю руських людей.
Єпископ ображено підібгав тонкі вуста. Очі його згасли. Князь-жебрак відкидає допомогу папи?
— Князь землі руської має знати: сьогодні прийшла звістка, що імператор Михайло Дука повержений, а всесильний євнух Никифориця страчений. До влади добувся Никифор Вотаніат. Але і його трон хитається.
Піднявся супроти нього Никифор Врієнній. А невірні турки-сельджуки обсіли землю візантійську аж до Пропонтиди… Скрізь піднімають м'ятеж схизматики-павликіани, вони об'єдналися з ордами печенігів. На Дунаї повстали болгари з Добромиром… Горе візантійській землі! Не буде їй помочі від бога, а від папи римського — лиш прокляття! І Русі — не буде помочі ні від кого.