В руках мне шапку.
— Повік не забуду. Чом же не повідомили мені?
— Боялись воєводи твого.
В її обмерзлому, закрижанілому серці заструменіла цівка тепла.
— Коли хочеш — бери сю хату собі. Матимеш жону — заводь осподарство.
Нерадець одвів очі вбік.
— Немає мені пари. — Вилиці його збіліли.
— Пощо себе виниш?
— Не себе, Гайко. Тебе.
— Як же?
Нерадець глянув їй в очі.
— Окрім тебе, ніхто до серця не припадає.
— Не треба…
— Знаю… Це я так… Коли вже прийшлося…
Гайка задумалась. Її тут ще пам'ятають.
Тривожна теплінь розлилась по тілу. І світ враз перестав бути таким холодним і порожнім. Хтось жив у ньому, кому вона давно була любою і зараз не боїться їй сказати цього. Душа її ніби відтавала від крижіні, зігріта чиїмись муками й болем…
— Я все одно тебе чекатиму.
— Не треба…
Холодні вуста її ледь ворушились. Нерадець одягнув шапку на густу копицю рудуватого волосся.
— Кажу так, коби знала: коли що трапиться… — Вперто дивився собі під ноги. Лише інколи зиркав з-під брів на неї.
— Відвези мене до Києва, Нерадцю… — втомлено простогнала Гайка. — Відвези… Мої коні забігли…
— Знайдуться! Я бачив їх учора вечором.
— Знайдуться — бери собі. На нове осподарство.
— Спаси тебе біг, Гайко…
Лиш через три дні Ніга Коротка дозволила Гайці їхати до Києва. Лаштувала її в дорогу, як рідну, — в'язала у вузлики горіхи, медяники; потай била поклони то іконі богородиці чудотворної, що висіла на покуті, то своїй чародійній чаші, що стояла на окремій полиці поряд з дерев'яними ідолами. Не знала, яким богам і дякувати за щедрість боярині. Коні. Трійка коней!.. Прямо з неба звалилось багатство!
— Туко! Нерадцю! Де ж вони, ті коні? — кидалася до синів.
— Кажуть, на кожум'яцькому кінці їх перейняли.
— Та біжіть! То ж наші коні!..
Знову над Гайкою пливло біле
зимове сонце. Мовчазні ліси у білих шатах знову манили казкою, таємничістю. Щось чисте берегли в собі. Щось велике обіцяли.
Вона їм посміхалася вдячно. І білому небу, і білому сонцю посміхалася. І нелукавому Нерадцю.
Він загортав її в овечі шкури, перевертав, як дитину, і невзначай притримував довше біля своїх грудей. Їй було від того добре.
— Чуєш, Нерадцю, ось біля цих дубів отоді здійнявся такий високий стовп.
Він прикотився прямо до мене і розсипався. Який то був знак мені від Білобога?
— То на снігопад і хурделицю,
— Дивися, он якась хатка! Хто там живе?
— То хижа для мисливців. Або для подорожніх. Щоб перегрітись.
— А чим там перегрітись?
— Там є піч, є дрова. Треба лиш вогнище розпалити.
— А де вогню взяти?
— Як — де? У кресалі.
— А в тебе є кресало?
— У кожного подорожнього має бути кресало.
— До Києва нам ще гой скільки…
— Чого ж… можна й перепочити… Нерадець завернув коня до лісової хижі.
В ній було темно й холодно. Але на підлозі коло печі лежала велика купа сухих березових і соснових полін. Гайка кинулась до них. Нерадець викрешував кресалом вогонь.
Скоро у хижці потепліло від диму й теплого духу. Біло-рожеве полум'я щедро розсипало довкола себе гарячі іскри. Запахтіло живицею.
Нерадець підкинув березових дровець. Вогонь став чистим і білим. Хижа наповнилась запахом весни і ще чогось терпкого, неясного…
— Жарко… — Нарешті Гайка зігрілась. Відсунулась од вогню. Потроху одходила. Чорна хустка важко спадала на спину й на плечі. Поправила під нею тугий вінчик кіс. Прикусила губу.
"Що се з нею? — майнула в голові полохлива думка. — Не подумав би щось цей Нерадець…"
В очах її все ще вилася-крутилася біла дорога, і біле небо, і біле сонце… І все довкола було переповненим чистою, прозорою білістю.
Притихло сиділа на кожухах, обхопивши коліна руками. А думки — якісь химерні, легкі й лукаві — несли її кудись… несли… у білій осонценій вишині. Чомусь згадала слова свого боярина… Та цур йому!
Нерадець знову заносить у хижу оберемок дров. Підкидає на ясний жар. Над лісом, певне, уже вечір або й ніч. Не знала, скільки часу сиділа в солодкому оціпенінні. І не жадала знати…
Не здивувалась, коли поряд з нею сів Нерадець. Не відхилилась, коли його важка гаряча рука лягла на її плече — і навіть коли та рука похапливо сповзла до її стану. А потім обидві дужі його руки легко підхопили її й з розгону поклали на кожух.
— Ой… Нерадцю… — схопилась за його міцну дебелу шию. — Нера…
П'янке бездум'я, солодкий безум виповнив хижу, в якій пригасло полум'я сухих березових дров. Кошлаті тіні сполохано метались по стіні…
Сани воєводи Яня легко зісковзували з лісистих пагорбів, важко вибирались на узвишшя пологих гір і знову летіли вниз.
Янів повозник, Васильківський муж Порей, то стримував баских коней, то натягував тугіше віжки, щоб пустити їх швидше. Обоє вже й з ліку збилися, скільки часу міряли копитами ці засніжені лісисті пагорби Бескидів.
Нарешті в білому тумані забовваніли темні обриси веж. Вони врізалися в небо гострими шпилями й округлими маковицями. З сивої далини виринав Краків, стольний град землі малопольської.
Коли спустились у широку долину, їх спинили осторожники. Куди і пощо? Пощо і куди?
Довелося довго пояснювати, хутко відкуповуватись. Осторожники хоч і бачили, що ці чоловіки не страшні для безпеки князя, все ж охоче взяли відкуп і ще охочіше оточили сани воєводи щільним кільцем. Поцупили їх до Вавеля — княжого замку, де перебували краківські князі з часів об'єднувача малопольської землі Болеслава Кривоуста.
Руський князь Ізяслав Ярославич жив у замку свого тестя, князя Мешка Другого. Невисокі, муровані з сірого каменю палати стояли на відкритому незалісненому пагорбі, огородженому глибоким ровом і насипом. На віддалі спинились ліси, що сповзали із недалеких хребтів гір.
Через рів був перекинутий неширокий місток, який зараз був роз'єднаний. Осторожники проїхали вперед, комусь загукали — і місток, ніби сам по собі, з'єднав свої боки-мостини докупи, слухняно прославшись перед прибульцями.
Воєвода Янь і Порей уже кілька літ не бачили князя Ізяслава й забули його вид. Але одразу збагнули, що саме він, князь Ізяслав та його жона Гертруда, першими кинулись їм назустріч з ґанку, на бігу одягаючи свої хутрові опашні.
Русобородий, русочубий, із насторожено-зіркими очима старший Ярославич — Ізяслав, кажуть, був найбільше схожий на свою матір, свейську королівну, дщерь короля Олафа — Інгігерду, яку на Русі перехрестили в Ірину. Але, певно, в його тілі переважала не холодна кров свея, а гаряча руська — не міг дочекатись, доки Вишатич відіб'є усі належні йому поклони. Ізяслав, збігши з ґанку, схопив під руку воєводу, заглянув йому в лице.
— З чим приїхав, боярине? З чим? — Дихання його перехоплювало бентеження. П'ять років вигнання! П'ять років ганебної слави утриманця польського двору!..
Прибіг сюди, рятуючись від руки брата свого меншого Святослава, котрий, вважай, за поли стягнув його з вітцевого столу. Щоправда, Ізяслав прибіг сюди з великою валкою добра — срібла-золота прихопив чимало куниць, соболів, килимів, шовків бухарських, медів і воску притяг. Гадав, за сіє багатство купить чужих воїв, які посадять його знову на київський стіл". Але чужинці срібло-золото побрали, землю руську пограбували, а його не захистили. Змолився було до Генріха Четвертого, велеможного імператора Священної Римської імперії, який воював із самими папами римськими. Обіцяв йому і землі, і срібло, і воїв.
Генріху потрібне було срібло і вої. Ото й послав до Києва послів з Бурхардом Трірським: "Пощо забрав у брата отчий стіл? Віддай сам, бо заберемо силою й віддамо Ізяславу!"
Святослав же реготав. "Не віддам, відкуплюся од вас! У мене більше золота й срібла, аніж у вигнанця-брата. Дивіться — і всім розказуйте!"
І показав їм скарби святої Софії київської, і скарби княжих монастирів і храмів. І велів дати послам Генріха стільки, скільки кожен міг руками утримати. Знає-бо: із собою на той світ на забере, а на сьому — золото-срібло дасть йому владу міцну. Але не знав другого: лише жебраки прагнуть золота! Ловці пороків і торгівці владою купують за нього примару нетривкої сили…
Проте Генріх відступився від Ізяслава. І лишився руський князь, старший Ярославич, утриманцем краківського двору. Став чекати… чогось чекати… І раптом — вістуни з Києва. Він їх відразу впізнав — бородатих. Але… воєвода Вишатич — права рука Святослава. З якими словами приїхав від брата ворохобного, татя і богохульника?
— Князю! — вклонявся тим часом Вишатич Ізяславу. — Слово до тебе мають кияни… Іди в Київ.
— Кияни!.. А князь Святослав? — збентежився Ізяслав.
Воєвода знову хилить чоло у поклоні.
— Князь Святослав преставився. Царство йому…
— А віче?.. — нетерпеливиться Ізяслав,
— Віче сказало: кличмо Всеволода.
— Але ж хто мене хоще?
— Мужі смислені київські. Значні мужі і чорноризці печерські, чада, богом уподобані. Бери воїв, іди на Київ. А ми поможемо своїми дружинами. Плечі свої підставимо під твої стопи.
В очах Ізяслава вичахла радість.
— Непевне діло…
— Отець Никон велів тобі слово передати — у землі Руській має відновитись заповідь отця твого: на столі київському має сидіти старший в роду.
— Князю, не гнівися на жону свою… — з-за спини підскочила до Ізяслава Гертруда. — Візьми рать у вітця мого. Послухай бояр. Забери київський стіл!
— Отець твій, жоно, уже не дасть мені своїх воїв.
— Дасть! — Тонкий кінчик носа Гертруди почервонів. — Я нагадаю йому, як отець твій, Ярослав Мудрий, пішов у лодіях своїх на м'ятежників-мазовшан, які перебили єпископів, і попів, і бояр своїх. Тоді він посадив на стіл князя Казимира і сестру свою Добронігу у жони йому дав!
— Забрали у мене все срібло-золото… Чим воям плататиму? — ледь не заплакав Ізяслав.
— Перемогою, осподине мій! — гордо блиснула очима Гертруда й повільно попрямувала до ґанку. Обернулась, велично повела рукою перед собою: — Просимо дорогого гостя до палат!
У хоромині немов забули один за одного. Кожен думав про своє. Ізяслав не наважувався пристати на слова Яня. Надто багато було за спиною поламаних обітниць — і Генріха Четвертого, і князя Мешка, і дружини лядської…
— Сіє так… сіє так… — роздумував князь. — Ще великий Іларіон теє говорив. Не оскуділа розмислом державним Русь. Але ж ти, воєводо… Пощо тепер стоїш за закон, а раніше — того коромольника Святослава уподобив?
Вишатич од несподіванки закрутився на місці, стрільнув своїми зизими очима врізнобіч.
Ізяслав і Гертруда сиділи рядком на лавиці, критій червоним килимом, під лампадницею та іконами.