Мав двадцять три літа за плечима. Але ходив з ратями на чудь, ятвягів і на ям.
Дав йому отець князь воєвод смислених — Вишату із Новгорода та Івана Творимировича з Києва. І багато воїв руських посадив на лодії.
Пройшли Дніпер-Славуту,
проминули Руське море, на Дунаї спинилися, ще словенських ратей взяли. Підійшли до Царгорода. Стали ночі чекати. Аби непомітно до стін підібратись. Та, певно, старі боги в цю мить пригадали свої обиди на русичів. Стрибогові онуки-вітри — розбурхали море. Аж чорним стало! А Перун-громовик став метати вогненні стріли навколо лодій. Стали молитися вої тоді усім — і старим кумирам своїм, і новому богу, і апостолам його. Та було вже пізно. Накотилася на них хвиля стіною, розірвала залізні ланцюги, якими лодії були зчеплені одна з другою, щоб не згубитися в хвилях. Розметала буря русичів по морю. Шість тисяч викинула на далекому березі. З ними був воєвода Вишата.
Повертались назад, на Русь. А навздогін їм цар Мономах послав гари[33] і чотирнадцять тисяч воїв. І почалась січа велика й люта. І побігли ромеї-гречини. А князь із дружиною пішов на Русь. Тоді гречини наздогнали їх, оточили дружину. І в полон взяли. І вивели на майдан привселюдно, і на коліна всіх поставили, а руки до грудей примотузили. Світило ясне сонечко, був гарячий день. Били в усі дзвони в церквах царгородських православних, і скрізь співали молебні. А навколо русичів — натовпи людей. Прийшли подивитись на варварів, на їхню ганьбу.
Поряд горіли вогнища, і мужі у білих хітонах і в чорних рукавицях гріли на вогні довгі округлі шпичаки, мов леза. Тоді чотири гречини підходили до зв'язаного русича, валили його, як барана, на землю, задирали голову, клали на плаху і міцно тримали, доки розпечені леза ката не проштрикували наскрізь зіниць.
Над площею стояв божевільний крик. Безтямно кричали катовані, ошаліло лементували ті, хто чекав своєї черги, захоплено кричали ромейці-глядачі, ляпаючи в долоні кату, коли він одним помахом руки вцілював ув очі. І обурливо осуджували його, коли він промахувався…
Вишата добре пам'ятав, що, коли прийшла його черга, він не кричав. Казали потім бранці, які після нього потрапили до рук катів, що йому також ромейці плескали в долоні. За оте нелюдське мовчання, від якого кричало навіть… небо… Він того не пам'ятає. Може, й так. Бо відразу пекучий біль затьмарив йому розум…
Лиш через три роки молодого Ярославича, Вишату і ще кількох мужів значних відпустили на Русь. Вони пізніше дізналися, що були віддані візантійським імператором у посаг царівні Марії, яку брав у жони найменший Ярославич — Всеволод. Мусив брати. Так само мусив князь Ярослав узяти і нового митрополита Єфрема намість Іларіона. Київська митрополія знову опинилася в руках гречинів. Зате Ярослав дозволив рости під Києвом руському монастирю — у Печерах. До сеї обителі й почали горнутись усі, кому було дороге ім'я і воля русича… Смерди, пастухи, рибарі, рукомесники, купці, бояри, князі — всі просили у нового бога заступництва для себе і для своєї землі. Тут відверто проклинали гречинів-насильників, коромольних князів, продажних бояр; у молитвах і анафемах викривали їхні підступні діяння, возносили славу закону і благодаті. Слово руської мислі набирало тут своєї могуті…
З тих пір і почалася сила Печерської обителі…
Янь Вишатич, думкою знову пробігши по давно чутих словах батька свого, тепер збагнув той осміх лукавий в очах митрополита Іоанна. Се він, він, лукавець, сіє коромолу поміж Ярославичами, розхитує княжий стіл, аби самому нарешті кермувати Руссю — садити й стягувати із золотого київського столу чванливих чад мудрого Ярослава, проводити свою волю, свої, ромейські, закони, котрі ставлять русичів у рівень з рабами!..
Своїм утомленим серцем воєвода Янь чув: саме нині прийшла довгождана хвилина мсти, про яку заповів йому сліпий вітець…
— Це ти, воєвода Вишатич? — схиляється над Янем чернець-воротар. А воєвода все ще думав-згадував про обиди свого роду і всіх русичів, які несли на Русь гречини-зверхники.
Янь отупіло дивився на воротаря.
— Ігумен Стефаній тебе кличе. Іди. Я проведу.
Підійшли до довгого мурованого дому. Воєвода знав, що це були нові келії для ченців, які будував ще отець Феодосій і довершив ігумен Стефан.
У напівтемній келії було чадно від дурманних, запахів вонявиць у лампадках, що жевріли перед кіотом. На ньому тьмяво висвічувались багаті золоті й срібні оправи на іконах богородиці, вседержителя та апостолів його. На великому столі, збитому з дубових дощок, стояв високий підсвічник. На п'яти піднесених вгору віночках-пелюстках горіли свічі. Рівне, ясне полум'я ледь потріскувало, розносячи по келії пахучо-млосний дух чистого воску.
Янь примружив очі — шукав людей, У темному кутку, на дерев'яній лавиці, хтось ворухнувся. Ніби чорна мара. Але тут же Янь здогадався — то був ігумен Стефан у буденній чорній рясі, без клобука, без ошатних уборів.
Отець Стефан підійшов до Яня, гостинно повів рукою до лавиці, припрошуючи сісти, і сам сів коло столу. У світлі воскових свічок воєвода уважніше розглядав ігумена. Крізь рідкувате сиве волосся на голові висвічує рожевизною шкіра — як у дитини. Сухе нужденне обличчя і геть вилинялі, безбарвні очі виказували, що його вутлі, похилені плечі підпирають собою багато прожитих літ. Вага минувшини зігнула отцю Стефану спину, тому він, пам'ятаючи це, постійно випростовувався, стріпуючи гордовито головою. Наче тим порухом жадав скинути із своїх втомлених пліч важкоту багатьох десятиліть.
— Знаю, воєводо, що привело тебе сюди…
Вишатич не повірив, що той глибокий старець має гучний і густий голос. Говорить, яко муж, повний сили і певності.
Стефан спроквола звівся на ноги, став походжати по келії, весь час відтягуючи вгору комірець ряси. Муляла, чи що.
— Се митрополит Іоанн начаклував… — почав було Вишатич.
— Не буде нашого благословення князю Всеволоду. Доки живий законний київський князь!
— Я жадав умовити киян, отче… Але Чудин не захотів слово своє мовити. Іниї бояри теж очі поховали.
— Відаю про твої труди, воєводо, — рокотав Стефан. — Він там був, і все бачив, і чув, — кивнув головою у куток, до свого ложа. Звідти випливло старече обличчя ще одного ченця. А він і не примітив його!
— Бояри київські позаймали чільні місця всюди, мають добрі волості у держанні, ситіють. За потребизни землі Руської не дбають вони. Про свій рід не згадують. Бо немає роду у робів, що похоронили свої серця й вознеслися над подібними до себе!
Стефан спинився, передихнув, провів долонею по спітнілому чолу.
— Кажу… Коли ниці возвеличуються, їх жадання творять зло. Убійтеся їх, чесні люди. Остерігайтеся тих, хто усім вдоволений і мовчки зносить зло!
Вишатичу не терпиться від тих повчань святого отця. Його душа рветься до дії. Ледве упіймав хвилю, щоб спрямувати мислі отця Стефана в інший бік.
— Треба скакати до Кракова, отче. Треба кликати Ізяслава на Русь. Волею киян і печерської братії кликати.
Стефан знову смикнув себе за комір ряси. Став навпроти Вишатича. Зморщені обвислі мішечки під очима робили його схожим на якогось великомученика.
— Згоден їхати?
— Згоден, — з готовністю закивав головою Янь. — Але… Всеволод ближче — у Переяславі. Раніше прискочить сюди.
— Треба б йому нагадати заповідь отця Ярослава: "Майте любов між соббю, чада мої", — раптом обізвався той, ледь видимий у кутку чернець. — Мовив Ярослав: "Коли будете в ненависті жити, в распрях і сварах, то погинете самі і погубите землю вітців своїх і дідів своїх".
— Він знає, він чув сії слова сам од князя Ярослава, — кивнув до ченця ігумен. — Це пресвітер наш — Никон.
Янь уклонився в куток.
— Так і передам Ізяславу.
— А ще скажи: чув тії слова від мніха Никона, що колись вітцем його був наречений яко Іларіон. Сю заповідь прийняв з уст помираючого князя і записав у свій пергамен. Вишатич аж підскочив.
— Іларіон… Отець мій стільки сказував!..
— Про що саме?
— Як князь Ярослав висвятив тебе тоді у митрополити… І як війна була… Мій вітець сліпцем повернувся додому…
— Знаю гордого Вишату. Люто гречинів ненавидів.
— А вітець мій і не знав, де ти подівся. Гадав — помер.
— Сховався од світу і блазну[34] в Печерах. Ще по тій війні. Прийняв схиму — відтоді став Никоном. Доживаю свій довгий вік — і заповіді Ярослава стережу…
— Поможи тобі, боже… — Вишатичу здалося, що він зустрівся не з живим чоловіком, а з самою вічністю… З минувшиною, що враз заговорила до нього довірливо, як вітець колись. — Благослови! — Янь упав перед ним на коліна.
— Да пребуде з тобою сила господа бога нашого, — зашепотів над ним отець Никон.
Воєвода повертає назад, як уві сні… Великий Іларіон живий ще… Тож він тепер — Великий Никон… Велемудрий книжник печерський і літописець. Се князь Ярослав Мудрий заховав його в Печери від гніву гречинів. Митрополит Єфрем тоді, кажуть, повсюди винюшкував свого руського суперника, що у своїх проповідях славив народ руський, як рівний серед великих народів, нехтуючи переваги світової християнської держави. Казав Іларіон у "Слові про закон і благодать", що істина божа однаково всю землю наповнила вірою. І жоден народ не може возноситися своєю перевагою в більшій чи істиннішій вірі. Господь бог поставив Русь поряд з іншими просвіченими народами, то значить — із Візантією. Руські князі велеможні владичествують не в худій і в невідомій землі, але в такій, яже відома і слишима єсть всіма кінцями землі!..
Сі гріховні слова Іларіона сіяли гординю у руських князів, не гнули їхні спини перед Царгородом, а відштовхували їх од Візантії. Тому й не бажали визнавати ромейського владарювання на Русі. І народ руський повнився від тих слів своєю значимістю. Іларіон казав у "Слові…": бог не презрів русичів, привів їх до істинного розуму. Руський народ не зневажив ніяких іних народів і не хулив нічийого звичаю, не творив зрадницької ради, як кого розіп'яти, навпаки — поклоняється розіп'ятому…
Єфрем за сії слова уготував Іларіону спалення на площі, біля Софії.
"Бога бійтеся, царя шануйте!" — учив апостол Павло. Бог на небі єдин, і єдин цар на землі — у святому граді християнському Константинополі. Ніде немає рівного йому. Ніхто не може з ним рівнятись — то гріх!
Але намірам Єфрема не судилося здійснитись.