Пішов відпочити по обіді до своєї ложниці — і помер. Сказали опісля — розрізав жовно. То й він так людям сказав. А хіба інше він знає?
Митрополит Іоанн смикнув Чудина за рукав:
— Скажи градянам: я даю свою згоду на Всеволода.
— Кияни! — гукнув Чудин на всю могуть своїх грудей. — Отець Іоанн, митрополит наш, дає свою згоду на князя Всеволода!
Іоанн здійняв над собою хрест.
— А-а-а!..
Вишатич упіймав бурхливу мить, коли Чудин знову не міг говорити, піднявся навшпиньки.
— Сіє для мене дивина. Чим же розрізав князь Святослав жовно так, що аж помер?
— Темне діло, Яню. Чомусь отець Іоанн хоще Всеволода.
— Чому не законного князя — Ізяслава?
— Не відаю. Кажуть, ніби Святослав домігся підтримки для себе Печерської обителі й пообіцяв новому ігумену настановити на кафедру в Софії руського митрополита. Як було сіє при Ярославі.
— Значить, одних сліпили за сіє, іних — нині отрутою прибирають?!
— Тсс…
Чудин вдарив у било, домагаючись тиші.
А Вишатич щосили шкріб собі потилицю, збивши на лоб свою сріблясто-сиву лисячу шапку.
— Чудине, а Чудине! — знову пнеться навшпиньки Янь Вишатич, щоб дотягтися до рослого боярина. — А що ж нині мовчить Печерська обитель? Що вона жадає?
— Звісне діло — законного князя Ізяслава жадає.
— Тоді треба й нам, брате… Треба і всім людям значним на цьому стати. Законного кликати.
— Уже пізно… Отець Іоанн благословив…
— Законність зміцнить нас. Припиняться чвари між князями.
— А раніше ти сього не мовив, коли тебе сюди князь Святослав з собою привів і возвисив! — уколов за минуле Чудин.
Вишатичу було не до образ.
Стягнув з голови шапку й рішуче став попереду митрополита Іоанна.
— Кияни! Добрі люди! Смерди і рукомесники! Купчини і боярове! Слухайте! Слухайте!
Іоанн здивовано вирячив очі на верткого боярина. Що він хоче сказати? Звідки вискочив? Сії варварські звичаї він ніколи не збагне — не знати, чого чекати через мить на такому вічі, де кожен говорить, що бажає!..
Вишатичу вдалося так-сяк втихомирити передніх. Він гучно крикнув:
— Слухайте, люди, правду! Князь Святослав помер. Його нема. Але є законний київський князь, Ізяслав, що сидить у Кракові. Вітець його — великий Ярослав — сам посадив Ізяслава на золотий стіл у Києві.
— А-а-а!..
— Підете супроти волі Ярослава — підете супроти звичаю нашої землі!.. Супроти бога!
— А-а-а!..
— Ізяслава!..
— Всеволода!..
Вишатич сіпнув Чудина за полу.
— Скажи і ти, брате. Бачиш, люди вагаються. Хай у землі руській владарюють князі по старійшинству. Тоді затихне коромола.
— Вже пізно. Отець Іоанн…
— Ти боягуз, Чудине! — злісно прошипів Янь в обличчя Чудину. Кінчик носа його побілів, губи тремтіли. — Боїшся сього гречина? — І кинувся знову до краю помосту. — Кияни!.. Кияни!..
Але вже ніхто не чув його слів.
Янь рвучко стягує з голови шапку, спересердя вдаряє нею об поміст.
— Чудине, біжімо у Печери! Піднімем братію!..
Чудин вдав, що не розчув. Одвернувся.
Вишатич скотився високими сходинами з помосту й почав продиратись крізь натовп.
Довго торгали за клямки, доки відхилилося у привратній вежиці віконце. Чиїсь гострі очі причіпливо розглядали невідомих людей, що тупцювали на рипучому снігу в кожухах і повстяних валянках.
Час був передвечірній, і чорнориза братія, що починала свій день ранніми молитвами на світанку, тепер опочивала в келіях. Такий звичай завів ігумен Феодосій, який нещодавно відійшов у небесний рай. Його наступник, новий печерськиіі владика Стефан свято дотримувався встановлених преподобним Феодосією порядків і звичаїв. В ці години велів нікого не впускати до обителі.
Воротар довго не подавав голосу. Вишатич ухопив палицю й почав відчаєно гамселити нею по дошках воріт. Тоді привратник озлився.
— Яка нечиста сила тебе шарпає?
— Відчини! Се воєвода Вишатич! — припадав до віконця челядник Яня — Бравлін.
— Не велено, — спокійно одказував страж із-за воріт. — Перед вечірньою молитвою одчиню.
— Відчини, бо знесу голову! — розлютився вже й Вишатич і вихопив меч з піхов. Бабахнув у ворота, аж загуділи дошки.
За брамою мовчали.
Бравлін і далі гамселив билом, доки палиця не розлетілася в друзки. За брамою німували.
Вишатич упав на сани, заплющив очі. Перекипав серцем, упокорював шал у грудях. В голові снували думки. І чим більше думав, тим більше дивувався. Прибіг, примчав сюди, а які слова приготував отцю ігумену? Згарячу не подумав. Отож бог і спинив його перед тим важливим кроком у житті. Тепер має зібрати докупи думки і знайти оте найважливіше слово, яке здатне прихилити до нього людей і повести до перемоги.
Та, намість того потрібного слова, в голові крутіжилися давні спомини. Новгород Великий білокам'яний… Пінистий, каламутний Волхов… Старий терем посадника Остромира. Стемнілий від років, але немовби закам'янілий від них і не підвладний часові. Вільгістю гниючого дерева дихнула на нього простора хоромина — вся в іконах, з темними срібними лампадницями. З різьбленими дивним узороччям лутками й одвірком.
Під великою ошатною іконою в золотій оздобі на лаві сидить сліпий старець. То батій його — Вишата, який сліпцем продовжував рід Остромира. І взимку і влітку Вишата сидить у кожусі, накинутому наопашки, й невпинно перебирає опуклі чорні чотки. Криваво-синіми ямами очей дивився кудись угору, на стелю, задравши свою худорідну цапину борідку й натужно зморщивши шкіру лоба так, що два рідких кущики сивих брів сягали низької сивої чуприни.
Старий Вишата був тоді вже зовсім немічний. І часто плакав. По глибоких зморшках обличчя стікали сльозливі ручаї. Янь не міг без болю дивитися на ті сльози. Кусав свої губи, стискував кулачки, щоб і собі не заплакати.
— Це ти, Яню? — Старий завжди вгадував, коли до його хоромини вкрадався син.
— Я, отче…
— Підійди, я подивлюся, який ти виріс. Вишата обмацував Яневі плечі, спину, голову.
— А яке в тебе волосся?
— Світле.
— А чому такі руки слабкі? Тримай змалечку меч.
— Тримаю.
— Та більше ходи на лови. Бач, слабосилий який!
— Ходитиму.
— Ох, покарав мене бог сліпотою. І тобою покарав. Вироджується наш великій рід.
Янь опускав на груди голову. Знав уже, що далі батько дорікатиме богові й долі за нього, хлипкотілого Яньця. Тоді хлопець починав злоститись. Чи він у тому винен, що рід давнього богатиря Добрині древлянського здрібнів на ньому?
Але не в тому сила чоловічеська. У розумі! Дід його Остромир прославив ім'я своє книжною вченістю, залишив онукам на диво ліпосне "Євангеліє". Такої ошатної книги, казали свідущі, не знайти ні в руській, ні в грецькій землі.
Вишата, син Остромирів, докінчував життя своє в темноті й печалі, в пекучій скорботі й відчаї за нездійснені наміри. Навіть літописці промовчать про сію долю його тяжку, бо вони звикли говорити лиш про славу, а не про ганьбу. Тож Янь Вишатич має відродити гучну славу роду.
— Я відомщу за тебе, батію, — твердо обіцяв Янь сліпцю.
Вишата наставляв до сина вухо.
— Відомсти, Яню. За обиду князя Ярослава і сина його Володимира. Живий він? Не чув?
— Кажуть, помер…
— За кривду його і мою помстися… Гречини посліпили нас, яко рабів своїх бунтівних. Не хотіли визнати нас за рівних собі…
Скільки разів Янь чув ці оповіді від отця. І знову слухав з болем у серці.
Велика ромейська Візантія хотіла принизити руського державця, князя Ярослава Мудрого, що не підкорився їй і не визнав себе провінцією імперії.
Князь Ярослав був велеможним єдинодержавним. Йому самому підлягало багато земель і народів — чудь, весь, ятвяги, литвини, ям[32]. І мазовшан воював на лодіях, що захопили червенські городи, і Тьмуторокань хозарську упокорив!..
І восхотів тодішній митрополит-гречин Феопемпт побільшити данину на церкву в Руській землі. Казав: князь Ярослав багато земель нових під свою руку підбив і багате полюддя збирає. А храми божі скудіють. Особливо ж у Царгороді, де партіарх Кіруларій веде боротьбу з папою римським Левом Дев'ятим. А також воює з самим Костянтином Мономахом, який став царем, взявши собі в жони шістдесятичотирирічну імлератрицю-вдову Зою, котра вже, таким чином, мала третього законного мужа!
Князь Ярослав мусив давати данину тепер і на двір патріарха в Константинополі. Звідти-бо прийшла на Русь благодать божа!.. Князь Ярослав, крім усього, ходив на ляхів і бився з ними за червенські городи, але не спитав благословення у митрополита!.. А він мав у всьому радитись із митрополитом — яких жон своїм синам брати, яких зятів і в яких землях шукати для своїх дочок. Нарешті, князь Ярослав повинен звести закони своєї держави — "Руську правду" — до рівня законів ромеиських… Жодного кроку руський князь не може зробити як державець, не погодивши його з ним, візантійським митрополитом!..
Розгнівився Ярослав Володимирович і вигнав знахабнілого гречина. У своїй землі — він господар! Законів ромеиських сюди не пустить і данини для патріарщих потреб не побільшить. Як було, тако й буде.
Тоді Феопемпт відмовився освячувати в Києві новий храм Богородиці благовіщення на Золотих воротах. Митрополит погрожував сучкуватою патерицею княжому двору і кричав:
— Покличу на тебе ромейські раті! Звідки прийшла благодать на сію землю, звідти прийде розор для неї! Імператор Мономах зітре тебе, ослушнику, в порох! Прокляття патріарха Кіруларія впаде на твою голову! Як і на папу Лева!.. Сатана вкине тебе в киплячі опани із смолою! Довіку там тобі гибіти!
Розлютований митрополит вигнав послів Ярославових. Наостанку мовив:
— Не освячу храм, доки Ярослав не стане під руку візантійського царя.
Ярослав Володимирович вислухав своїх послів, що ходили умовляти митрополита, повів густою бровою.
— Ідіть до отця митрополита і скажіть моє останнє слово: що перейшло у спадок від наших батьків — не продається. Русичі можуть жити без хліба. Але не можуть — без свого неба!
І на другий день велів зібрати у святій Софії усіх єпископів руських. І велів обрати їм руського митрополита — пресвітера княжої церкви на Берестові Іларіона. І обрали. І освятили самі храм Богородиці на Золотих воротах і церкви нові. А Феопемпт від досади преставився.
Але войовничий Кіруларій не захотів висвятити Іларіона в руського митрополита. Підбивав царя свого йти війною на Русь.
Тоді Ярослав сказав старшому сину своєму Володимиру:
— Іди на греки.
Володимир ще юний був.