Магус

Арєнєв Володимир

Володимир АРЄНЄВ

МАГУС

Магічний детектив

Незвичайні події трапляються там настільки рідко, що люди не помічають, коли вони все-таки відбуваються.

Є. Шварц. Звичайне диво

Пролог

Спокуса фра Вінченцо

Нікчемний той учень, котрий не перевершує свого вчителя.

Леонардо да Вінчі. Навчання живописця

1

Те, що брат повернувся до монастиря без двох пальців на лівиці, першим помітив апокризіарій, фра Вінченцо.

В обов’язки апокризіарія входило подавати монахам сніданки — і коли Вінченцо простяг порцію щойно прибулому братові-законнику, той прийняв її правою рукою, але невдало: поквапився підтримати миску лівою, довгий рукав ризи трохи зсунувся і — бачте, мизинця і безіменного наче й не було!

Справедливо вирішивши, що брат сам слушної миті повідає про все панотцеві-настоятелю, фра Вінченцо робив свою справу далі й про побачене намагався не думати. Щоправда, перше апокризіарію вдавалося краще, подумки він усе повертався до спотвореної кисті того, хто вважався найкращим, найудатнішим і найталановитішим з-поміж вихованців ордену. Як же так? — губився в здогадках простодушний брат. Якщо найкращий, чому дозволив комусь себе скалічити?

Цікавість — гріх, хоч і не тяжкий. З прикрістю думав фра Вінченцо, що до капітула, де вся братова почує від прибулого про виконане завдання, до капітула, Господи, ще майже доба!

Що ж, ось і нагода вгамувати дух свій, всупереч спокусі зберігать безпристрасність, гідно виконуючи свої обов’язки в обителі; дивись, і час збіжить непомітно, а там і капітул...

Та ба, чеканням фра Вінченцо не судилося здійснитись. На капітулі, після богослужіння і розповіді абата про поточні справи монастиря, братам-законникам було оголошено, що рівно на рік їх залишає... саме цей "найудатніший і найталановитіший"! Повідане спричинило неабияку розгубленість братови — і єдине, що цікавило всіх, — чому він іде з монастиря?.. Про відсутність пальців ніхто й не згадав.

Що ж до фра Вінченцо, то ця загадка ще якийсь час непокоїла його, а потім апокризіарій просто забув про неї, ще раз довівши: хто наполегливий у намірах своїх, хто приборкує миттєві пориви і негідні думки, той здатен творити справжні дива!

2

Ех, якби знав фра Вінченцо, котрий разом із братами пішов на обов’язковий полудневий відпочинок, якби тільки знав, що саме цієї миті в монастирському саду таємне ставало явним, а питання, яке мучило апокризіарія, отримало просту і однозначну відповідь! Ех, якби знав! Якими терзаннями, якими спокусами сповнилася б тоді душа його, наскільки почеснішою була б перемога над ними!

Аж ні, достойний апокризіарій відпочивав тілом (і мучився душею, охоплений цікавістю), а в монастирському саду тим часом і питання пролунали, і відповіді — й тепер панувала в ньому тиша, тільки не та благодатна, наповнена спокоєм тиша, яка притаманна богоугодним місцям, ні. Тиша, якою повнився сад, була важкою і грізною, вона віщувала неминучі громовиці, а можливо — і гнів, і навіть сувору покару.

Покалічений брат чекав і того, і другого, і третього. Коли він повертався до обителі, знав, що буде так. Але не міг не повернутися — і не міг змовчати, коли колишній його вчитель, наставник, глава ордену запитав, чи не хоче він додати щось до вже сказаного.

— Хочу, отче... — І, затамувавши подих, ніби перед стрибком у нуртуюче полум’я: — Я маю намір просити вас про милість і поблажливість. І — вашого благословення, якщо ви вважатимите за можливе. Отче, я... Я хочу залишити орден.

— Поясни, — велів наставник, і покалічений його учень розповів, що до чого.

Отоді й запанувало в саду те передгроззя.

Скалічений брат знав, звісно, що з ордену законників можна піти. Сам він ще кілька місяців тому і не думав про таке, він розсміявся б, почувши від когось: "Ти захочеш залишити орден і своїх братів"! Скалічений не вперше вирушав у світ, аби виконати наказ учителя; законниками саме для того і стають: досягнувши внутрішньої чистоти і досконально вивчивши закони, брати йдуть до людей — допомогти, підтримати, покарати, якщо це буде потрібно...

— Ти більше не віриш в ідеали ордену, — кинув раптом наставник — і скалічений здригнувся від несподіванки. — Гаразд. Якщо ти так вирішив...

— Я розумію...

— Ти нічого не розумієш! Ти тільки думаєш... А зрештою, можеш чинити, як вважаєш за потрібне. Хочеш — іди. Все одно рано чи пізно повернешся.

Скалічений повільно хитнув головою.

— Простіть, учителю... Я не...

— Не прощу. Ти можеш сумніватися у правоті засад ордену, але перечити наставникові — ні. А втім, час усе розставить по своїх місцях. Іди!

Скалічений хотів щось додати, але не насмілився. Він шанобливо вклонився й залишив сад, а невдовзі — і монастир.

І хоч не ризикнув удруге заперечити наставникові, все-таки залишився при своїй думці.

А час, як ведеться, показав, хто ж мав рацію.

Розділ перший

Дивне прохання Рубера Ходяги

Трубадурів радий прославлять,

Що співають нескладно й не в лад...

Співом кожен захоплен своїм,

Наче сто свинопасів кричать:

І найкращий розкаже навряд,

Які нота чи тон взяті ним.

Пейре Овернський

1

Записку передали рівно опівдні, коли дзвін на ратуші лунко сповістив: настала година Єдинорога. Фантин у цей час, як завжди, щойно очі продер після нічної прогулянки і снідав у харчевні "Кістка в горлі". Хлопчина-розсильний з блискучими очима і замурзаним личком мавра-напівкровки, відхекавшись, пробелькотів: "Чи то ви Лезо Монети?" — і дочекавшись Фантинового кивка, виклав на стіл, поряд із напівпорожнім горням молока, конверт.

Після чого, звичайно ж, недовірливо покосував на горня: доросла людина, наче не хвора, а диви — молоко!..

Фантин подумки усміхнувся, кинув замурзаному монетку і дивився, як він джингує, на ходу впевнюючись, чи насправді в одержаного мідного кругляка гостре ребро. От молодь! Ні тобі знання традицій, ані поваги до старших: навіть спокійно поснідати не дають!

Що ж до молока, то Лезо Монети перед роботою нічого міцнішого не пив: іще відтоді, як отримав своє прізвище. Крадій — чи кишенькар, чи чистильник панських вілл — повинен піклуватися про чистоту власного розуму і точність рухів. Фантин за ці роки виріс із базарного "щипали" у висококласного "віллана", але свого принципу дотримувався штивно.

Він допив молоко й сколупнув печатку. "Коли проб’є година Сікача, приходь у "Стоптаний чобіт", — чи то просили, чи наполягали у записці. Судячи з намальованого внизу кострубатого чобота, текст складав господар згаданого закладу, Рубер Ходяга.

Фантин зліньки поміркував, для чого він міг терміново знадобитися Ходязі, нічого не придумав і таки вирішив іти. Власне, вирішувати було нічого. Руберу він вірив, властей не боявся, оскільки вже тиждень як ліг на дно і жив на старі заощадження. Ось тобі і примхи фортуни: усеньке містечко перетрушують знизу догори через крадіжку в градоначальницькому маєтку (що саме на тій горі стоїть), а Фантин — не боїться! Тому, по-перше, що до згаданого пограбування не причетний, а по-друге, ловити його стражам порядку нема на чому. "Чистий, як джерельна водиця, пане слідець, хочете — перевіряйте, хочете — довіряйте, мені байдуже".

"Тоді чому так неспокійно на серці? — спитав він себе — і сам собі відповів: — Не знаю. Передчуття ".

Це був один із випадків, коли, як полюбляють наспівувати мандрівні musicus’и, "ніщо біди не віщувало, а серце нило і лякало" — тьху, несила зносити їхні дівчачі, оксамитні голоси! Один он усівся в кутку "Кістки" — і зрання бренькає, навіть крізь сон було чутно. Спитай хто Фантина, то він сказав би, що ці горлопани не заманюють відвідувачів, а навпаки, віднаджують, — проте Лезо Монети ніхто не питав, та й сам він не схильний тепер до відвертих розмов.

Бо — передчуття. Те саме, дякуючи якому Фантин не раз уникав засідок, втікав від погонь; йому ще сім років тому стара ворожка намовила: "Мічений ти вдачею, синку, але диви, не розтринькуй її намарне, не спокушай долю, дослухайся до свого серця".

Отже, не йти в "Чобіт"?

Іншим разом Фантин так і вчинив би. Через розсильного передав би Руберу свої тисячі вибачень, а сам умостився б на горищі в домі навпроти "Чобота" і поспостерігав.

Та нудьга коїть із людьми неможливе. Певна річ, цього тижня Фантин не тільки плював у стелю й чавив по стінах клопів, ось учора ходив "прицінюватися" до однієї вілли, повернувся лише над ранок — але віллу й решту справ тепер можна відкласти на бозна-коли, а Фантин — йому життя не життя без азарту, серце нудьгує за ризиком, — і Лезо Монети зусиллям волі забуває сказане ворожкою, наказує своєму передчуттю помовчати й вирішує: піду!

— Він наважився, один супроти всіх!.. — нявчить зі свого кутка в "Чоботі" мандрівний співак, чим надміру дратує крадія, хоч достоту передає суть моменту. Співці — вони такі.

2

Приморське містечко Альяссо схоже на краба-сигнальника. Бухта, утворена двома мисами-клешнями, гостинно розкриває свої обійми; просто в порту вже булькає, піниться варево справ, справочок, справищ, дзвінка монета пересипається із рук у руки, товари на будь-який смак тягнуться на склади і зі складів, гріють чуба вантажники, котяться сходнями важезні бочки, роззяви не ловлять ґав і намагаються поцупити, що випало із тюків ("як упало, вже пропало", — ось вона, втілена народна мудрість!), корабельні теслі в доці латають розпанахане черево "Цирцеї", збирачі митного невдоволені: спекотно сьогодні! — вони завжди невдоволені, такі гроші через їхні руки проходять — і майже всі — повз кишені, за винятком хабарів, але хабар — це ж хіба прибуток, так, сльози одні! — тут і в найлагіднішої людини характер спаскудиться. Ну а щоб настрій піднявся — йдемо на ринок, він починається вже в порту, і розростається, шириться, пускає коріння: весь Нижній Альяссо — суцільні прилавки, магазинчики, крамнички, "Гей, красунчику, купи синьйорі коралі, дешево віддам!", "А от родзинки, кому родзинки, за новою методою виготовлені, без кісточок, а от родзинки, кому...", "У мене найліпші кинджали на всьому узбережжі, віриш?!" — і таке інше, хто був в Альяссо — зрозуміє, хто не був — уявить. А нам час далі, у плутанині вуличок нижнього міста заблукати легко, від "Кістки в горлі" до "Стоптаного чобота" путь неблизька: хоча, звичайно, на ній взуванку не зітреш, але часу згаєш порядно, особливо якщо йти не напрямки, а петляючи, немов заєць, що тікає від мисливця.

1 2 3 4 5 6 7