Ропухи вартують уважно й цілодобово. Вони ж кам’яні, їм спати не треба. А от нам, панове, не завадило б. Тож пропоную цей дишпут продовжити завтра. Згода?
Хлопець позітхав трохи, але згодився, а от Степан пропозицію сприйняв надто піднесено.
— Ну, ви влаштовуйтеся, а я піду прогуляюся до кущиків, — підморгнув їм Андрій.
Степан підійшов через кілька хвилин. Ярчук стояв і пихкав люлькою, розглядаючи вогонь на видноколі.
— Гадаєш, ті, хто за нами женеться?
— А біс їх знає, — сказав Андрій. — Їх-то, може, ропухи б і не пропустили...
Хоча саме думав, що ці якраз при потребі і камінь на порох перетворять, і повз ропух чарівних проїдуть.
...До речі, на пагорбі біля Межигірки, коли він по райдузі у Вирій їхав, у кущах на схилі хтось сидів. Не Миколка і не Степан.
Хто тоді?
* * *
Вона прийшла вночі, днів десь через сім після вовкоградських пригод.
Відтоді і до цієї от ночі нічого особливого з ними не відбувалося. На ранок після пожежі похмурий Андрій, який погано виспався (надто скрипіли вві сні чоботи), згадав про люстерко, дихнув на нього і прочитав: "Їдь до Слуцького витоку". Гаразд, усе ж зрозуміліше, ніж попередня вказівка. Чи порозумнішало люстерко?
Їхали швидко, намагаючись по можливості обходитися без денних привалів чи хоча б робити їх якомога коротшими. Чоботи трималися краще за всіх, от тільки замість хропіти поскрипували ночами, чим інколи заважали спати — та не проганяти ж їх за таку дрібницю; терпіли...
Скринька якось у мить ніби поважчала. Він ретельно обдивився її, підозрюючи причетність Миколки, але нічого не виявив. Заодно дослідив уважніше кришку та замок — і вкотре здивувався: замка ж і не було. Наче володар скриньки навмисне спокушав: підніми кришку, поглянь, що там.
А от дулю тобі з маком! Обіцяв, так уже виконаю, з похмурим задоволенням подумав Андрій. Теж мені, знайшов, кого під’юджувати!..
Про всяк випадок Миколці було влаштовано ґрунтовний допит, але хлопець з усіх сил відхрещувався і навіть врешті-решт розревівся: "Що ж ви, дядьку, мені не вірите?! Я ж чесно!.." Довелося втішати, вибачатися.
Степан тільки зубоскалив: бач, який ти у нас недовірливий, Андрію, — але в очах вовкулака проглядало щось дуже і дуже серйозне, наче в тому, що коїлося, він бачив свій сенс, Андрієві незбагненний. Не даремно, мабуть, Корж кілька разів брався розпитувати про власника скриньки — але що Ярчук міг розповісти? Він і сам, по суті, нічого не знав про цю людину.
Так минув тиждень. Клопоти, які, певно, загубили біля Вовкограда їхні сліди, знову дали про себе знати — та всерйоз. Зранку Степанова тінь почала свербіти, і йому довелося поспіхом напитися водиці з міха. Потім у Коржа прихопило живіт (не інакше, учора повечеряв неїстівною мишкою) — і хочеш не хочеш Андрій змушений був оголосити привал.
Він навіть не здивувався, коли в небі на горизонті помітив цятку, яка рухалася. Мовчки потягнувся за рушницею і сидів собі далі на деревинці, пихкав люлькою, чекав.
Чомусь вирішив, що це ще один небесний черв’як, аж ні. Здалеку предмет нагадував домовину, та коли підлетів ближче, виявилося, що це хатка. Кумедна така, із різьбленими пряникоподібними стінами і дашком, зі звірячими мордами на віконницях і безліччю відростків знизу, які скидалися на коріння чи на пташині лапи. Не звертаючи уваги на приголомшених подорожніх, хата повільно летіла кудись у справах. І тільки коли порівнялася з подорожніми, двері зі скрипом прочинилися і назовні — прямо на Степана з Андрієм — посипалося сміття, яке зазвичай будь-яка господиня вимітає з кутків та з-під ліжка. Навіть чоботам-самохідцям перепало — і вони взялися кумедно перекидатися у повітрі, силкуючись витрусити з себе пилюку та крихти.
— А скільки ж говорилося, навіть мудрість така народна існує: не виносити сміття з хати! —прогарчав Степан. — І от, будь ласка! Ще й не вибачилися!
— Знаєш, — хитнув головою Андрій, — краще так. Я, щиро кажучи, зовсім не хочу, аби господар цієї хати нас помітив. Обійдемося без вибачень.
Решту дня вони провели в блаженному байдикуванні. Миколка чистив чоботи, Андрій — коня, Степан лежав у затінку і "страждав". Просто тобі райські кущі, тільки золотих яблук не вистачало, але на них подорожні вже надивилися, досить.
Вечеряли старими припасами, оскільки Степана відправляти за здобиччю було б жорстоко, а Андрій, зізнатися, полінувався йти. Та й потреби особливої не було.
Ну от... А вночі прийшла вона.
* * *
Так буває: спиш спокійно, міцно, але раптом наче смикає тебе щось, виштовхує з безодні сну в Яв... чи у Вирій.
Андрію се було знайоме — відчуття не один раз рятувало його від неминучої загибелі. Наближення чужинця він завжди відчував дуже гостро, особливо уві сні.
Саме тому, що таке трапилося з ним не вперше, Андрій, хоч і прокинувся, але лежав спокійно. Головне — не сполохати противника.
Так, шабля поряд, храпнути наче уві сні, трохи перемінити положення і рукою... ні, не доторкнутися, але посунути пальці до руків’я. У голові думка: "Наздогнали-таки! Ех, не треба було брати з собою Степана..."
Сам засоромився власних думок і сам же вилаяв себе за це: знайшов час і місце сентименти розводити, кирпатий дідько тебе забирай! Хоч у живих лишитися б для початку!
Легесенько, двома пальцями лівої намацав малесенький камінець і кинув у кущі. Непрохані гості неодмінно повернуться в той бік. От і добре, а ми тим часом...
Насправді ж ні на які роздуми часу в Андрія не було — просто жбурнув камінець у кущі й одразу почав діяти: швидко перевернувся, вхопив шаблю, скочив на ноги, відплигуючи подалі від пригаслого вогнища...
— Який ти смішний... — мовила вона. — Невже перелякався?
А він, бачить Бог, дійсно перелякався!
Гостя була сама, але це ще нічого не означало, зовсім нічого. Чи, якщо завгодно, означало надто багато. Виходить, ті, хто відправив її, впевнені, що вона і сама впорається.
Навіть без зброї, якщо у неї пістоля не... та ні ж, Господи, де ж їй пістолю ховати! На ній і немає нічого, тільки довге розпущене волосся до колін; а руки вона тримає на виду, і вони порожні.
Порожні, як і Андрієва дурн а макітра.
— Ані руш, — проронив він. І несподівано для себе додав: — Будь ласка.
Вона легесенько стенула плечима:
— Не рухаюся. Щось не так?
Він не відповів, замість цього тричі перехрестив її. Вона, широко розкривши очі, з цікавістю споглядала за процедурою.
Очі... Як там у пісні?
Ой ви очі-оченята, зіроньки ясненькі!
Виглядайте-угадайте, де ж то мій миленький!
Чи —
Твої очі — як криниця!
Дай, зорю, води напиться!
І ще — якщо до цієї миті він вважав вислови на зразок "втонути в її очах" виключно поетичними викрутасами, то тепер розумів, що це, Боже ж мій, свята правда! Бо — тонув, і не чекав ані пощади, ані спасіння.
Згадалося —
Берегине, берегине!
Як побачу, серце гине!
І — наче водою холодною обдало (не даремно тонув!): що дозволяєш собі, старий дурню?! Ти хоч зрозумів, хто вона така?
"Нечисть, — казав Світайло, — животворного хреста не завжди боїться, як у народі зазвичай вважається. Інакше надто просто було б їх знищити.
Є й інші прикмети, за якими можна нечисть упізнати. От, наприклад, якщо набуде вона людської подоби, то і буде в усьому на людину схожа. За винятком одного: пупка не знайдеш, скільки не шукай. Бо їх не жінка народжувала, а приходять вони, з Яв’ю розпрощавшись, через Нав, де колишні тілесні шати скидають і в нові вбираються".
Ну, з одягом у цієї негусто, прямо скажемо. І волосся, яким би довгим не було, приховує далеко не все — а точніше, майже нічого. Сніжно-білу шкіру на животі, наприклад, видно навіть звідси. Вона гладенька і рівна, без зморщок, без складок. Узагалі без нічого.
Ця жінка не була народжена на світ.
"Та й не жінка се взагалі, — люто виправив себе Андрій. — Не жінка — берегиня! Душогубиця".
Він знав про схожих на неї не багато, але достатньо, аби не сумніватися в її зловредній природі і вбивчих чарах. Невпокоєні душі іноді перетворювалися у Вирії на голих чи напіводягнених довговолосих дівиць, що жили біля річок або у полях, а бувало — й у лісах. Їх називали по-різному: мавками, нявками, русалками, але насамперед — берегинями. За одними повір’ями, вони охороняли (берегли) скарби чи якісь особливі чародійські місцини, за іншими — жили біля берегів річок. І майже завжди — занапащували безсмертні душі парубків чи молодиць: затягали на дно, лоскотанням доводили до смерті...
У Вирії їм відводилося не більше року. Здавна, ще до хрещення Русі, знаючі люди запровадили звичай, який тепер називають Русалчиним тижнем, чи Русалчиними проводами. У ці дні живі наче заново ховають русалок, таким чином даючи їм можливість удруге вирушити у Нав, а звідти — Божим шляхом за виднокрай.
Але, хоча щороку колишні берегині повністю розутілювалися, поступово на їхнє місце приходили нові. Такий виходив коловорот душ у природі...
— Як на мене, ти мав би бути сміливішим, — сказала нічна гостя. — Чого мовчиш?
— Розмірковую, як чимшвидше відправити тебе на той світ, — навмисне грубо відповів Андрій.
— Ми вже на тому світі. Дивно... Ти навіть не цікавишся, чому я прийшла. Зазвичай питають.
— Ні до чого. І без того зрозуміло, що саме змушує таких, як ти, приходити до людей.
Вона злегка хитнула головою, і він мимоволі здивувався: вона так була не схожа на тих жінок, яких йому довелося бачити за довге життя. Вона була наче порцелянова, наче дмухнеш — розіб’ється на тисячу уламків.
— І що ж саме?
— А то не знаєш?
Вона сумно посміхнулася краєчком тонких губ:
— Знаю. Мені пояснили. Гадаєш, тому такі, як я, і приходять до живих?
— Хіба ні?
— Інші — можливо. Особливо ті, що заморочені й забули, ким були і ким стали. А мені — немає потреби. Що візьмеш з тебе, козаче? Та й чого я потребую? Раніше потрібні мені були гроші, аби сім’ю прогодувати, матір та сина з донькою. А тепер, навіть якщо насиплеш ти мені щедрою рукою жменю червінців, — куди діну їх, на що витрачу? І плаття мені не потрібні — тут холодно, козаче, завжди дуже холодно, але жодна шуба не допоможе зігрітися і полум’я не обпече мене. Тільки одне... але ти... ні, не має значення.
— То навіщо прийшла? Може, хочеш, аби впокоїв?
— А ти б не відмовився! По очах бачу, що ні! Я, знаєш, теж... Та це тобі не під силу.