Крем – надміру масний, липкий, надто яскравий. Сашко надпив чай, обпікся.
– Наступного тижня й оформимо, – підсумував батько. – Нема чого зволікати, ти згідна?
Мама кивнула.
– Саме встигаємо.
– Одразу й уточнимо, чи можна буде тимчасово віддати…
– Як "віддати"? – не зрозумів Сашко. – Нащо?
Батько винувато усміхнувся мамі:
– Здається, я завчасу спалив нашу таємницю.
Та махнула рукою:
– Говори вже, конспіраторе.
– Хвильку, хвильку!.. – 3 передпокою батько повернувся з конвертом. – От, почитай сам.
Конверт був із цупкого кольорового паперу. З пальмами і написом "Альбатрос". Усередині лежали якісь документи, Сашко розгорнув перший-ліпший – це виявилося медичне страхування. "На час поїздки… з гарантованим покриттям… у разі…".
– Ти ж давно хотів на море, – сказала мама. – А в цьому році в нас із татом відпустки збіглися. От усі втрьох і полетимо одразу після твоїх іспитів.
– Але… Мам… А як же… звідки?..
– Бачиш, він у нас уже справді дорослий, – кивнув батько. – Гроші, синку, – частина гонорару. Знайшовся видавець для дідусевих рукописів. Буде повне зібрання творів, академічне!
– Ви ж із мамою самі казали, що Антон-Григоричу довіряти не можна.
– А він тут ні до чого. Це політикам треба дякувати. Сам знаєш, тема півострова знову набула актуальності. Відповідно, і дідусеві вірші.
– Думаєш, він би хотів… так?..
Батько поклав руку йому на плече.
– Важко сказати. Маю надію, що колись він сам відповість на це запитання. З іншого боку – хіба повинні були ми відмовлятися від такої пропозиції? Повне, академічне…
– Чому ви мені раніше не розповіли?
– Я до останнього не був упевнений. Тільки сьогодні підписали угоду.
– І всі чернетки ви віддасте їм?
Мама похитала головою:
– Тільки копії, це наша умова. Усе буде добре, синку. Усе – як треба.
Пізніше, у ліжку, дивлячись у стелю, розкреслену на квадрати світлом вуличного ліхтаря, Сашко згадав свій виступ. Як він заявив: "Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…"
Раз по раз прокручував ті ж самі слова.
Згадував батькові аргументи, мамині. Згадував незнайомця. "Ти вже покараний, і це… це занадто, навіть для тебе".
Десь зовсім поряд мовчки, як дідова кулька, чекало усвідомлення.
* * *
У школі їх зібрали в актовій залі, і кожен отримав диплом. Сашко з Курдіним – ще й грамоти. Довго плескали, виголошували всілякі дурниці.
Курдін був похмурий, в’їдливий, відлюдькуватий. На перерві нагрубіянив Вадькові, який пожартував про зачіску класної, – і пошкутильгав на подвір’я.
– Геть чисто зазнався, – гмикнув Лебідь. – Перечитав, видно, дідових архівів. "Знай, тріумфаторе, колись, і над тобою здійметься напевно безжальний меч фортуни!.."
Курдін сидів на лавочці, трохи вивернувши ногу, аби не згинати. Сашко недбало примостився поряд.
– Дісталося вдома на кислички?
– Еге ж… – сказав Курдін, помовчав. – Пусте. Переможців не судять. А твої як?
– Пишаються, блін.
– Таланить тобі, Турухтуне…
Сашко невпевнено повів плечима. Посиділи мовчки, поспостерігали за меншаками, котрі буцали м’яч на спортмайданчикові.
– Слухай, – наважився врешті-решт Сашко. – Є справа…
Просто під їхніми ногами шубовсталися в калюжі горобці. Сашко пояснював, а сам не спускав із них очей.
Курдін мовчки вислухав, жодного разу не перебив.
– Нащо? – запитав похмуро. – Нащо тобі?..
– Треба.
Зі спортмайданчика прилетів м’яч, сполохав горобців. Ті пурхнули на гілку і звідти хвацько, по-пташиному сварилися на горе-футболістів. Курдін підвівся і, примірившись, зацідив м’яч меншакам.
– Чому я? – спитав, не озираючись. Сашко не одразу навіть і здогадався, що це він до нього.
– Бо не розбазікаєш – от чому.
– Переконаний?
Сашко не від повів.
Продзвенів дзвінок.
– То як, подумаєш?
– Знаєш, чому я взявся писати про діда? Я ж його спочатку не сприймав. Дід для мене був окремо, а кулька – окремо. Він лежав у себе в кімнаті, приїхали лікарі, потім винесли з кімнати кульку – а він так і залишився на ліжку. Жодного зв’язку. – Курдін повернувся і подивився на Сашка. – А після того випадку – ну, коли ти поліз у бійку, – я раптом його почув. Уперше. І зрозумів, що це справді він. Ну, просто якби раптом дід потрапив у катастрофу чи важко захворів і став… ось таким. Мені було соромно, Турухтуне, – зізнався він, помовчавши. – От чому я занурився у все це: щоденники, архіви. Ну, і мама… ти сам бачив. Вона ж не була такою. Думаю, вона теж не вірила, що кулька – це він. А потім почула його і…
Сашко чекав. Густо почервонів аж до вух.
– Давай, – підсумував Курдін, – принось. Розберемося.
Їм дали завдання на канікули й нарешті розпустили. Сашко чекав на Настю біля школи, прокручував у голові різні варіанти того, як сказати про літо. І потім теж прокручував, навіть у маршрутці.
– Ти сьогодні дивний якийсь.
– Га? Пробач, я просто…
– Що "просто"?
Він мовчав, зачепився поглядом за екран, що висів над водійським місцем. Звична справа, там крутили рекламу й міські новини. Зараз саме зайшла мова про дружній візит одного з представників Тимчасового Комітету. Мовляв, візит завершується, міністр вирушає на півострів, оскільки невідкладні справи вимагають його присутності…
Показали, як міністр у супроводі двох помічників крокує уздовж вишикуваних гвардійців і піднімається трапом. Під музику – ймовірно, під гімн нової автономії.
Сашко, певна річ, впізнав мелодію. За останні місяці він чув її аж надто часто, здебільшого вночі.
На півсекунди крупним планом майнуло обличчя. Навіть шрам, що змійкою сповзав у сивину над скронею.
Настя подивилася на екран запізно, коли показували вже інший сюжет.
– Слухай, – згадав Сашко, – може, ти знаєш. Як перекладається слово "атар’ін"?
– Та по-різному, зважаючи на контекст. А тобі навіщо?
– Зустрічав у дідових нотатках кілька разів.
– Найчастіше так називали прийомного батька чи просто старшу людину, з якої беруть приклад.
– На кшталт учителя?
– Але тільки не шкільного, а такого, знаєш… по життю.
– А "ту пропейлоча"?
– Може, "ту пропейлоч-ар"? Тоді – "ти пробачений". Теж у діда в нотатках знайшов?
– Теж… Настю, – наважився він нарешті, – тут така справа.
– Молоді люди, – втрутилася тітка, що стовбичила в них за спиною і гучно сопіла, перекладаючи сумку з руки в руку, – ви сходите? А то стали, бач… ні пройти, ні проїхати!
Вона так і не дочекалася відповіді, тож почала проштовхуватися поміж ними, допомагаючи собі плечем, як тараном.
Від зупинки ішли весело: сміялись і обговорювали таких от… таранистих і горластих. Але жарти були якісь наче прив’ялі, як розморожені овочі.
– Я їду, – сказав Сашко, коли простували алеєю. – Улітку; батьки придбали путівку.
Настя якийсь час мовчала, просто йшла поряд, міцно стиснувши його долоню у своїй.
Попереду на лавочці, підстеливши газетку, вмостився старезний немічний дідусь. Похмуро зиркнув на них і навіщось поліз до кишені куртки.
– Саш…
– Я знаю, самому образливо, але… це ж не на ціле літо, тільки на місяць. Я не можу відмовитися.
– Саш, я теж їду.
– Маєте путівку? Куди? Може, і ти в…
– Ні, Саш. Я не по путівці і не влітку. За кілька тижнів. Тата переводять на півострів.
– Надовго? – тільки й спромігся запитати він.
– Не знаю. Писатимеш мені?
– Звісно! Може, відпрошуся у своїх і приїду, коли повернемося.
– Це було б чудово. Але… хоча би пиши, добре?
Сашко кивнув.
Старий на лавочці витяг з кишені окраєць чорного хліба й тепер кришив тремтливими пальцями просто собі під ноги. Над ним метушилися горобці, аж цвірінчали від передчуття.
– Урешті-решт, – сказала Настя, – це ж не назавжди, правда?
– Та звісно, не назавжди.
Він подивився на небо, запнуте павутиною дротів-душоловів. Там, високо над ними, плив сріблястий літачок. Певно, до далеких і сонячних країв, туди, де завжди мир і любов, й усі щасливі. У дитинство.
Частина четверта
Цілий вечір Сашко не виходив з кімнати. Проінспектував усі книжкові полиці, численні свої банки з-під кави і чаю, коробки; повитрушував на підлогу вміст усіх шухляд у столі.
Безнадійно.
Він примірявся, як би так запитати в батьків, може, вони десь бачили, – не виказавши при цьому, власне, предмет своїх пошуків. Однак це було би наївно, наївно та підозріло.
– Влаштував прибирання? – поцікавилась мама, зазирнувши, аби запросити його до столу. – Давно слід було.
Сашко кивнув, без надії длубаючись в одній із шухляд.
– Синку, а ти вночі не чув – хтось музику вмикав? Чи то на подвір’ї, чи то сусіди над нами.
– Ні. Гучно?
– Ледве чутно. Але знаєш, така… мелодія увесь час повторюється, дуже бадьора, нав’язлива. Заснути неможливо.
– І часто? – запитав він, намагаючись, аби голос був таким само байдужим.
– Та вже щонайменше з тиждень.
– Я, коли помічу, скажу. Певно, сусіди радіо на ніч не вимикають.
– Напевно… Ти ходи їсти, потім завершиш. У нас для тебе є новина.
Сашко чомусь вирішив, що нічого хорошого очікувати не варто.
Батько сьогодні і готував, і господарював за столом. Суп із грибами і битки вдалися, і тато просто світився від гордощів. Маму до плитки він не пускав, вона сиділа, спостерігала за ним із легкою хитрою усмішкою.
– Ну, всім смачного!
– А новину, тат?
– Ага, новину! – він ляснув себе по лобі, підморгнув. – Твоя правда, ми мало не забули. Новина в нас, синку, така: до середини осені в тебе буде сестричка.
– Супер!.. – повільно й обережно промовив Сашко. – Правда, чудово. Вітаю!
– Здається, ми тебе трохи ошелешили. – Батько поплескав його по плечу. – Ну, звикай до думки. І пропоную обговорити, як назвемо твою сестричку.
У Сашка вистачило сил вдати, що все гаразд. Мовляв, ошелешений, але не засмучений. Він навіть з-за столу встав останнім і пішов до себе не одразу.
Ще годину Сашко розбирав стоси паперів, уже скоріше за інерцією. А коли вирішив іти спати, випадково знайшов пропажу. Ножик лежав під складеними насипом теками, напевно, закотився туди, коли Сашко вигрібав вміст шухляди.
Зараз чомусь він чітко побачив, що ножику вже чимало років. Різьблені накладки зі слонової кістки пожовкли, візерунок місцями стерся. Але лезо виходило так само вправно й досі було гостре.
Сашко нашвидкуруч прибрав у кімнаті, почистив зуби, вимкнув світло і влігся. Чекати, доки всі заснуть.
Чутно було, як ходять у вітальні й тихо перемовляються батьки. Потом світло згасло, клацнули двері спальні.
Він лежав і спершу рахував до ста, потім – подумки читав дідові вірші.