Спас, ніби спасав потопельника… ніби до життя вертав чоловіка, витягнутого із зашморгу. Інакше Грицько був би здурів на голову.
О, так. Іван, певно, думав, що Кейван помагає йому виймати душу з Дмитрика. А воно ж бо ні.
Не Дмитрика між дошками гамселили дужі Грицькові ноги. Не Дмитрика. Черкеса умертвляв Кейван, гопасуючи підошвами по хлопцевих нирках. Умертвляв черкеса і двох його вилупків з Теофілиної утроби. Лють свою люту і нутряний вогонь свій непогашений топтав. Мсту свою чорну. Ненависть загнуздану убивав тоді Кейван у Варварчуковій хаті.
А що воно дало?! Божечку справедливий… В яку прірву втягнула його чорна помста, Боже! Покотилося Грицькове життя гостинцем страху від тої люті. А тепер запечаталося зовсім. Ще якийсь місяць-другий — і подякує цьому світові Кейван. Нібито добрий, а насправді лютіший від звіра стражденний чоловік, що запечатав собі уста брехнею аж до сьогодні. Поки не виповів правду старшій Чев'юковій невістці Одокійці. А що дала та правда? Ніц! Бо поки Грицько жив думкою про свою тайну, він мав надію, що визволення від неї принесе і йому полегшення. І скине камінь із душі. А тайна про Дмитрика виявилася порожнім звуком. Нікчемною виявилася Кейванова тайна, яка не була тайною для Одокії Чев'юкової.
ГРИЦЬКО ЗАПЛЮЩУЄ очі — й одразу звідкись із чорної темряви випливає до нього усміхнене обличчя ще не зовсім старого Кирила Чев'юка. Добрий Кирило з розпростертими руками нібито пливе Грицькові назустріч. Нібито хоче його обняти та поплескати по плечах, як любив це робити з усіма, кого зустрічав на дорозі. "Дорогий пане-товаришу! — казав довстріч Кирило чи то малому, чи то старому — і відкрита усмішка тягнулася йому до самих вух. — Як днювали? Чи гараздували?"
Сполотнілий навіть уві сні Кейван сахається привиду, і з усієї сили пробує відбиватися від нього руками, а далі сповзає на підлогу і б'ється головою в ліжко. Боже! Скільки може тривати ця мука?! Хіба він думав про Кирилову смерть, коли йшов до жида свідчити замість старого Чев'юка, щоб фальшиво переписати заповіт з Павла на Оксентія?! Грицько навіть тоді думав лише про свою обиду на Теофілу і гасив ненависть до двійка дітей, які дивилися на нього чужими — чорними, як вугля, очима, але говорили до нього його мовою…
Він бив Теофілу, коли тільки міг, наче приблудного пса, що вкрав із господарки найкращий шмат буженини.
— Зроби так, щоб я тебе шукав! — щоранку казав Грицько жінці, лишень розплющивши очі.
І вона, незвично згорбившись, днинськами {{ Днинськи (діал.) — дні. }} зникала як не в городі, то в стайні. Навіть кухонне начиння винесла в літню кухню, де зазвичай готувалося їдло свиням.
— Дай, Боже, й курці розум! — допікав Грицько мовчазну Теофілу за будь-що, будь-де і будь-при кому.
Проте спати з нею спав і на не своїх дітей руками не посягав.
Але то не загасило вогонь в його грудях.
…НІМИЙ — ОЛЕКСА ГОВДЯ — став у саду під грушею Мариньки-богодухої мало не посеред ночі. Коли ще спали півні й люди. І вже лінувалися пси й злодії.
Спочатку босий Говдя навшпиньки обійшов сад.
Сад іще не блистів росою, хоча трава була холодна від вологи. Густі, давно необрізувані дерева похмуро нависали над землею, тягнучи чорні костури гілля додолу; і лиш молоді вишні лопотіли округлою білою кроною в небо.
Німий навіщось довго гладив змокрілі стовбури. Зазирав під колючі кущі аґрусу.
Далі ще довше стояв під грушею, до якої була прив'язана Мариньчина гойданка.
Олекса легенько розгойдав її, і вона заскрипіла, ніби незмащені хатні двері.
Говдя притримав гойданку рукою. Він знав про дивну багатолітню звичку Мариньки хитатися на цій гойданці — а потім казати людям про їхнє життя.
Але одна давня думка не дає спати Олексі й потепер: чому ця богодуха стара діва Маринька не сказала напередодні Німому не йти з Кирилом на полювання?!
Хіба би він був її не послухав? Він швидше би не послухав Кирила і його синів, аніж пішов би всупереч Мариньчиної волі, бо сам знає, що то є голос ізвідтам. Мариньчині голоси — це що Олексовий нюх. Чомусь же ж нюх привів його сьогодні в цей сад і на цю гойданку.
Чомусь?!
О, ні. Не чомусь!
Не чомусь: Олексу в сад до Мариньки знову привів нюх на Кирила.
Святий Боже! Згорілі Кирилові кості перейшли в землі у порох, дали поріддя цвинтарній траві й деревам, а Олекса зараз чує Кириловий запах у Мариньчиному саду. Отут, під гойданкою.
Говдя всівся на гойданку, тримаючись обома руками за пошарпані часом мотузи, на яких трималася Мариньчина забавка. Не гойдався. Лиш глибоко вдихав гостре нічне повітря й думав.
Сюди його привів нюх і якісь далекі й забуті голоси. Щось його несло зночі в цей майже дикий сад і на цю гойданку, де забуті голоси ставали пізнаваними. Якби Говдя міг говорити, він би пошкрібся у вікно до старої Мариньки і запитав би її, що вона мала до його Кирила? Або нарешті запитав би, чому йому, Німому, доводиться на собі нести гріх страти колись найдобрішого до нього чоловіка у світі — Кирила Чев'юка? І до чого тут запах?
Олекса б'є себе кулаками в голову. Гамселить так, ніби збиває горіхи з дерева. Якщо він цього не зробить — чорна хвороба зараз кине ним об землю. Тоді він забуде, навіщо сюди привів його нюх. А він навіщось-таки привів. По стількох роках… неспаних ночах… страхах… безслівному риданні.
Коли б тоді, в Іванцевій колибі, начищаючи рушницю, Олекса був би не думав про Мариньку, раптово зачувши там саме її запах, біла тінь її, напевно, тоді не показалася би під стіною колиби, якраз на місці, де готував вечерю Кирило.
Але яка то тінь була! Біла, невагома, ніби літня хмарка… вона чомусь напливала не на нього, Олексу, а на… Кирила, простираючи широкі рукави своєї небачено чудернацької одежі, й уповивала його, ніби затягувала в себе. Тремтлива тінь її тріпотіла над Кирилом, як у великій радості, й хіба що лише не розпластувалася під спритним чоловічим тілом.
Олексу тоді вкольнуло в саме серце і в голову вдарило обухом: не може того бути! Не може! В Кирила громада дітей і внуків. Кирило в бік чужої жінки, окрім своєї Василини, ніколи голови не розвертає. А тут богодуха стара діва стелеться перед ним, як кошена трава під косою?!
Хіба Олекса стрілив тоді в Кирила, а не в Мариньчине марево над своїм суперником?!
Хіба він міг тої миті вгамувати чи погасити в собі ревність?!
Бо чи винен Олекса, що, вернувшись із війни, хотів тієї богодухої старшої жінки, як діти хочуть цицькового молока? Говдя хотів такої самої, як сам, а не Мариньки!
Коли б такою була Кирилова Василина, він, певно, хотів би Василини. Проте нюх тоді вказав йому на Мариньку — і нікого іншого.
Але як він міг хотіти блаженної жінки, коли був Кирилові сином, а Маринька майже могла би йому бути мамою?
Перші роки Говдя ходив, як одурілий, Мариньчиними дорогами.
Вистоював ночами під її хатою, терзаючи душу сумнівами, чи, бува, поночі не шкребеться яка чоловіча рука в її двері.
Ставав поодалік і дивився, як вона говорить з людьми чи порається на своїй садибі.
Він переймав її на дорозі і на лісовій стежці, пригощав яблуками чи ягодами.
А якогось-то разу, перестрівши коло ріки, раптово погладив Мариньчину голову своєю грубою рукою і подивився прямо в очі, відчуваючи, як раптова блискавка стинає його чоловічу силу.
Пополотніла враз Маринька на те не відскочила і вдарити не вдарила. Лиш примружилась одним оком. Усміхнулася в себе. І так само мовчки, обома руками взяла в свої долоні Олексину руку, що перед тим гладила її. Та так і тримала, ледь ворушачи пальцями його пальці. "Не грайся, Олексо… — сказала, прокашлявшись. — То є дурне діло — серце. Лишися того. Перекліпай або переплач. Але то не наша радість"…
Та й пішла собі берегом, ні разу не повернувшись назад плечима.
Він заревів тоді, як бугай, коли йому протягують налигач крізь кільце в ніздрях. Олекса впав на землю, вчепившись руками в траву, і здавалося, був би гриз її, аби бодай ще раз відчути на собі лагідну Мариньчину руку, що пестила його крізь сорочку, як не пестив ніхто й ніколи. Він хотів наздогнати зникаючу Мариньку, нігтями вчепитися їй у плечі — і трусити — обіймати доти, доки вона не зомліла би в його обіймах, а він би нарешті наситив свою голодну душу, обнюхуючи її з голови до ніг, та пестячи губами її обличчя. Олекса не хотів би від неї більше нічого: лиш отако тримати в своїх руках, вдихаючи її запахи, як дурман, і знати, що таке з нею робить лише він.
А тут, Боже милосердний… безгрішна Маринька без сорому і без устиду кружляє тінню над Кириловими плечима, ніби проситься до нього в пазуху.
Тоді, в Іванцевій колибі, чорна ревність і безпам'ятство роздерли Олексу — й спустили курок неначищеної рушниці в білу хмарку, що обгортала Чев'юка.
Ну, певно що так. Сліпа і безпам'ятна ревність. Бо Німий мовчав, а Кирило тоді різав солонину і ворушив губами. А чорна завжди Маринька нахилялася над Кирилом беззвучно — в білих одежах і з усміхом на устах.
Як таке могло бути на його очах?!
Олекса всього лише хотів прогнати мару.
Бо ніхто не мав на Мариньку права.
Навіть його найдобріший господар Кирило.
…Говдя гойдається на Мариньчиній гойданці недовго. Далекий, давно забутий Кириловий запах проривається чи то крізь траву з-під хітанки… чи випливає із сонної хати, де, певно, додивляє сон богодуха жінка, яка навіть тепер, поморщена і згорблена, чорна, ніби земля, не дає спокою старіючому Олексі Німому.
І він стискає плечима.
Чи то від зчудування, чи від злості: навіть по смерті Кирило також не дає Олексі спокою.
А може, не дає прощення? Бо чого б то тепер бути Кириловому духові в Мариньчинім саду?!
Та Говдина злість триває недовго. Лиш доти, доки сусідський півень не згадав, що в нього є голос.
А далі Олекса вже не думав. Лиш схопився на ноги, витягнув із штанини ніж, черкнув ним по мотуззю — й спритно, як молодий парубок, перескочив через похилений паркан.
…ЗНАЙШЛА МАРИНЬКУ Варварчукова Петруня перед полуднем, коли принесла їй молока.
Розпростерта під грушею жінка лежала грудьми на розтрощеній гойданці, обіймаючи закляклими руками порізане мотуззя. З кишені її чорного козячого кептарика визирала заплетена в косичку свічка, яку в горах тримають для смерті.
Петруня повільно нахилилася над Маринькою, ніби мала намір щось їй тихенько шепнути, щоб не злякати.