На якийсь час очі хлопця прикипіли до білого голуба, що кидався від бані церкви до дзвіниці, туди й назад, і кожного разу, коли тіло птаха опинялось в тіні, Матвієве серце чомусь стискалось, ніби тінь збиралась захопити голуба в полон.Було тихо, чулось лише тріпотіння крил. Із зачиненої церкви не долинало ні звуку.Здавалось, що молоді звідти ніколи не вийдуть. Неподалік пасся білий віл, хвостом відганяючи надокучливих оводів.Він скосив на Матвія лілове, майже чорне, око, й важко зітхнув.
Врешті двері церкви зі скрипінням розчинилися і звідти першими випали дітиська, голосно сміючись, аж не пасувало так сміятись.А за ними – молодий з молодою, пара як пара, трохи перестрашена увагою до себе, далі вийшли поважно гості.Музиканти, обтріпавшись від мурах та сухих стеблин трави, сонно підвелися, приєднавшись до процесії вже за церковною брамою, хоч, власне, самої брами не було – два ветхі похилені стовпці.
Спершу Матвій, не знати чим розтривожений, не міг потрапити в такт, та коли скрипаль суворо глипнув на нього, руки самі завертілись, а ремінь бубна приріс до шиї. І все це без зусиль, так легко, наче Матвій ще в колисці мав бубон і бив по ньому ногами.Він не звернув уваги, що насправді церква стоїть сама, без села, і те, що здавалось хатами, насправді копиці сіна.Уся його увага зосередилась на власних руках.
Відтак ступили на подвір’я молодої: піше весілля бідних людей, що й музик би не мало, якби ті самі до них не вийшли.Зрештою, Матвій ніколи не бачив перед тим весілля, і з цікавістю придивлявся до обряду, в якому було стільки невдаваного смутку, що він почував себе ніяково і не міг їсти, посаджений за стіл разом з гостями. Їв сир зі сметаною і зеленою цибулею, грубо покраяні огірки, смажені гриби, і пив підсолоджену горілку, що віддавала часником. А потім старший виліз з-за столу зі скрипкою, що лежала весь час у нього на колінах, і став під грушкою із зеленими незрілими плодами.Оскільки другий музикант не рушився з місця, то мало бути соло.Зелена тінь від груші огорнула скрипаля як плащ, лице стало білим як папір, і сам він наче виріс.Перші звуки скрипки були такі тихі, що ніхто не звернув на них уваги, та за хвилю ложки повисли в повітрі.Матвій здавив у кулаці шмат чорного хліба і вп’яв у нього нігті.На уста другого музиканта спурхнула посмішка.
Матвій намагався прочитати щось на людських обличчях, бо зі скрипалем усе було зрозуміло. Той грав для тих, хто може оцінити його гру, піддатись її чарам.Він загравав з ними і водив напівзаплющеними очима вздовж грубо збитих столів, не пропускаючи ні молодиці, ні діда, ані дитини, ні зрілого мужа.Дівки з парубками товпились коло плота, чекаючи на танці, і він приділив їм уваги ні більше, ні менше, аніж іншим.Скрипка запитувала:"Хто ти? Що ти? Ким ти єси?" І на це мало дати відповідь кожне серце під полотняною сорочкою. Матвієві навіть здалось, що він чує оті відповіді.А скрипка все ходила від одного до другого серця, що зупинялось, перш ніж дати відповідь.Обличчя мінялось, набуваючи дитячих рис у старих, старечих— у дитячих, жіночих — у чоловічих, чоловічих — у жіночих, або й просто звіриних.А коли скрипка дійшла до молодої, звичайна сільська дівка, присадкувата, широка в плечах з низьким чолом, видовжилась, потоншала, ніби різець скульптора відсік усе зайве, й Матвій побачив перед собою тінь тієї, що звела його з розуму.
— Пані! – не то крикнув, не то прошепотів він, простягаючи руки до тієї, що пробудила в ньому несамовиту спрагу розкоші.
Бубон тріснув, і з його нутра побігли миші, повно сірих мишей.Піднявся крик, бо миші кинулись на стіл і миттю зжерли увесь скромний почастунок, а далі почали скакати по людях.Одна з них скочила молодій за пазуху, і та стала знову тією, ким була: звичайною сільською дівкою.Матвій сидів нерухомо, з розірваним бубном на колінах, а скрипаль дивився на нього з осудом, навіть гнівом.Від того ноги в хлопця затерпли, і голос просто в саме вухо сказав:
— Не шукай нас більше!
Він бачив, як ті двоє віддаляються, а все інше було байдуже.Чари, а то були безперечно чари, така вже сила музики, розвіялись.Побачивши, що Матвієві зле, люди відвели його під пліт, положили просто на твердій землі.А там і забули про нього.
Журавнівський цвинтар
Пан Лукаш тепер, кожного разу приходячи до костелу на недільну службу, блукав цвинтарем.Раніше він так не робив: чим чоловік старший, тим більше боїться смерті й того, що про неї нагадує.Може, пан Лукаш і далі боявся смерті, але власного сумління він боявся більше.Мав у кабінеті образ, привезений із Праги: з людським черепом і лілією, що проростала крім нього, і бридкою жабою, котра примостилася під квіткою.Був там і напис, відомий кожному, бодай трохи знайомому з латиною – memento mori. Ще коли жона була жива, висів той образ у найдальшому кутку, бо викликав у неї страх. Дивно, що таке прикре враження справляв невеликий образ. Адже на ярмарках і на празниках часто ставили вистави, де грала Смерть з косою (якийсь спудей заробляв собі на життя).І нічого: сміялись,зачіпали "смерть", смикали за дерев’яну косу.
А в потаємному сховку пан Лукаш тримав правдивий людський череп і кості гомілки, які показував напідпитку лише колегам, коли ті приїжджали до Львова: пану Амбодику і панові Яну Ліщинському.І більше нікому.Прості люди вважали, ніби лікар призвичаєний до смерті, бо ж тільки він бачить смерть у ногах чи в головах недужого.Однак Лукаш ніколи нічого подібного не бачив, і мав надію на одужання хворого доти, доки не наставала якась тиша і його не охоплював страх.Або чув особливий подих, що свідчив також про те, що бідака ступав на дорогу, що провадить на той світ, звідки не вертають. Але менше з тим.
Чим могло заспокоїти Лукашеве сумління споглядання міського цвинтаря, знав лише він сам.Навіть на сповіді не смів признатися, що часто сниться йому один і той самий сон: Олександрів син у закривавленій сорочці йде попід руку з ярмарковою смертю, завиненою в біле простирадло, наче парубок з дівкою.Ксьондз міг би напевно розтлумачити сей сон, на свій, ксьондзів, лад, але то було б надто просте тлумачення.І вже ксьондзові безперечно не сподобалися б сумніви пана Лукаша, який "упізнав" у потопельнику Матеуша Домницького й присягнув.
Однак лише істина могла б допровадити Лукаша до душевного спокою й миру. Бо ж і Миколай любив говорити: істина не є ні доброю, ні злою, а тому слід приймати усе, що вона промовляє до тебе. Лише дрібна душа труситься й ховається від істини, як миша від кота.Щира правда, але ж не Миколай свідчив перед лицем посполитих, цвітом шляхетства, і, врешті, перед лицем покійного Олександера! Тому журився пан Лукаш, блукаючи по цвинтарі між могил багатих і бідних, доплеканих і забутих.Що ж, їздив він до Жидачева, слухав, що кажуть люди, але насправді не уявляв собі, що робитиме, коли стріне живого Матеуша.Що скаже йому і як.Бо хлопець таки був винен у наглій смерті батька, се безперечно.Нещасна родина! Два сини зложили голови у битві, отець Олександера пішов у монастир, і ніколи не давав про себе чути.А пані Ганна, малжонка Олександрова, була жінка як жінка, чужої крові. Схоже, вона до самої смерті вірила, що в мужа від неї немає жодних таємниць. Але Миколай з Лукашем здогадувались про таємницю, однак товариш не відкрився їм, тому й здавалося, що йдеться про якусь милу пам’ятку молодості, про яку чоловікові з сивим волосом на голові незручно розказувати.
Жовтий лист час від часу повільно лягав на гробівці тих, хто були його пацієнтами, і тих, хто загинув від шаблі чи кулі на своїй землі, хто згорів у рідному домі, кого убив грім, хто втопився.З потаємною нездоровою цікавістю Лукаш спинив погляд на гробі Олександера. Корч свербиуса, що виріс дуже скоро, обгорнувши колючими тонкими пагонами горбок, уже вкрився плодами, котрі набули червонуватого відтінку.Зелені пагони не цвітуть, а ці зацвіли, а Лукаш надто добре знався на всякому зіллі, щоб сприйняти цю аномалію як щось звичайне.Це відкидало йомовірність, що кущ посадили зумисне.Цікаво, чи звернув єгомость увагу на дивовижу, що постала з мертвої плоті старшого Домницького? Лукаш чув байки про людей, які після смерті ставали деревами, квітами, птахами, та й читав Овідієві "Метаморфози".Але ж був він чоловіком ученим і розум не сприймав подібних перетворень.Мав дорослий розум, розвинутий наукою і практикою. Єгомость міг би зреагувати, якби на могилі раптом виросли білії лілії чи щось світилось уночі.Але він був мудрим чоловіком, і, можливо, чекав, що хтось зітне кущ і поставить кам’яний надгробок.Це мав би зробити Яношик, як найближчий родич, але ніхто йому про це не казав, та й небіж Домницького нетерпляче намагався позбутися маєтку, обернувши поля, луки, ліс і двір у золото.
Із другою могилою було все гаразд: порожня, обкладена дерном.Обидві були собі чужі, й це ще більше розтривожувало сумніви пана Лукаша.Золотий хрестик, знайдений на тілі, засліпив усім очі, але не міг засліпити Отця Небесного, що видить усе на землі й під землею.
Якийсь шелест черкнув Лукаша по спині, і той здригнувся.Було заледве пополудні.Золотаве осіннє сонце осявало могили, і від того не ставало тепліше. Лукаш повільно обернувся.До нього йшов Миколай.Усміхався, як завше приязно, але очі мав зболені, сумні.Лукаш усім серцем потягнувся до нього, бо ж обидва не сміли зізнатись нікому, як тужать за Олександером.У кожному з них щось наче відмерло, і тлін душі мав запах всохлої трави.А сам Олександер помер цілком, не попрощавшись, не залишивши жодних пояснень, і обох товаришів мучило одне:що вони могли зробити і чого не зробили?
Кивнувши на могилу Олександера, Миколай мовив якось різко й голосно, наче переборював щось у собі:
— Міг би Яношик щось зробити з тим кущем.Віриш мені, навіть молитися не можу на тому гробі.Щось мене наче відтручує.
— Може, се знак, — мовив тихо, але сміливо,Лукаш. – Може, Олександер хоче нам щось сказати.
— Еге ж, тутешній простий люд спалює опирів на терновому та шипшиновому огні.Може, нашого Олександера потяв опир?
Лукаш жваво уявив собі цю сцену: опир потинає Олександера у власному домі, й криво посміхнувся, бо знав, що Миколай іронізує.А той продовжив:
— Маршалок Боніфацій, пам’ятаєш? Стратив розум, то замкнули його в коморі, а він звідти втік через отаку-о шпарину.
Розмова набула легковажного характеру.Се не сподобалось Лукашеві, й він спересердя махнув рукою, зачепившись за пагін свербивуса.Відчуття було таке, ніби хтось вхопив його за рукав.він шарпнувся і колючка шкрябнула по долоні до крові.
— Тихо— тихо, — заспокійливо мовив Миколай, простяг руку, і його теж вхопило.
На якусь хвилю обидва завмерли.
— От тобі й знак, — видихнув Миколай.