Це не для мене.
— А в такому разі май звагу не бажати розуміння, — підхопив Посланець, — бо розуміння є форма угоди. І тоді дозволь тебе спитати, — це вже бриніло майже ласкаво, — що ти робиш у цьому світі?..
Що я роблю в цьому світі?..
Зараз, зараз скажу. Вона з інтересом перечепилася зором об свої довгі випростані пальці з уперто ввігнутими суставами. Я — посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю як вона є — і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво — в тих барвах, під тим кутом залому. Це я приручаю дійсність для них. Шліфую, Обточую, переливаю в форми слів — возношу до ряхтючого, коштовного смислу. Тільки мною — моїм живим теплом, моїми вогкими соками, потом, слізьми, прискореною кров’ю, дихальним ритмом — освоєну, обігріту мить явленого буття люди потраплять розгледіти. Читання — завжди трошки канібальський акт. їжте тіло моє, пийте кров мою. . .
Я не знаю, чи мене вчують. Не вельми це має бути приємно, коли всі сидять у теплій хижі серед темного лісу, а хтось один починає розхитувати стіни. Дає наздогад, що за тими стінами щось є. Неприємно. Незатишно. Приємно впізнавати відоме — от і напишіть про це, це потрібно людям. Ні вже, годі смітити словами: не "потрібно", а — подобається. А що потрібно, і чи потрібно взагалі — хто годен нам повісти?..
Ну та дарма. Проживу як-небудь.
І тут Рада, котра дотепер усе легшала й легшала, мов поступово вивільнялася з тіла, раптом ухнула в нього, як у бездонний колодязь непроглядної, тоскної порожнечі, — навіщо, господи, навіщо? навіщо наново заповняти спустілу валізу свого життя людьми, приязнями, ложними зобов’язаннями, сплесками емоцій, постільною білизною й розкладом руху літаків, наново вкручуватися в круговерть безглуздого, тупо-заведеного невільництва, щоб уряди-годи випльовувати його з себе з кров’ю й називати це — свободою?.. їй здалося, що вона зараз завиє, як виє ночами в переліску покинутий господарями Чорниш, — тепер вона знала, що він при цьому почуває. Зненацька пішла обертом голова, і чорні, ревма запінені буруни дихнули в лице звідкись ізнизу, з темної хлані, смертельним поривом солоного вітру, сліпих колючих бризок, крижаного жаху — мить, і...
— ЛЕВКАДСЬКА СКЕЛЯ, — тихо, сторожко нагадав голос.
Рада розняла побілілі пальці, якими вчепилася була в бильця крісла, її злегка млоїло — але вже залишково, як буває, коли літак щойно випірнув з повітряної ями. Підкотився відриг, коротко булькнув у горлянці. Рада перехопила незвичайно пильний погляд Посланця.
— Я знаю, — проказала повільно, начеб наново випробувала голосові зв’язки. — Але це теж не вихід.
— Аж ніяк, — погодився він. — І тому я тут, допомогти тобі. Свій перший круг у цьому житті ти завершила — далі вибір за тобою.
Він устав, заступивши сонце, — світло ніби пройшло крізь бляклу чоловічу постать, підтопивши її цинамковою млою.
— Я післаний запропонувати тобі свободу. Справжню свободу. Кажучи по-твоєму — третій ступінь.
………………..
Третій ступінь свободи?!
………………..
Він говорив. Вона розуміла далеко не все — найбільше це скидалося на глухий гул, або ж навальне стугоніння крові, яким звістує про себе те, що хоче стати словами. Її вкинуло в жар: у його одностайному бурмотінні був пекучий надих пустелі. Абсолютне світло. Багряні кола в очі. Третій ступінь свободи.
………………...
Він говорив — ще трохи, ще недалеко. Розквитатися з цим світом остаточно, збутися залежності від нього в будь-яких формах. Останні слова Сковороди.
В людському світі нема свободи.
…………………
Перестати бути земною жінкою. Вийти з-під тяжіння силових ліній долі. Скинути їх, як одіж із тіла. Неважко скинути й своє фізичне тіло — самохіть, наперед визначивши час і місце, як роблять буддійські ченці. І перейти до іншого стану. Глупо ж уважати, буцім ти справді дорівнюєш своєму тілу й минаєшся вкупі з ним. Потім, якщо схочеться, можна народитися знову — так шаман перед смертю сповіщає племені, в котрого з майбутніх правнуків переселиться його душа. Але там — за межею — час заникає, щезають перегородки між минулим і майбутнім. Міріади життів, що пульсують у різних вимірах — різних епохах і цивілізаціях, — відкриваються для проникання. Наскрізне бачення світів, світів, світів. Вільне ширяння вусебіч. Поглинання простору. Свобода.
…………………
В людському-бо світі нема свободи.
………………….
Хіба не мучать її часом тьмяні оскалки вочевидь чужих, не цим життям датованих споминів?.. Хіба не відкриваються в снах коридори, що провадять у завтра, і з легкою, необорною ясністю бачиш: буде — так! То корчиться прищемлена душа, негодна вбгатися в обміряний кубічний об’єм людського світу: в ньому-бо — нема свободи.
………………….
— Я прийшов провести тебе, — мовив він. — Ти стоїш на порозі. Вставай. Ходімо. Я покажу тобі, що є там, за тими дверми.
…………………..
— Вергілій, значиться, — тоскно зронила Рада, наслухаючи власний пустий — лункий, як кімната в незаселеному домі, голос. Так он що з ними всіма коїлося незадовго до смерті — з Гоголем, і з Франком, котрого ославили божевільним. І Свіфтове мовчання. І ще чиєсь, зараз не згадати... А ще ж поети з їхніми загадковими сконами — від Шеллі до Свідзинського. — В путі життя, на середині саме. От тільки одне. Якщо я побуваю там, я ж уже не повернуся сюди, правда?..
— Навіщо? — непорозуміло спитав він.
— А написати, — смутно мовила вона. Щось колихливе, як крило метелика, як надихнута вітром серпанкова завіса, тріпотіло на межах її овиду, але збочити туди поглядом не вдавалося — грані кругліли й замикалися. — Написати про все побачене. Скажуть, Що я збожеволіла, — ну й хай. Зате буде написано. А там — може, дасть Біг, колись та розберуться.
— Ти не схочеш тоді писати, — несподівано м’яко сказав він. — Ти будеш іншою. Вільною. Будеш сама собою — навіть не уявляєш, наскільки більше, ніж можеш собі це дозволити зараз. Будеш цільною — замість розтікатись емоційною пам’яттю по вузькому часовому прозорові в кілька десятиліть, перечіпаючись об порізнені епізоди, — і, не в змозі одірватись од землі, навіть у крізьтисячолітньому прозрінні не підводити зору вище сандалій, — ти скупчишся в одній точці й злетиш. Те, що вгледиш із висоти вільного духа, незмога переповісти словами. Та й навіщо? То вже непотрібно людям.
НЕПОТРІБНО ЛЮДЯМ!!! — ляпас — зблиск ножа — спалах у мозкові: дубль два!..
— Як?! — хтось за неї видав цей крик — наче випустив птаха. — Як ти сказав?! То й ти тієї ж?..
Тріпотіння по краях зору погасло. Майже одночасно їй зсередини бризнули в обличчя, осліпивши, — сльози і сміх.
А коли регіт відринув, і Рада вщухла, і, розтерши кулаками пластиліново-податливе, зчужіле мокре лице — ніби вминала на місце зрушені, було, риси, — знеможено розпласталася в кріслі цілим тягарем,
НА ТЕРАСІ НІКОГО НЕ БУЛО.
Був незручно викочений на середину столик. Двоє крісел, ув одному з яких сиділа сама Рада. Дві чашки з-під кави із задубілим темно-бурим хвусом на дні. Але не було відчуття, що в кріслі щойно сиджено, а з чашки пито.
Згори, з піддашку, пронизливо цвіркав нахабний горобець.
— А здох би ти, — вголос вимовила Рада.
Перед нею була порожня декорація, де актори — чи то пішли, чи то ще не приходили: різниці; власне, жодної, коли не знаєш, скільки тобі на неї випало дивитися.
По якімсь часі Рада Д. сиділа за письмовим столом, устромивши в машинку чистого аркуша. Хвильку повагавшись — аркуш білів загрозливо, мов незаповнена пляма на старовинній мапі, — вона надрукувала перше самітнє речення:
"Посланець не сподобався їй одразу".
Вересень-листопад 1989.
© СУЧАСНІСТЬ. — 1992. — № 8.