Циганка

Федькович Юрій

Николаєві Кочеранюкові з Великого Села на поклін

Оба і в попелі ми грались,
Оба ходили й гнізда драть,
Обом і чупер обрубали,
Оба ходили й франка знать,
І солоного моря пити,
Обом нам дали і абшити;
Оба чи в діло, чи гулять —
Як рідний брат із рідним братом.
І в парі, брате, ми, мабіть,
На той помашеруєм світ,
Як ті два близнюки на небі!
Да там, мабіть, нас ще не треба, —
Пожиймо, брате, лучче тут,
Де ще гуляють, грають, п'ють.
Воліє циган нам заграти,
Ніж ті попи, товсті, пузаті,
Нам вічну пам'ять мають гути.
Да що вже буде, то вже буде,
А ми до діла, побрати'!
Коли немає що робити
Ані за що біду пропити,
Коли слота січе — а ти
В сегельбі, друже, в жменю дуєш,
То я сідаю та віршую
(Не так-то я, як вражий нуд!)
От сяду си та що-небудь
Таке утешу, що аж дивно!
А щоб віршоване те мливо
Борше мололось, — а я взяв
І кому-небудь го завдав —
От як би се тобі, мій брате!

Чи ще нагадуєш ту хату,
Тоту хатиночку в гаю,
Геть аж за місто на краю,
У кучерявій черемшині?
Донині, братику, донині
Не може серденько забуть...
Дурне ти серце!.. Ану, в кут,
Ви, давні думи, — бо заплачу!..
Пішло то серденько козаче
До циган в найми... Що ж робить!
Що серцю любе — лиш любить.
Чи як ти кажеш, друже-брате?
Ти добре радив, коли ж кляте
Годі навчити було!.. Гляв —
І, як у той крутіж, упав
У ті прокляті чорні очі!
І хочеться, і ще ся хоче —
Хоть серце зна, що пропадає —
У ту хатиночку у гаю!
....................................................................................
Да що ж я маю нарікать —
Хіба не вірне вна любила?
О боже правий, боже милий,
Один, один я виноват:
Одного серця було мало!
А як коханого не стало —
Тоді я догадавсь, коли
Той гострий ніж, бо затроєний
Таков отрутою, що й гинуть,
І жити годі!.. А ти знав
І все казав, — а я не слухав...
Де вже в кохання того уха! —
І ю втопив, і сам пропав!

Прийми ж, брате Николаю,
Оцю мою думу
Да ще й другими дай читати,
Най вчаться розуму
Та з коханням не жартують —
Кохання не жарти!
Серце наше невеличке
Не тяжко роздерти,
А загоїть єго тяжко:
Криваве і згине...
То не болить, пане-брате,
Що підеш в могилу
З неубитим цілим серцем —
А болить з убитим!
Ліпше на сім білім світі
Душу загубити,
Як серденько зарізати!
Уб'єшся — спочинеш,
А так — годі в світі жити,
І гинуть не згинеш.
Чи як кажеш, Николаю?
Хтозна, може, й брешу!..
Да що робить: коли зачав —
Нехай вже допишу...

Du, braunes Kind, was starrst du so
Hidden in die silbernen Wellen?
Neubauer

ПРОЛОГ
У неділю вранці-рано
В'ють залізо два цигани.
А у лісі в матридуні
Сидить собі пишно-думно
Циганочка молодая —
Матридуну обриває —
Та й словами промовляє:

"Матридуно, матридуно,
Кривавії квіти!
Чо я така нещаслива
В широкому світі?
Чого мене убивають,
Як теє залізо?
Чо він мене не зарізав,
Ножем не зарізав
На неділю в опівночі?
Була б я не знала,
Як він з другов кохається,
Мене забуває, —
Той невірний багацький син...
А я го кохала,
Я му волю учинила,
Я все єму дала,
Усьо, усьо!.. Матридуно,
Єдина ти моя, —
Я го вірне полюбила...
Гоя, гоя, гоя...
Горе моє несповіте!
Я вірне любила!..
Я він лишив свою Цору,
Він мене покинув,
Ні ту квітку серед степу,
Стоптану ногою.
О!.. я єго нагодую,
Я єго напою —
Да не медом, не ситою,
Як досі поїла!
Матридуно, матридуно,
Кривава та біла, —
Я тобою го напою...
Гоя, гоя, гоя!..
Доле моя нещаслива,
Доле моя, доле!.."

Пішла лісом, ридаючи,
Під березов сіла;
То сміялась-реготалась,
То плакала-мліла,
То знов коси розплітала,
То знов заплітала.
А цигани Нестерюка
У шатрі співали:

"Під білою березою —
недоле моя!
П'є Нестерюк з циганочков
в неділю до дна.
— Циганочко-волошечко,
анумо здоров!
— Чого в тебе, Нестерюку,
на полах да кров?
— Циганочко-волошечко,
я кругав'я вбив,
А він мені рантух-полу
кров'ю да збрудив.
— Гой-гой, ти мій Нестерюку,
не птаха це кров!
— Цить-цить, душко-циганочко!
Анумо здоров!
— Здоров, білий Нестерюку,
пий, серце, до дна!..
Поховали Нестерюка
в вівторок до дня.
А циганка чесалася
да коси плела...
Засміялась — та у воду:
долів поплила".

І
Кохайтеся, пани-браття,
Коли серце воля,
Тільки з серцем не жартуйте
З дівочим ніколи!
Бо го легко розкохати,
А тяжко впинити:
Кого вірне полюбило,
З тим вірне полюбило,
З тим хоче і жити.
А не зможе — чого жити?
Краще у могилу —
Аби тільки з милим,
Аби тільки без розлуки!
Отак, пани-браття:
Коли годі кохатися,
Навіщо займати!?

Помер старий козак Соколій,
І ввесь маєток, бач, остав
По Соколієві удові:
Лани, степи, одая, став,
Стайні, побої прехороші,
Скриней чи три, чи штири грошей;
А що вже син — так що легінь!
Щоб добрим людям хоч усім
Такого козака діждатись!
Чи до роботи, чи гуляти —
Він перший на цілий окіл.
Недурно звали го й Сокіл,
Бо був раз парубок за себе!
Да лиш одна му була хиба:
З циганков покохавсь — та й ну!..
Да я не дуже і вину
Даю єму, бо раз циганка:
І в таліянина, і в франка
Таке я диво не видав!
Уздрів наш Марко — та й пропав,
Як той метеличок у цвіті!..
Коби на сім веселім світі
Очей лиш чорних не видать:
Побачив — вже й вдавився кат
І серцем, і душев, і волев!
Чи будь вірлом, чи будь соколом —
Вони приборкають на час!..
Так, бачите, і Марко наш
Гостив у світі. Бідний Марко!
Так б'ється, в'ється за циганков,
Аж пропадає! Що ж робить?
На те ми люди, щоб любить
Дівоче серце... Не іначе!..
А мати журиться та плаче,
Аж в стіни головов товче,
Та аж на колінках го молить:
— Покинь, покинь ту дику долю!
Люди стикаються — покинь!
Згадай, хто ти, і чий ти син,
І що у парі вам не бути!
Не діждала б я була чути
Такові речі!.. Онде ніж:
Возьми го, сину, та доріж
Нещасну матір!.. Поховаєш,
А на гробу ся повінчаєш
З циганкою!..

— Боже, боже!
Чо плачете, мамо?
Думаєте, що я справді
Циганку кохаю
Чи там з дівок яку-небудь? —
Не мав би-м роботи!
Я їх много перелюбив
Людям на охоту.
Нащо ліпше і кохати? —
А я вже сам, мамо,
Хотів її покидати,
Як учув, що слава
Пішла селом недобрая...
Я не люблю слави.
А хоть тоту дуритиму,
Котру згадаю,
А вженитися вже мушу,
Щоб мовчали люде.
Я женюся! А дівками
Потом хоть воду
Гатитиму — тільки буде!
Хорошов уродов
І вкрай світа їх загулиш —
Ледачі, та й тільки!
Пошукайте ж мені, мамо,
Хорошої дівки,
Але з грішми — чуєте?
Та й будемо сватать.
А як підем — то перший раз
Я, мамо, у хаті
І не гляну на дівчину:
Вона одуріє!
О, я їх налогу знаю!
Так, мамо, що вмію
Я згадувать ті зазулі? —
Отак, паніматко!..

Виймив люльку, зажог губку
Та й вийшов із хати
Сміючися. А удова
На сто коньох їде!
Ухопила ціпок в руки —
Пішла до сусіди,
Щоб гарнесенько порадитись,
Як дальше робити
І де би то невісточку
Багату добити;
І такі-то часом люде
Бувають на світі!
Не все золото та срібло,
Що в очі ся світить;
Не всім треба дати віру,
Хто каже, що любить...
Да нехай це! Побачимо,
Що далі буде.

ІІ
Хто шукає, той і найде,
Як то люди кажуть.
І Маркові вишукали
Таку, що й за князя
Не сором би — таке чудо!
Що красна, що врода,
А що віно: лиш гай один —
За днину не сходиш,
А про решту і не кажи!
От взялись за діло:
Зговорили, злагодились,
А в другу неділю
Вже й рушники Катерина
З кедрової скрині
Подавали — кращий Марку...
А сама аж гине,
Що погляне на легіня!
Да легінь не конче
Нев журиться. Сидить собі
Веселий, як сонце,
Та з газдами розмовляє,
Торги якісь ладить.
А Орлиха (се би теща)
Така уже рада,
Що аж гуля! "От господар!
Значно, що господар".
Соколиха собі рада,
Що з багатим родом
Посвахалась. Лиш Катруся
Думає-гадає,
Як то вона жити буде!
Чому ж не займає
Той царевич мальований?..
І сльози линули.
А Орлиха: — Що ти робиш?
Щоб я і не чула
Твоїх плачів! Він — господар:
Єму інше діло,
Моя доню, у голові,
Як за ручку білу
Істискати. Утрись, дочко!..

Отакі-то люди:
Вони судять — як нас видять,
Не заздрівши в груди,
Чим то серце потайливе
У нас нишком грає!..
А що Марко мій розумний
За столом гадає?
Нехороше він гадає:
Серце одурити,
Свіже серденько дівоче.
Неситий, неситий,
Нерозумний мій легіню!
Ти, друже, не знаєш,
Що то серце хоть маленьке,
А світ підбиває —
Цілий цей світ незмірений...
Така божа воля!
Не бо — серце орудує
Усев наша долев.
А де розум хоче вершить —
Пропав-єсь навіки!..
Серце першим, серце старшим
Паном чоловіка!

Уже зорі погасають,
Ранок наступає,
Устав Марко із-за стола,
Домів ся збирає.
— А що, мамо, хіба підем?
— Посидь ще, соколе! —
Просить теща. — Та я б сидів,
Так робота в полі,
Паніматко. Тепер весна!
— Нічо, нічо, сину!
Й я так люблю!.. От господар!
Но де Катерина,
Де вна ділась? — Лишіть, нене:
Може, пішла спати,
Протомилась — лишіть єї!
— Золотий мій зятю!
Як жалує свою рибку...
Розумний — та й годі!
Та як кажеш, мій соколе:
Остає при згоді?
На пречисту? — На пречисту.
Що слово, то слово!
— Нічо, синку! Добраніч же!
— Ідіте здорові,
Та й приходіть до нас зчаста,
Аби обізнатись
З Катрусечкою! Чи як кажеш?
— За то вже не знаю,
Паніматко: тепер весна —
Чи нам часу стане!
Да я буду приходити...
Ходім!.. — Попрощались.
Марко пішов. А Орлиха
Гуля по господі
Та аж свище, така рада:
"Господар — та й годі!"

І отакі часом люди
Бувають на світі!
У них срібло, у них злото,
Усе, що ся світить,
Як в тих дітей нерозумних, —
А такі щасливі
В широкому сему світі!
Таки своє мливо
Молотимуть, сіятимуть
До самого гробу,
А ще, може, і в гріб возьмуть!
"Господар — та й годі!"
Лиш та Катря безталанна
Не ликує з мамов:
Лежить собі у кімнаті,
Умита сльозами.
"Колись прийду... нема коли!.. —
Він мене не любить!
Боже, боже: себе й мене
Він марно загубить!
Так... не любить! — я виділа!..
Чого ж бо я плачу,
Коли ми ще ні вінчані?..
О, єго побачить —
Гірше шлюбу... що то шлюби!..
Що буде, то й буде:
Я без нього жить не можу!
Чому ж він не любить?.."

ІІІ
Сяють зорі, місяць оре,
Люди спочивають;
Серед шатра циганського
Вогник погоряє —
То палахне, то потахне.
А дівка-циганка
Сидить собі підпершися:
"А де ж гордий Марко,
Що то личко не цілує
Та ті чорні коси
Не розплете, не грається,
Як бувало досі? —
Нема Марка: заручений!
Десь у свої рибки
Сю темную ніч ночує!.."
І циганка швидко
Втерла сльози, бо хтось іде!
Хіба кучерявий
Єї Марко?.. Ні, не Марко,
Не доля кохана!..

— Чи спиш, душко-циганочко?
Втвори, сизокрила!
Побила мня на сім світі
Лихая година
Та нещасна! — А ти ж відки?
— Та я з-за Кедриня.
— Там, де вдова Соколиха
Посватала сина
З багачкою? — Се я ж сама!
Сама я, голубко!..
А він мене не кохає,
Він мене не любить,
Він мене не любить, сиза, —
Я се добре знаю!
А я єго вірне люб'ю;
Гину, пропадаю
За невірним!..
1 2