Океан

Лишега Олег

Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись.. Мабуть, колись давно — дуже давно ненароком торкнувсь вогню.. Уже й не пригадую той найперший дотик.. Аж раптом десь тепер — сниться мені сон: хтось, не знаю хто — а може й сам вогонь — підійшов і пече мені руку — десь трохи вище зап’ястя.. Кажу "пече" — бо так би мало бути.. Насправді зовсім не відчуваю болю.. Лагідний дотик, і звідти приємна ніжна хвиля піднімається вгору рукою і по всьому тілі.. Те, що мало повторити мої знання — насправді зовсім інакше.. зовсім незнане мені.. Наче інша сторона вогню.. Прихована суть вогню.. Лагідна, м’яка, зовсім не пекуча суть полум’я.. І на дотик, і на колір воно інакше.. Те, що знаємо про нього — це одне — а насправді, безсторонньо — зовсім інакше.. Інша сторона стихії.. А може, так само його відчув Прометей.. Але так я відчув його уві сні — і повірив.. Саме такий він є — в собі, поза нами.. у світі чистої ідеї..

Знаю, що Якуб Фрейд геть підупав у Тисмениці у сімдесятих роках позаминулого століття.. Знаю і відчуваю — бо й уся Тисмениця десь відтоді стала підупадати.. інакше б я не опинився у Львові, не зустрівся з Грицьком.. Ніхто ж не знав, як згодом усе обернеться.. Отак і Якуб Фрейд.. Кажу Фрейд, бо так на ідиш чулося — ніхто між собою у Тисмениці не балакав по-німецьки.. Він торгував вовною, і щось воно йому не пішло.. Може, в Альпах погинули барани.. Чи ще яка біда.. Бо в карпатських баранів шкура заслабка на кожух.. Ще прадіди чинили шкури і шили кожухи — а мого діда ще тоді не було.. Але вже за моєї пам’яті до нього на конику приїздила верхи маленька гуцулка десь із гір по вовну.. На прощання вип’ють з дідом по чарочці.. Дід Горко привозив шкури аж з Трансільванії, а тут ними торгував.. А найліпший каракуль, сизий — привозив з Бассарабії.. А Якуб Фрейд що мав робити — як вмерла йому жінка і він сам з двома синами.. Тисмениця вже гнітила його.. Узяв він острі величезні ковані ножиці, що ними стрижуть вовну — і відкраяв Тисменицю зі свого життя.. Повіявся десь на Моравію, десь там в дорозі стрілася йому Амалія.. А вона походила з Бродів.. І так їх доля занесла аж до Австрії — і десь там взявся Зиґмунд, — а до нього було ще двоє синів, але від першої жінки, це з Тисмениці..

Якось до нас у гості з Великої Тур’ї під’їхав хлопчик, здається, Василько, племінчатий Дарин внучок.. Ходив він вже до школи, але десь він мав, може, зо п’ять літ.. Ходив — бо баба вчителювала на Тур’ї — і все він давно вже знав.. Сидить у хаті, розглядається.. Увесь якийсь крихітний — аж світиться.. Далі наче освоївся, і розбалакався.. Вийшов надвір, у старий сад.. розглядає кожне дерево.. Десь одчімхав собі лозину, зладнав батіжок..

Каже — піду половлю рибу.. Зійшов гаєм до річки Турянки, сів з тим батіжком на березі під вербою.. А там якраз на тому броді — колись давно Параня, Дарина мама, якось по Різдві — пішла прати якусь шмату, що нею прикривали солонину у діжці.. Нагинається вона — аж з води до неї щука пащу роззявила.. Вона з переляку й ковтнула ту щуку пранником по голові.. Іде назад вона — і щуку несе, а хвіст волочиться по землі.. То, кажуть, їли всі, може, цілий тиждень.. Але коли то було.. От Василько вертається з тим батіжком.. І такий сумний-сумний.. Ну що, Васильку, нічого нема?.. Стоїть, опустив очі.. — А в нас на Тур’ї є така глибока-глибока керниця.. І там у мене всяка риба є.. І акула там у мене живе.. Очі його розширились: він аж злякався свого голосу.. Так, акула.. Справді, то було так несподівано — заразом так просто і природно — що у Великій Тур’ї, отут на Підгір’ї, за кілька кілометрів від нас, у садку є глибока криниця.. і в ній живе акула.. Досі про неї знав лише цей головастий хлопчик.. А тепер і я..

Якось заходжу до Шаленка в майстерню на Тарнавського — показує мені дорогий альбом — купив на осінньому Форумі.. Це, каже, внук Зиґмунда, Люсьєн Фрейд.. І, кажуть, він дуже модний.. Я сидів на старому диванчику, здається, саме тоді загасло світло, він довго рився у себе по закутках, і нарешті знайшов свічку.. Я не думаю, що Валєра купив його тому, що той модний.. У минулому столітті якось уночі ми з Грицьком зайшли до нього, то він якраз читав Канта.. Цієї зими завалило Львів снігами.. Вулиці тьмяні, змертвілі, грубий лід на шибках.. На Личаківській голосно дзвонили трамваї.. Вони всі з’їхались докупи під снігом.. Їх підманули у цю пастку: згори якось ніби скотились — а далі як?.. Тяги немає.. Тріщить мороз, усе заклякло.. Ромчику!.. Ромчику не покидай мене! Ромчику.. Я ж люблю тебе.. Я оглянувся.. У темряві якась молода жінка бігла за високим чоловіком.. Він мовчки відштовхував її, вона знов і знов хапала його за лікоть.. Ромчику, я ж люблю тебе.. Я хотіла тобі купити мешти.. І не було більше нікого довкола, вона захлиналася гірким плачем.. Він тікав Личаківською вниз, вона зійшла вбік, прихилилась до стіни.. Хлипає.. розкошлана темна пляма у кучугурах бурого снігу.. Я біг від неї у ще глибшу темряву.. І нікого ніде, ні душі.. Сірі, облуплені, з мокрими плямами стіни з позаминулого століття, ще австрійські вузькі ущелини.. Давно усе спить.. Нема тяги.. Лише той розпачливий зойк.. Ромчику.. Ромчику.. не покидай мене.. Єдина іскра.. спалах у цій замурованій наглухо декорації..

У вигині шиї має проглядатись обрій.. Дуже важливі ознаки білого.. Бо саме біле — то вже дно безконечного простору.. Дно часом перевертається, часом воно над нами.. Звідти, де ще недавно текла блакить — десь звідти надходить біле.. Воно ще невидиме, десь недалеко.. але воно надходить: якісь довкола спалахи, але невидимі: невидиме сяйво.. Перші біляві посланці пролітають між дрібного дощу, навскіс, крізь мокрі гілки аличі.. Я бачу їх з вікна.. Там за шибкою темно.. Внизу в дворі кілька білих авт.. Вони стирчать там з самого ранку: зверху білі, мокрі, а всередині шибки темні.. непроникні.. Може, так і зі снігом — зверху він білий, а всередині — темний.. Але, мабуть, ні: на автах лише білі маски.. грубі, тяжкі.. недолугі.. хоч і на колесах. Застиглі маски блискавичного снігу.. Досі невидимого.. Остання ніч у Львові.. Засвітився вікнами дім навпроти: семибаштова фортеця — по три уступи з кожного боку і вежа посередині.. Там, під самим дахом, живе родина яструбів, я знаю.. Завтра зранку вирушимо надовго у далекі сніги.. За ніч оцей сірий сихівський двір з розфарбованими яскраво пеньками під обчухраним кленом, де можна випити і пограти в карти — вирине вранці з густого туману темнуватими прямокутними дахами якогось ще ненародженого Альбера Марке.. протоптаний рідкий сніг.. набережна якоїсь Сени.. навіть блищатиме якась вода.. кілька заблуканих постатей..

Мовчання.. тиша.. Десь вони зустрінуться — але такі різні! Мовчання — воно ось почалось.. ще вчувається теплий подих останнього слова.. до мовчання можна торкнутись рукою.. До тиші — ніколи.. Тиша — вона вічна: поза цим світом видніється її тінь, сама тінь: тінь бачимо і чуємо.. Але самої тиші не дано ані бачити, ані чути.. Сніг і тиша.. яка страшна спорідненість витає десь тут.. Які безодні сходяться.. Я заблукав десь між цих двох гір.. Моя ліва і права рука.. можуть хіба уві сні признатись мені — що вони і є саме ними.. недосяжними.. Вже другий день повний місяць, і мені погано.. Голова важка, нічого не хочеться.. В такі дні стараюсь нікого не бачити.. не дуже рухатись.. Але завжди настає момент, коли місяць відходить і стає легше.. Коли їхав електричкою зі Львова до Стрия — то навіть не хотів дивитись у вікно.. А вже як минали автобусом Болехів і під’їжджали до Гошева — в салоні було темно.. у купі постатей я раптом відчув строгий ритм темних силуетів проти запітнілих вікон.. Могутні силуети титанів.. І я раптом відчув запах хутра і свіжого снігу.. десь зовсім поруч.. Невже місяць відступив? Перед мостом через Свічу водій пригальмував і ввімкнув світло: біля мене стояли два хлопці.. мабуть, вертались додому з якоїсь будови — бо в одного з торби виглядав блискучий термос з погнутою кришкою.. Якийсь потертий темний кожушок.. і до нього на спині поприставала деревна стружка.. Світло знов згасло.. Мене вже відпустив місяць: тепер.. ось.. Я відчув запах.. дуже давній запах.. хутра і свіжого снігу! Він відпустив мене.. Тепер буде легше..

На столі у стограмовому келишку стоїть п’ять вповні розквітлих підсніжників, зірваних отут — під вікном.. Поруч — жіночий найменший торс.. Підсніжники "скульптурніші", сильніші за статуетку.. Вона витесана з верби, вони — в своєму "сніговому" матер’ялі.. От якби вона була з кістки.. Бо мармур — лише бліда подоба кістки.. Хоч дуже хотілося б торкнутися фігурки з родоського мармуру.. теплого.. поточеного часом.. Знов цілий вечір возився зі своїм яструбом.. Хоч не хоч, а сповзає до жіночої статуетки — вузька талія, широкі клуби.. Давні греки перейняли зі Сходу дивний гібрид первісної пташки з жіночими персами — сирену.. Цікаво, як вона співала? як соловейко? Мабуть, Одіссей дуже багато втратив би, коли б його друзі заткали йому вуха воском і прив’язали до щогли.. Вони нікуди не ділись.. Синиці, сойки, сороки.. десь о четвертій над ранком закінчив свого Яструба.. Він увесь мокрий.. сік чвиркав мені просто в очі.. Таке враження, що зачепив жилу в серцевині.. Десь на півтори долоні, не більший.. Я так розхвилювався, що зовсім не спав.. Руки аж горіли, так набрякли.. коли їх тулиш одну до одної в ліктях — то легше ніби.. Вранці дуже сліпуче сонце.. Піднявся вітер..

Вийшов по червону глину обмазати свіжий торс.. Понад Турянкою кротячі купини чорні, світлоруді чи бурі.. є й червонясті.. Почався дощ.. Знайшов кілька нових підсніжників.. Уже цвітуть: вони.. первоцвіт, один пролісок.. підбіл і кілька білих анемонів.. Кроти не спали цілу зиму.. Набрав мішечок ніби червоної.. але невідомо, яка буде — як висохне.. Коли вже вертався — перед дверими темніла свіжа купина.. Аж парувала..

Під самою хатою кріт вирив найчервонішу.. Простіше було б укинути той торс просто туди..

Як часом важливі залишки білого.. на скульптурі.. на землі, на небі.. У складках землі лишилось трохи білого.. Рельєф припорошений снігом.. Гавриленко відкривав у Сезана не густий чорний колір — а пізній білий: білі проміжки між сосон гори Сен-Віктуар..

1 2 3 4

Інші твори цього автора:

Дивіться також: