За таким хадзяйством — ого! Думаєте, воно їй усе в поїд? Така пиндиста, що перед церквою не вклониться, а ві-і-іруюча. Синочкові ця-го вода смакувала; таке паленить його. Ай-бо, така суша настала, як-то перед голодом колись; павутинням кущі геть пообсновувало. А вороння скільки в степах позалітало. Догоджання, глядіть, не мине, — та побігла замочка прищіплювати. Якась кара Господня над цим селом; занесло нас, куди й глас людський не доходить, — на оборот світа! Думала горою перейти, де хатів менше; е-ге, втечеш од цього ревища. Не село, а бригада переїжджа. Вступилася аж під глинище, буцім перекутатися хотіла. Яка це пора, що вже діти зі шкоди дрипцюють. Але в цьому рову так сухо було й тепло од глиняної стіни, що не бажала вгору глянути, де те сонце. Ще вчора під ніч начухрала собі в цьому місці відерце глини, щоб ямки не робити, як оно інші, бо лаються, коли тут брати. Перла це кам'яне відро й боялася озирнутися. А що ж, як ти злодій. Ще мати навчала — як ідеш, то йди, а сидиш, то сиди, але не озирайся. Але то всяка нечиста сила за людиною полювала, а тепер вже й сам не знаєш, чого боятися. То вони знали: нечиста сила. А це взирайся не взирайся, вже страх уступив у душу, і що тобі де поможе. Речі довкола питаються, що з нею, та й притуляйся лобом до цеї сухої стіни. Як сили було подивитися трохи вище стіною, то вона бачить, що вже дереться, мов дурнувата, до верхніх кущів, а внизу татари якісь чи німці. Чого не було раніше, то на старість придбала, радуйся, — страх був не той, як боїшся, що хтось за дверима підстерігає, й вступи-но у темні сінці, то душитиме довго, попускаючи трохи, й знов. Такої смерті найбільше боятися треба, але це новий страх був страхом не однієї людської душі. Ну то за дня й весело бачити, що вже тебе ніяка хороба вгорі не дістане; ті вороги патичками длубають стіну, а такої дороги то не знають, як це їй відома. Ото вибрала собі шлях, сказися ти де, — що ступінь зробиш, то нове щось придумається; бачиш же, що осине гніздечко вище трохи голови, але чогось думка не навертається до всього цього — ну от гніздечко та й вже, та й мав би з утіхою думати про дрібніше од людського у цій норі життя, а встає кілочком слово — кулумака, та й стій, дивися. Лю-уди, скільки ця голова годна витримати, діда Віктора Надійці якісь лоханки ввижаються. Може, це нам якесь нове життя наготоване, де все не таке, як осьдо зараз, і мусиш заучувати нову мову, звичаї там якісь. Поприходять раз, буде мовлено вже тією іншою мовою щось, а ти як солдат гукнеш, і вйо. А котрого слова не виробиш, то ще тобі воля до якогось часу
пожити у цьому світі. Та було б смішно думати, що кликатимуть потойбіч, — воно ж десь туто, може, й з хати свеї не доведеться зриватися. Назви, ну да ж, поміняються, хоч за декотрими то й сумно буде, там "хата", "перелаз", "серп" хоча б, — готуйся, бабо, до переселення. Глянь тако углиб цеї вулички, рову, сказати б, — бідою от чути. Страх позаду тебе все життя наступав, а попереду біда дожидається. Страх у душу вступив, трусить тобою, коли захоче, а біда все комизиться, так на потім одступає. Бач, що було, то це не така біда, от що далі жде тебе, знай. Од цих то тобі вдалося втекти, сидиш на горбку й регочеш, але горе якесь з горба попустить й сама до воріженьків проситися будеш, — ото біда. Ні люди втіхою не стануть, ну й сама собі каторгою будеш, а до ворога дорога й вільна, та завізна. Все той сон, який не забуває навідуватися, коли рятуєшся од якогось жаху, тих німців на мотоциклах, а біжком не виходить, але й тебе не наздоженуть, і прокинутися не можна, цим жахом скувало, просиш смерті краще. Вдосвіта пожаліє страх, дитиною в сповитку залишить, наказавши довго нічого не думати, й тиняєшся сновидою по хаті, боїшся до людей вийти, бо ж "мрець" скажуть. Сни життя ні колишнього, ні теперішнього не являють, а дух тілько уселюдського життя. Вона ж знала, що іншим бабам такого не сниться, ну й за свої сни не признавалася. Як її приречено на такі муки, як на ній, може, це людське замкнеться, як вона "остання", то що ж. Гукнула б до Тих дітей, чого вони ніяк не рушають, чи баби цеї дожидаються, щоб слово сказала. Скільки не бачила, а очі в дітей ніколи іншими не бували, — з старечим сумом одвіку. Чи то це народ такий зістарений, хороба його маму знає. її страх у
6(23) грудня
0 дванадцятій вияснилось
7(24) грудня свято Катерини вияснилося з години дня 9(26) грудня прийшли дівчата на квартиру 13(30) грудня Андрія 14(1) грудня мороз маленький і хмарно ввечері сонце 15(2) грудня мороз
1 ясно з колгоспу ... пол...
26(13) грудня похмуро після дванадцятої вияснилось
1966
2 січня ракова шийка зацвіла зранку мороз сонце і тепло
3 січня ракова шийка сніг розтав
4 січня хмарно ввечері дощ
5 січня дощ
6 січня дощ ввечері
7 січня Різдво в обід вияснилось
і сніжок був
8 січня пролітав сніг
9 січня похмуро і сніг йшов 13(31) січня туман 14(1) січня дощ Новий рік
16(3) січня мороз о першій дня сонце вияснилося і скоро похмарило 19(6) січня дощ 20(7) січня Мотька Шомчиха о сьомій вечора вмерла 22(9) січня хоронили Мотьку після другої вияснилось
немовля перекидає, а цим аби хоч трохи пожити. Ведуть її в якусь не ту вуличку, що їй треба, чиї це такі обоє, що й не скажеш, хлопчики чи дівчатка. Покидають біля якогось перелазу, і вже ж їх не видко. Що за лиха година: знов вона біля свеї хати, от тільки на горбі такому, що город у долину лягає, і там раєм таким стає. Чекано, чого це Прокопчука Гандрея Сергій вибачався, — сідайте в цю хату, бабо; а вона хіба свеї не має, що мусить чужі стіни зогрівати. Там десь татова бібліотека закопана, та й мусить глядіти. А що ж. Як цим стане відомо, то вони бабу бігом на висілки, та й рити давай. Е-ге, не діждете. Вам розуму всеїднак не доточиться, що не давай. Перебабрають тільки. Хай краще в землі, як тут по листочках розтягуватимуть, ще й з допитом до тебе — а бач, бач. А ти думав що. Одної чутки досить, щоб ворога собі придбати. Горбатенька оно як подивилася, ще й плювалася вслід. Та чи мені твоя хата треба, людино ти лиха. Помирає Окраїнчиха, та й двоє господарів на цю хату, старий і ця, що жила з ними. Горбатенька перейшла на бригаду, там якійсь калікуватій жінці їсти варить, а Окраїнець вивісив оголошення "продається хата". Горбата зірвала, ну й суд мав бути. Приїхали переміряти, оцінили в три тисячі, наполам їй і йому. Так і стоїть хата. Той край геть сів. Це хто вселися, зразу грубу перекидай. Так-так, осьо займе, й чорта викуриш, — ото заживе на дві хати. Сергіяка завіз брикету: бабунь, їдьмо подивитеся, де будете жити. Нащось вона здалася їм, стара баба. Ото світ вдурів: зійшовся на старих бабах і старих цих хатах, ладу не наведе ніяк. Пожди-но ти, а хіба то Сергій був, що Гандрея Прокопчука син, що Окраїнець їм дав хату наглядати. А не Степан Кенда, не той Бурлака, що гупає колесом об її перелаз, як спиняється мотоциклом. Тако руку у кирзовій рукавиці здойме та пальцем одділеним покивує: якісь позички їм в голові. А то ж так, сиджу на грошах, та й ще сидітиму. Засіла хату жидівську, та й докопайся, аж заким я жива. Заталагунив їх німець, і десь під Вертикиївкою покоцали, а хлопці з дівчатами закралися ровом, та й бачили, так пла-а-акали. Канарський казав "а хто типір Одарку гратиме, як Ханки нема". То я тепер хадзяйка в жидівській хаті, піч палю, толюю гребеня замощую, щоб дощ мені не всівався та коржів не валив зі стелі. А хто ж то мій ворог: чи ті, що глиниськом угрібаються та за п'яти хапають, а чи ті, хто зизо на хатнисько моє зазіхають, — їдним тра татової бібліотеки, другим грошей жидівських. Го-о, я тепер багата, така багата, що ой. Живу на дві хаті, а жадна не моя. То голова опікунів надсилає, та й мусиш підставляти дрюка з сіней, щоб не
влізли; вони мені на порозі ставлять слоїк молока, щоб воно біліло на увесь куток. У двері не вступлять, то в шибку шкребуться: бабо, вам тра в лікарню. А певне, вдуріла баба, й собі впроти шибки згинається очима навиворіт, — вже тобі і підвода, і самоскид готові під ворітьми рушати. Міліція, санітари, влада, — та скіки вас тамечки! Перевдяглася дідом чи яким чортом, з комори лазом, де за німця тримала поросятко, у льошок вигребеться, та й шукайте. Цим дітлашкам аж очі на потилиці — що це суне таке селом. Познаки їй такі впослід себе дають; то листочка калинового нахромляють на колюка, де низенько акацієве гіллячко, то камінчика на стовпчику вгледить, де які порозчинювані ворота, — жди, що танки погребуться навпе-реріз. От тобі й порятунок з цими шибениками, такими поводирями, — вступаєш у захисток найостаннішого прихистку: тинок, обплутаний малиновим гудинням, горіх та шовковиця прикликають ступити ще й далі, якось аж затуляють полушплені при землі стіни: то ще не хата, не та оселя. Розмикані двері приманюють сутінками порохнявими — чи то вже яка хороба піч та лежанку розгребла; слід од ікони ще з сіней такий виднючий. Вкрадаєшся буцім на дух якийсь, сморід, — пурхнуло щось у вибиту шибку; і заживай після страху знанова спізнані стіни, мисника, скриню з посунутою лядою, ліжко з розплесканими подертими куфайками, і приступайся до одволожілого закутня поза лежанкою, до цеї паручкої калюжки: вже хтось був. Начепить ще й цього замочка, і ціхо будь. Трохи світу цього давнішнього примкнеш, та й ступай у світ замиканий і незамиканий. Од кого ж ти що заховаєш, — комусь тра пройти цею хатою, десь таке щось мати, щоб душею покинутою проталагунити навпростець.
24(11) січня Ліда родила о першій дня 26(13) січня хмарно 27(14) січня дощ крапотів 29(16) січня похмуро пів на п'яту вияснилось сонце 30(17) січня вияснилось
0 першій дня 3(21) лютого ясний
1 мороз сильний 4(22) лютого сніг йшов цілий день 5(23) лютого мороз міцний сонячно 6(24) лютого хмарний і теплий
і сонце годині
о четвертій
вияснилось у Марусі
Сашка Татаренка
було весілля
7(25) лютого ясний
теплий сніг розтає
8(26) лютого ясно
10(28) лютого
сніг йшов
12(30) лютого
туман цілий день
13(31) лютого
ясний день
15(2) лютого
до дванадцятої було
хмарно а після
дванадцятої
вияснилось
а на вечір захмарило
16(3) лютого
похмуро
17(4) лютого
похмуро
18(5) лютого
похмуро і тепло і дощ
крапав
19(6) лютого
похмуро і тепло і дощ
крапав
20(7) лютого
вияснилось і похмуро
Таке тирло десь мати, таке щось щоб нічиє, і не людське, і не Господнє, та й на тобі сторожівство на те нічиє.