Як обід настає, він виймає (а фартуха так і не знімає) з кирзової сумочки з вистріпаними ручками хліб, сіль, ще якусь їжу і яйця, а він ті яйця пив отако: цок ножем по вершечку — і в рот, з одного разу й випивав. Я ж не дуже люблю, як пахнуть яйця, це якщо до них дуже принюхуватись, але в майстерні пахло шкірою, просмоленими нитками, і ще як Січкар розбивав яйця і випивав, то це виходило дуже гарно, смачно так, наче аж самому їсти хотілось. Я вже й не знаю, хто з нас більше вирівнював цвяхів: Петро Андрієць, чи я, чи Славка Колодюк — не знаю. Ми й старались, щоб скоріше зробити більше, але за такі гроші це була для нас ціла мука: цвяшки малесенькі, тонкі — попробуй тримати двома пальцями або одним за кінчик, а молотком так стукати, щоб з першого разу зрівняти горбка і щоб цвях не слизнув убік, бо тоді, вважай, якраз молоток припадає на пальці чи нігті. Але ми так рівняємо, рівняємо, а Славка Колодюк потихеньку встає і йде туди, де високий стелаж під стіною і немає вікон, буцім хоче ще цвяхів, найти, а Січкар каже, що там немає цвяхів і щоб підійшов, то він сам дасть, якщо Славка так хоче ще рівняти. Ну то Славка покрутиться, покрутиться, і що ж йому робити, тра йти, і Січкар насипає йому в жменю ще цвяхів. Але ми ж бачимо, що Славкові ще довго рівняти, а ми вже кінчаємо, і не знати, що ж робити: чи ждати його, чи помогти, а тоді разом на вулицю йти. Тоді Петро Андрієць каже, що забив пальця, і йде додому, бо болить, а потім і до нас, мовляв, ходімо, хлопці, всі разом. Ну то й ми піднімаємось, щоб і собі йти, а Січкар каже: та не поспішайте, посидьте-но ще трохи.— Та ми підемо, каже Славка Колодюк, мене вже й мати жде, бо тра корову гнати на Маказон. Та ще ж обід не кінчився, каже Січкар, побудьте, повирівнюйте, я ж вам плачу. А ми бочком, щоб до дверей ближче. Січкар тоді Славку до себе притягнув і каже йому: ану покажи, що в тебе в кишенях? Славка круть-верть, а кишені треба вивертати. Ну й висипав на столик тютюн, ще й повишкрібав, що там залишилось на дні. Січкар навіть не сердиться, а сміється й каже: тепер можна йти, відпускає нас. Ну, добра б йому не було, вже й я собі думаю, на лихо нам цей тютюн був здався, хто його курити буде? На вулиці і кажу Славці Колодюку: не треба було брати тютюн, бо якби ми накурились, то вдома все одно взнали б. А нехай він ним вдавиться, тим тютюном, каже Славка Колодюк, ідімо на пилораму, поки ще нема обіду, бо вже скоро корову виганяти. А це полив дощ, і ми давай ганяти біля аптеки по спориші (у футбол не пограєш, бо мокро), а потім перестрибували через калюжу, що насеред подвір'я: хто перестрибував, а хто цибне — і в воду залетить. А як нам уже набридне ганяти, то пішли на сонце й бачимо: йде Вітька (він живе в Січкаря як син). Ми давай його гукати, щоб ішов скоріше. Питаємо, де ти був, ми тут через калюжу цибаємо, а тебе нема, давай і ти з нами. Він якраз був у новому кортовому костюмчику і хромових чобітках, що їх пошив Січкар. Як разженеться, як цибне — і в воду. Спробуй ще раз, кричимо, і в нас одразу не виходило, а потім, кричимо, навчились. Він розігнався і знов не доцибнув до сухого. Ми вже й сміємось, регочемо, а він чи зі злості, чи йому, може, смішно зробилось, як розженеться і по воді біжком — хлюп, хлюп, а вода йому аж по пояс наливається, вибіг на сушу і вдруге по калюжі побіг. Ми сміємось, сміємось, бо самі б такого нізащо не зробили,— це треба дурним таким бути. Але скоро ми перестали сміятись, бо побачили, що з майстерні вибігає Січкар, пузом трясе і до нас біжить. Ми обік калюжі поставали, дивимось, що ж буде. Січкар підбіг, згріб Вітьку ззаду за спину, витягнув з калюжі — у Вітьки аж один чобіт спав з ноги — і кричить йому, чого він, дурний, поліз у цю калюжу. Потім Січкар визвірився й до нас, мовляв, це ми винні, що послали Вітьку в калюжу. Нам наче й совісно стало, і ми один на одного поглядаємо: хто ж це заставляв Вітьку в калюжу лізти? Але хто ж тепер розбере — всі кричали, всім весело було. А Славка Колодюк не витримав і Січкарю аж крикнув, що ніхто його не заставляв, ідіть ви з своїм Вітьком знаєте куди, на біса він здався нам, ваш Вітька! Ми собі тут грались, а він ішов по шосе, і до нас пристав, і почав бігати по калюжі. Хто ж його заставляв? Ніхто! Січкар уже відійшов від нас, тягнучи Вітьку за шию, а Славка йому вслід усі ці слова говорить. Січкар оглянувся, помахав на нас рукою і сказав, що він нам ще дасть, і тютюн згадає, і все. Ми його, правда, не дуже й боялись, і я подумав, що чого ж це його боятись, ми ж не винні ні в чому, бо якби цей Вітька не поліз у воду, то й нічого б не було і Січкар би до нас не чіплявся. Ми хоч і не такі вже веселі були після цього, як допіру, але треба було щось робити, кудись іти, бо що ж так сидіти. От ми й побігли на емтеес, але на пилораму не захотіли — там залізяки мокрі, тирса намокла і зробилась сіра, що й не сядеш ніде. Не так, як було, коли сонце на неї світить і аж наче більше світла робиться. То ми гайда на Маказон: збігли вниз, аж до річки, а потім берегом, берегом, як до моста йти, і полізли горбами вгору, хто скоріше. А в мене вийшло, що я перший, і тільки вже на третій горб вискочив, щось як сипоне мені на голову й на лице. Я аж перелякався. Хлопці ще біжать, а я думаю, що ж воно таке, ще й солоне, як попробував язиком? Вже й хлопці повилізали, а як побачили, що зі мною, то почали сміятись, аж попадали. А Славка Колодюк каже через сміх, що дощу ж нема, де ж той дощ, сонце он світить. І показує на припнуту корову. Це Січкар її там припинає, в нього чорна корова, що й у селі не в усіх такі є, вона там зверху біля городу потасується, з цебра воду п'є. А вітер як повіяв з того боку, а я саме вискочив на горб, і на мене як сипоне мокрим. Хлопці гукають, чого я не сміюся, а самі вже побігли далі, але не вгору, до городу, бо там уже самий верх Маказону, а по карнизу до електростанції, щоб так знов на емтеес вискочити. То я й собі засміявся і побіг. Бо чого ж не сміятись, як Січкарева корова стоїть і дивиться на мене великими очима, наче жде, що я скажу.
Надвечір земля зовсім підсохла, на емтеес запахло дужче соляркою. Ми вже йшли до шосе і бачили звідси, що каштани біля дороги зробились темні й більші, як удень. Ходімо, каже Петро Андрієць, подивимось, як Січкар майстерню зачиняє. Ми перелізли через тин і поповзли городами, щоб ближче бути до майстерні (це аптекаршин город, то ми оглядались на аптеку, чи вона не виглядає). Бачимо, Січкар із своєю сумочкою виходить, навішує на клямку маленького замочка, потім смик-смик, чи добре держиться, покрутився, на всі боки пороздивлявся, чи нікого нема, і подибав уздовж стіни у вуличку.
А ми ждемо, коли ж він зупиниться, бо вже знаємо наперед, як це буде. І всі по черзі починаємо вгадувати, коли ж він
вернеться. Справді, вертається, до дверей підходить, за замочок узявся, смик-смик, бачить, що добре тримається. Постояв трохи і знов у путь. За другий раз Січкар відходить трохи далі, але ми знаємо, що він таки вернеться. І вже після другого чи третього разу аж заходимося від сміху, качаємось у картоплинні. Перші рази ми тільки вгадуєм, звідки він буде вертатись, а вже потім, як він усе далі й далі відходить, думаємо: чи вернеться на цей раз, чи ні? Як ця забава нам набридла, то ми вилізли з картоплиння, щоб іти додому чи куди там кому треба. Славка Колодюк каже, що йому від матері влетить, що корову не вигнав пасти, а Петро Андрієць як засміється й каже, що от як мене корова обдряпала, коли ми на Маказоні ганяли. Я ж думав, що це дощ або роса з картоплиння так летить, а лизнув язиком по губах, то воно солоне, кажу я. А Славка Колодюк постояв трохи збоку, бо вже відійшов від нас, і стояв віддалік воріт, й сказав, що не треба було Вітьку заставляти лізти у воду, бо тепер Мишка Січкар довго буде на нас злитись. І вже на цвяхах не заробимо, каже Петро Андрієць. А я хотів розказати під кінець, як колись побоявся зайти в майстерню, щоб забрати батькові туфлі в дірочки й сказати, що гроші потім оддамо. Але думаю — нащо розказувати, це нікому не цікаво — ще хлопці будуть
сміятися з мене. Може б, і наважився розказати, але тут Славка Колодюк сказав: навіщо він той тютюн брав? Він же все рівно не курив би, а якби й захотів, то взяв у діда Колодюка, той дав би. Якісь ми дурні такі, сказав Петро Андрієць,— я ось нігтя так забив, що аж посинів, і що мати скаже...
х
Кудрик таки вніс ізнадвору холоду — сінці маленькі, рип одними дверима, рип другими, і вже вкотиться за ногами морозяна пара з духом розіпрілого листя. Так пахне!
"Не вирипуй хати",— несердито гримала ще в дитинстві мама, коли він у валянках на босу ногу ікуфайчині наопашки вискакував до воріт подивитися, як "стрибають" зорі. Сльози аж душать — так того диму наїсться коло печі... чом не стрибатимуть...
А тепер покурити виходить.
Від хати йому добре видко за городом, у березі, тонку чорну лозу молодих вербових кущів, що наполовину повме-рзали у лід, а ще вище снігом обмелися з твердою блискучою шкоринкою. Поза тими кущами біле поле. То річка.
А на горбах — то вже, бач, його хазяйство. Емтеес. Або ертеес. Чи промбаза. Усяк називали за різного часу. Тепер же, яке кому слово на пору, те й чути.
Як зима, то Кудрик знає одну дорогу — по льоду, стежечкою в снігу, на одну ногу протоптану. Літом же як випаде: чи на човен до когось упроситься, а як ні, то берегом, берегом, далі мостом і знов побіля води,— хата над річкою.
Серед ночі село не таке, як удень. Ну да — темно ж. Але видне і темне воно Кудрикові любе. Добре якось. Ото стоїш, куриш, і чутно тобі, як у сусідньому хліві корова зітхає або десь, аж на колгоспі, машина заведеться і втихне,— хтось на Житомир удосвіта рушатиме. Добре воно, ще й нічого.
Ще десь під осінь легше було. Тоді до нього Поля ходила. А вже з першим снігом аж занедужав. Як очамрів. Бо перестала навідуватися. То Кудрик дівчатами перекаже чи й сам коли забіжить до книжкової лавки, де Поля вже котрий рік, відколи десятирічку закінчила, торгує. Стане од порога скраєчку, щоб дітям не заважати, бо їм тут, у лавці, добро — книжки ж, і дивом дивиться, видивляється, аж Полі страшно очі звести од прилавка.
Т£юхи спорожніє в лавці, то Кудрик, од порога-таки, й плечем не ворухнувши, стиха попитає:
— То як тобі, Полю, не боляче?
— Тако,— одвітить Поля і вже твердо-собі назначає, що не подивиться й не подивиться, хай там хоч сказиться.
Бо Кудрик отак як скаже, то всю душу забирає.