Дорога Альоно!

Євгенія Кононенко

Сторінка 3 з 3

Я колись під добрий настрій розповіла про це Анастасії: не сватайте мене! Для мене пізній шлюб — це передчасна смерть. То моя бідна мама сказилася. І тяжко заплатила за це. Але й оберегла мене своєю кончиною. А могла б іще жити. Деякі жінки її року народження ще живі, хоча вже старенькі. У день Перемоги можна побачити багатьох таких бабусь із орденами. Я завжди беру гроші у своєї банди, бо вони тільки проп’ють чи куплять черговий диск із порнухою, купую квіти й дарую таким просто на вулиці. Син сміється, Анастасія, треба віддати їй належне, завжди зупиняє його, мовляв, це вияв моєї громадянської позиції, якому не варто заважати. Якби я за радянської доби надумала роздавати квіти героям УПА, мені стало б зовсім непереливки, то нехай цінує теперішній паскудний час.

Вони всі в мене, я маю тобі сказати, Альоно, великі патріоти України, тільки досить дивні. Між собою спілкуються російською, але пишуть (це для них найсвятіше) тільки українською. Лаються — винятково по-матюковому, як вантажники на базарі, а в своїх "матеріалах" для різних друкованих органів — він у мене де тільки не друкується — мій Олесь регулярно пише, що матюки — це суто російське явище, чужинецьке для нашої України. Коли ж я питаю його, навіщо він цим чужинецьким явищем так ретельно послуговується, він відповідає, що це — тяжкий колоніальний спадок. Коли я питаю, навіщо він прищеплює цей тяжкий і усвідомлений колоніальний спадок своєму синові, ровесникові незалежності, він закликає мене глянути на себе, мовляв, не ровесниці Перемоги судити таких елітних громадян України, як вони.

Не знаю, якою мовою ти спілкувалася з моїм Славиком, російською чи українською, він каже, що німецькою та англійською, і що ти похвалила його рівень. А я викладаю в українській школі вже мало не сорок років, і мої учні ще в радянські часи знали всю термінологію: і опір, і струм, напругу і все-все-все. І я завжди казала новеньким: не хочете вчитися українською — ідіть до іншої школи. Або взагалі їдьте з України. І ніяких неприємностей в мене через це не було! І платівки Гмирі в мене завжди звучали! А вони поламали мій програвач і, замість того, щоб полагодити його, купили мені апарат для прослуховування лазерних дисків! Але я хочу слухати свої платівки, а не їхні диски! І завжди в мене на столі стояла і стоїть статуетка Лесі Українки! І син у мене завжди був не Сашею, а Олесем, і чоловік завжди був не Дімою, а Дмитриком!

Альоно, як у мене защеміло серце, коли я написала останнє слово на цьому, вже двадцятому аркушику мого листа до тебе! Сподіваюсь, у тебе від нього вже серце не болить. Я так бажала тобі зустріти хлопця, з яким би ти забула Дмитра Лиховида, і певне, так воно і сталося. Дмитро помер кілька років тому, помер раптово від серцевого нападу, не доживши до шістдесяти років. Він був одружений, мав дочку, мої родичі, себто син, онук і навіть Анастасія, спілкувалися з його родиною. Він пішов од нас, коли ми розлучилися, завжди давав на Олеся більше грошей, ніж вимагав закон. Чому ж ми розлучилися? Це сталося не в один день. Я перестала бути для нього тою жінкою, з якою… Альоно, я не знаю, як би поставилася до цього ти, якби тобі судилося вийти за нього заміж, а від мене він одного дня захотів такого, чого я й уявити не могла, що таке буває. Олесеві було вже два роки, ми були одружені не перший рік. І він вирішив пожвавити наш шлюб. У моїй уяві такого від жінки може хотіти тільки ґвалтівник, а не муж, коханий. Він же ж був для мене не просто чоловіком, а героєм, воїном, тим, хто доспіває недоспівані пісні Великої Вітчизняної. Я ніколи не забуду, як він говорив, що хоче потрапити на війну з несправедливістю, яка десь іде на земній кулі, у В’єтнам або в загін до Че Ґеварри… Не знаю, можливо, ти змінилася, Альоно, але тоді й ти була така.

Пам’ятаєш, як ти розповідала, що твій батько хлопчиком тікав на війну до Іспанії. Потім, коли я прочитала "По кому подзвін" Гемінґвея, я весь час плакала і згадувала твого батька. І мого Дмитра також, тоді вже не мого.

А тоді це все сталося не в один день: я відмовила, він пішов.

Усе відбувалося поступово. Кілька днів я взагалі не могла бути з ним в одному ліжку. Він потім прийшов із квітами, з вином, я була щаслива, гадала, він вибачення просить, а він вирішив, що напідпитку я буду не такою принциповою. Це тривало кілька місяців. Воно ніби забувалося, і щасливі дні поверталися, а потім він наполегливо згадував про це. А потім почав повертатися зовсім пізно. А коли не повернувся на ніч, мама сказала: ось твоя кімната, ми її тобі звільнимо, а самі з Олесем і Талою підемо жити до нашої, тринадцятиметрової.

Тоді він пішов від нас. І більше не вертався. Навіть за своїми речами не прийшов. Став жити з однією жінкою. Вона й прийшла на осінь по його теплі речі, — а пішов він од нас навесні, коли цвіли каштани.

Таке життя, дорога Альоно. Нікому я не розповідала про те, що було тридцять п’ять років тому. Якби ти була поряд, то, певне, згодом би й розповіла. А більше в мене не було таких подруг. Хіба що мама. Вона щось зрозуміла.

Вона ж була медсестрою на фронті. Але ні про що мене не питала. Олесь бачився з ним. А чи обговорювали вони з ним причини нашого розлучення — це мені не відомо. Я знаю ті грубі слова, якими все це називається. Вчителі все це також знають, у мене було багато учнів із нещасливих родин. Але щоб такого хотів романтичний юнак, готовий воювати в загоні Че Ґеварри, — цього я не можу збагнути й досі. І потім, я завжди відчувала біль, коли бачила, як мій син Олесь шмаркався у піонерський галстук, хоча не думай, ніби я така тупа, я бачила весь ідіотизм піонерської організації брежнєвської доби, та й комсомольської також, і вище, але в мене у вухах і в серці завжди звучали рядки зі "Смерті піонерки" Едуарда Багрицького, які я знаю напам’ять і не забула й досі, і завжди відчувала біль за ту нещасну дівчинку і за тих, хто з прапором ішов у похід по кризі, не жаліючи себе! Нетривалий час такий настрій був у суспільстві в останні роки СРСР, коли здавалося, Союз оновиться, все повернеться до тих людяних ідей, під впливом яких його було створено — о, як би посміялися мої родичі, коли прочитали б ці слова! А Анастасія — та не сміялася б, а почала б укотре доводити мені, що, коли мені так добре знайомі романтичні почуття, пов’язані з радянською — які вона, в біса, вживає слова? — з радянською громадянською релігією, то чому я не можу зрозуміти тих, хто молиться іншим богам? А тому, що в системи координат тільки один початок! — відповідаю я.

Два нулі — відповідає мій онук. Ти розумієш, що каже цей розумник? Два нулі. Себто туалет. Отже, все треба злити в туалет. Всі високі почуття, всю романтику, все. І це мій онук. І Дмитра Лиховида, який хотів умерти за щастя людства, а помер, здається, тому, що випив надміру.

Так ми й живемо, Альоно. Здається, я відповіла на всі твої запитання. Якщо ти вже не така, якою була раніше, якщо в моєму конфлікті з моєю родиною ти готова прийняти їхній бік, то краще не відповідай взагалі. Але я чекатиму твого листа. Сподіваюся, ти знайдеш слова спростувати те, що наговорив тобі про мене мій онук і мені про тебе.

Цілую тебе, обіймаю. Мій Боже, я так і не обняла тебе, коли ти їхала з Союзу назавжди! То ж обіймаю зараз…

Твоя Наталя.

Наталя Василівна дописала листа і спитала в онука поштову адресу Еліани Беркгоф. Він сказав, що знає електронну.

Запропонував бабусі набрати на комп’ютері те, що вона щойно надряпала на папері. Втрутилася його мати, яка спитала електронну пошту давньої подруги своєї свекрухи, зв’язалася з нею, пояснила ситуацію і вже ввечері простягла Наталі Василівні поштову адресу колишньої Альони. І навіть запропонувала авіаконверт із маркою для іноземної пошти. Але лист виявися дуже важким, і Наталя Василівна поїхала на Головпошту доклеїти другу марку, щоб листа не завернули на півдорозі.

Декілька років тому Наталя Василівна надсилала листи з Головпошти комусь зі своїх знайомих, хто опинився, як казали в радянські часи, "за бугром". Це було, певне, ще до того, як так бурхливо розвинулися електронні засоби зв’язку, розвантаживши "паперову" пошту. Тоді вона ледве увіпхала листа до скриньки. А тепер її лист увійшов до щілини легко, впав долі й боляче забився об дно майже порожньої поштової скриньки.

1 2 3