Це життя.
— Але викидати на голову фрукти з узвару!..
— Так, а в нас же була валютна білизна, троянди на наволочках! Мої батьки подарували той комплект нам на весілля.
— Валютна білизна? — здивувався Женик.
— Були в радянські часи такі крамниці, де можна було купити речі за іноземну валюту.
— Магазини для багатих?
— Не зовсім. Там треба було пред’явити документи, що валюта в тебе леґальна. В Радянському Союзі було багато… м’яко кажучи… дивних речей.
— Це треба буде сказати Костикові.
— А хто це?
— Приятель Віки. Він досліджує радянський побут і звичаї. Хай пошукає документацію про радянські валютні магазини.
— Навіщо документація? Стільки є людей, хто все це добре пам’ятає. Хай розпитає в них.
— Це для тих, хто спеціалізується в усній історії, першо рядними є свідчення очевидців. А Костик, наскільки мені відомо, працює в галузі документальної історії, де свідчення людей є тільки орієнтиром для пошуку документів.
Вона таки змусила сина говорити про буденні речі. Але це ще не означає, що загрозу самогубства відсунено. Буває, люди, що пережили лихо, беруть участь у вечірках, сміються, розповідають анекдоти. А потім знаходять місце, де почепити зашморг, як це сьогодні робив Женик. Хотів задихнутися, так само, як і вона. Тепер його вдалося втягнути в розмову.
Це перший крок до виходу зі стресу. Cин говорить байдужим безбарвним голосом. Так, це ще нічого не означає. Але його глибоко вразили сухофрукти з узвару у шлюбній постелі. Він весь час згадує про них, намагається уявити їх, шукає в них якийсь символ. Добре, що вона згадала про ті сухофрукти.
Щастя б не було, та нещастя допомогло. Можливо, давнє материне лихо допоможе синові подолати його власне.
Задзеленчав телефон. Хто це в такий час натискує кнопки чи крутить диск?.. Жінка встає, йде до передпокою, намагаю чись тримати сина в полі зору.
— У вас горить світло? Чого б це! А я, бідний, бездомний, їжджу по місту на машині… — голос у слухавці звучав дуже гучно, було чутно, навіть якщо не притуляти її до вуха.
— Ви помилилися, — відовіла вона. Кинула трубку і висмикнула вилку з телефонної розетки.
Дмитро Стебелько трішки спізнився на зустріч з Ларисою Лавриненко в барі "Відень". Але Лариса пройнялася ідеєю ґендерної рівності, отож не обурилася, мовляв, що це за мужик, спізнюється на зустріч із жінкою. Більше того, Ла риса вже зробила замовлення, як той, хто першим прийшов на зустріч двох осіб однієї статі. На нього вже чекає чарка коньяку, а Лариса цідить свою маленькими ковточками.
— Що ж, за упокій… — він робить жест чаркою, випиває коньяк до дна і ставить порожню чарку на стіл. Лариса робить такий самий жест і далі п’є собі крихітними ковточ ками. До їхнього столика вмить підлітає офіціант, забирає його порожню чарку, питає, чи не треба ще чогось. Він просить попільничку, а Лариса смакує бурштинову рідину.
— Бачу, для тебе цей рік був нелегким.
— Більше року. Мої біди розпочались наприкінці мину лого серпня.
— Я, звичайно, дуже перепрошую, але в тебе зараз така зовнішність, що люди, які тебе не знають і випадково опинилися поряд, мимоволі починають перевіряти, чи на місці їхній гаманець.
— Не треба перепрошувати, Ларисо, я вже давно помічаю, що до мене ставляться саме так, — гірко посміхнувся Дмитро.
— А коли ми бачилися востаннє, то я все дивилась на тебе і думала: і чого цей гарний мужчина не звертає на мене уваги!
— Але це було мало не два роки тому!
— Не два, я вже пригадала, коли це було, поки чекала на тебе… У липні позаминулого.
— Так, так! Володьки вже не було! Але Вероніка дуже захотіла до тебе!
Вероніка з Ларисою часто передзвонювалися, хоча й бачилися рідко. Так склалося, що Вероніку в гості водили, як дитину. Якщо Дмитро не мав наміру кудись іти, Вероніка мала просити його, мало не благати, і він врешті решт зда вався, але вона ніколи не йшла сама. Коли Володька поїхав за океан, Дмитрові не було причин ходити в той дім, не було!
Але Вероніка таки вблагала його. Так, це було в липні поза минулого року. Лариса тоді ще не працювала там, де працює нині, сиділа вдома, пишучи якісь заумні статті або керуючи по телефону організацією якихось нікчемних виставок. Йому неприємно було згадувати той день, оскільки Лариса і Вероніка тільки й говорили, що про смерть братової Марини. І якби ж то тільки вони, а то й шмаркачі — Вікторія і Ларисин Ярослав. І Ларисина матінка, зануда Майя Гаврилівна, також активно втручалася не в свою справу, обговорюючи передчасну й загадкову смерть розпутної красуні і участь його матері в тому темному ділі.
За столом між салатами і ковбасами, — а Лариса і Майя Гаврилівна завжди накривали стіл вкрай нездарно, — не соромлячись його присутності, переповідали сільські плітки, буцімто його мати вбила свою старшу невістку Марину. Не те що вбила, а не викликала швидкої допомоги, коли Марину схопив напад апендициту чи ще якоїсь хвороби живота.
Дивилась, як та конає, і казала: це тобі за те, що гуляла від Валерки. Марина і справді гуляла. Про це в Дубовому всі знали.
Валерчина Марина була гарна до непристойності. Дже рело краси й чуттєвості було в Марининому єстві таким могутнім, що воно не всихало ні від поганого харчування, ні від тяжкої праці. Такі жінки повинні ставати професійними красунями і продавати себе на подіумах і на лискучих обкладинках. А на Марину не знайшлося спонсора, який би вивіз її з Дубового, і вона виявила свою неповторну жіночу сутність тим, що спочатку дуже молодою вийшла заміж за красеня Валерку — всі сини старої Марії були напрочуд гарні хлопці. Але шлюбу з Валерієм Стебельком було не досить для творчої самореалізації секс бомби з Дубового. І вона по чала гуляти. І з водіями, і з учителями, і з лікарями. Вона була в близьких стосунках і з удвічі старшим за неї головою селищторгу, і з удвічі молодшим барменом з кафе "Дубо вецькі Зорі".
Всі в Дубовому засуджували її. Але коли вона померла молодою, то вмить стала місцевою великомученицею. А мати від людського суду була змушена кинути свій дім в рідному Дубовому і перебратися до зовсім глухої Блюхівки. Того літа Вероніка з Вітою були в Дубовому в гостях саме перед її переїздом. Він їх завіз туди на тиждень чи два, а вони повернулися на третій день.
— На мене дуже вплинула звістка про смерть Марії Степа нівни, — мовила Лариса, продовжуючи смоктати коньяк, оті нещасні п’ятдесят грамів, — а може, це якось пов’язано зі смертю Вероніки? Як померла твоя мати, Дмитре?
— Ми збиралися поговорити не про неї, — неохоче прохрипiв Дмитро, запалюючи другу цигарку від недопалка.
— Про Вероніку і про малу я розповім тобі все, що знаю сама.
— А, між іншим, чому ти відмовилася розповісти мені, де вони, коли я звернувся до тебе рік тому?
— Ой, ну по перше, тому що небіжчиця Вероніка просила мене, якщо ти їх шукатимеш, не говорити, де вони. А по друге, я тоді боялася зурочити, в них була саме та епопея з дідовою квартирою, яка благополучно завершилася, але тоді ще не все було ясно.
— Яка дідова квартира, Ларисо?
— Ой, ну ти і правда нічого не знаєш! Як же ти жив увесь цей час?
— Сам не знаю. Я шукав їх, але мені ніхто не хотів до помогти. Всі, кому я телефонував, з ким зустрічався, казали, що нічого не знають. Навіть там, де вона працювала, у Будинку дитячої творчості, сказали, що абсолютно нічого не знають, а в мене не було ніяких правових підстав змусити їх говорити.
— А загальнолюдський ресурс ти вичерпав ще коли бив Вероніку по обличчю… Так, вона просила, щоб тобі не давали її координат. Вона боялася тебе. Дуже боялась! Не всі діти так бояться батьків. І ми їй знайшли психоаналітика, який допомагав їй позбутися всіх її фобій. І вона стала зовсім іншою! В неї буквально виросли крила, хоч це й дуже ба нальна метафора, а ти ж знаєш, я не люблю банальних слів…
З Будинку дитячої творчості вона перейшла керівником до студентського аматорського театру "Трясиспис". Вони разом написали п’єсу "Дорога Зради" і поставили її! І поставили так класно, що Асоціація аматорських театрів штату Вірджінія запросила їх до себе! Вони з Вітою минулого літа були у Сполучених Штатах! Віта склала іспити до університету ще в травні!
Отже, поки він пив, і лютував, і сотні разів називав їх маленькими нікчемами, які нічого не варті без нього, вони жили цікавим повнокровним життям і примудрилися багато чого досягти. Він запалив третю цигарку, тоскно глянув Ларисі у вічі.
— Мені шкода тебе, Дмитрику! У тебе була чітка орієн тація на те, щоб бути головою родини, на те, що ти все тягнеш на собі, а решта слухняно і вдячно йде за тобою. І тут раптом… катастрофа… — Лариса лагідно поклала руку на його лікоть, і він несподівано відчув вдячність до цієї жінки, з якою в нього ніколи не було теплих родинних стосунків і яка нібито так щиро співчуває йому нині.
— Давай ще по чарочці, Ларисо! Ти, я бачу, вже допиваєш, хоча й смокчеш по краплині.
— Так, так, я замовлю, облиш!
— Це ти облиш! Будь ласка, ще два по п’ятдесят! — гукнув він офіціанту, який замість чарок приніс їм цератову теку з меню.
— Чого саме вам по п’ятдесят? Знову "Арарат" п’ятизір ковий?
То, виходить, кожний мікроскопічний ковточок цього напою коштує мало не гривню, а він перехилив його, як останній алкоголік. Гаразд, він у студентські роки також умів смакувати коньяк по краплині…
— Тобі не заважає мій тютюновий дим?
— Аніскільки… — далі Лариса говорила йому речі, які можна було витлумачити як цілковито жахливі, але він не жахався, — Мені здається, Дмитре… ти зараз не в змозі осмислити й відчути смерть Вероніки. Ти ще й досі не ви брався з під уламків після катастрофи, коли завалився твій дім, твоє бетонне щастя. Тобі ще й досі зрада болить страш ніше, аніж смерть, і горе від житейської образи здається страшнішим, аніж горе від справді трагічної незворотності…
Чому померла твоя мати, Дмитре? Адже вона ще дуже міцно стояла на ногах. І потім, чому мені ніхто нічого не перека зував? Я ж усе таки родичка. Хоч ми з Володькою не бачи лися бозна скільки, але ми не розлучалися. Іншим разом він сказав би Ларисі, що, вочевидь, ніхто з родичів не зайшов до них сповістити про смерть старої Марії тому, що і вона, і її мати, Володина теща, були вкрай непри вітні до своїх сільських родичів.