Але виконання європроекту було пострадянсько безладним: із вхідних дверей тягнуло таким несамовитим холодом, що сидіти у просторій вітальні передпокої було вкрай незатишно. Тому й перебралися до кухні. Хазяйка дому невтішно схлипувала, а двоє гостей, що прийшли побу ти з нею у важку хвилину, не знаходили слів, щоб заспокоїти її.
— Як вам не щастить у цьому домі, — нарешті заговорила дівчина, — спочатку дід, а потім мама… Може, тут… як її… несприятлива геополітична зона?
— Так, так, — підхопив хлопець, — таке буває! Тільки це називається геопатогенна зона, а не геополітична. Бувають такі згубні місця в містах. Але ж тут, навпаки, благословенне місце, оно Святу Софію видно з вікна! Правда, якщо хтось колись у цих стінах вмер не своєю смертю, то тим, хто жи тиме в них, не буде ні щастя, ні спокою.
— Ви ніколи не помічали тінь від шибениці на стінах? — схвильовано запитала Люся.
— У старих будинках у центрі таке буває, — запевнив Костик.
— Але ж усі ці стіни перебудували! Тут було зовсім інше планування! Жодна внутрішня стіна не збереглася! — загово рила Вікторія, — ми були перші, хто в’їхав сюди після капі талки! Це, вважай, наново збудоване житло!
— А може, саме ті стіни, які відділяють помешкання від вулиці, накопичують неґативну енергетику і передають її наступним мешканцям, які в очі не бачили попередніх?
— Ні, цього не може бути, — рішуче не погодилася з версією гостей юна господиня, — зовнішні стіни повністю перетирали і наново фарбували. Що тут могло зберегтися?
В сімнадцять років смерть матері — це не тільки втрата близької людини. Це ще й втрата головної, а як немає батька — єдиної підтримки в житті. Дарма Вікторія зовсім не думає, що буде з нею, а весь час тільки про бідну маму. Вона не могла померти просто так! Жінка, яка тільки почала жити в трид цять три роки, не могла просто так померти в тридцять чотири! А може, вона й не померла в ніч із неділі на понеділок, тільки знепритомніла, а померла вже від того, що її розтина ли? Це все батько — краще б він був не приходив до лікарні!
— Моя мама нікому не хотіла зла!.. Але сама людського зла боялась. Так у неї було і з її батьком, і з моїм батьком.
Спочатку боялась, а коли страх минув, починала жаліти. А я їх обох ненавиділа і ненавиджу! Мама нікому не бажала зла. Ось воно й згубило її.
— А твій дід… від чого він помер? І взагалі, він помер у цьому домі? — І в цьому, і не в цьому. Коли ми заселилися, тут ще довго були недороблені ґратки на балконах. А він уже погано орієнтувався і пішов з балкону на вулицю… Він звик жити біля землі. Там він, бувало, вилазив у двір через вікно, так йому подобалось. — І він розбився?
— Так, серед білого дня. Я ще в школі тоді вчилася.
Начепив ордени на піжаму і пішов. — І його, розбитого, занесли в дім? — стурбовано запитала Люся, вперто шукаючи причини смерті Вітиної мами у поганому енергополі їхньої нової квартири.
— Ні, не заносили. Його відвезли до моргу. Звідти й ховали. А мама ще наполягла, щоб його провезли по вулиці Григорія Сковороди, аби ті, з ким він пиячив, могли з ним попрощатися.
— А ви освятили хоча б кімнату, де він жив? — гнула своєї Люся.
— Там не святити потрібно, а знову робити ремонт. Ось погляньте.
Вікторія підвелася, пішла з кухні до безглуздо величез ного передпокою, куди виходили двері всіх трьох спалень, відімкнула ключем кімнату, де жив дід, увімкнула світло.
Костик і Люся жахнулися. На стінах були порізані шпалери в патьоках від якихось ядучих рідин, а також портрети Сталіна, Чапаєва і маршала Жукова. Паркет був порепаний від механічних пошкоджень і роздутий від вологи. Одна на одній стояли декілька старезних дерматиново картонних валіз.
— У нього ще було металеве ліжко з ватним матрацом на сітці, яке він забрав із собою з Подолу, але його ми все таки викинули, коли він помер.
Кімната справляла гнітюче враження, підсилене стійким запахом сечі. Вочевидь, дід не завжди вважав за потрібне користуватися унітазом.
— У нього в цоколі на Подолі була щілина в підлозі, і він прямо туди… Хотів і тут пробити дірку, ніяк не міг збагнути, що тут так не вийде. Ми вже з мамою скільки разів мили цю нещасну підлогу, а запах усе одно не вивітрюється…
Молоді люди повернулися до кухні. Поставили чайник.
Дідова кімната вразила гостей. То був уламок чужого страш ного життя, яке тривало десь далеко, недосяжне для їхньої уяви, щоб завершитися тут, у цьому помешканні, яке діста лося його господарям внаслідок неймовірної кількості збігів.
Втім, кожен наш крок — наслідок непоясненних збігів, ім’я яким — доля. Мама Вікторії також померла молодою внаслі док збігів, от знати б тільки, яких саме. Вікторія певна, що це — не трагічна випадковість. Їй видніше. Тому друзі хочуть допомогти їй розібратися, хто наслав на її матір передчасну смерть. Якщо це й справді чиєсь зле око, то, може, воно небезпечне й для Віки.
— А хто міг навести лихо на ваш дім?
— Бабуся Марія, батькова мати, — впевнено відповіла Вікторія, — вона дзвонила сюди, коли мама вже була в лікарні. Я не розібрала, що вона казала, прийшла від мами дуже втомлена. Але то була вона! Вона питала про маму, пи тала, чому вона не їде до неї. А взагалі бабуся мене дуже любила. Тьотя Лариса з Ярославом туди й не їздили, тьотя Лариса взагалі терпіти не може селюків, як тільки вона вийшла заміж за дядю Володю? А ми з мамою щороку їздили в Дубове. — І з батьком?
— Батько частіше їздив туди без нас. А нас тільки завозив і забирав машиною.
— А яке авто в твого батька?
— Стара "Лада", — скривилася Віка. — І квартира бетонка на лівому березі. Така зараз сім тисяч у базарний день… А скільки було розмов! Трикімнатна квартира!
Окрема кімната для дитини!
— Тоді було таке життя, Віко. Для радянської людини одержати бетонну квартиру на околиці великого міста — це було те саме, що для західного обивателя збудувати буди ночок в передмісті зі зручним під’їздом до хайвею.
— А в баби Марії якраз був будинок в Дубовому неподалік від траси. Великий, на шість кімнат і з двома верандами.
Вона раніше була директором лісокомбінату.
— То вона була членом Комуністичної партії! Як же вона могла бути відьмою? — вигукнув Костик.
— Вона не цікавилася політикою, з жодною партією не була зв’язана.
— Я маю на увазі не теперешні, а радянські часи. Тоді всі керівники виробництв, навіть на селі, були членами КПРС, — пояснив Костик, який, на відміну від першокурсниць Люсі та Віки, навчався вже в маґістеріумі і досліджував вплив комуністичної ідеології на ментальність українців.
— А хіба члени КПРС не могли мати справу з нечистою силою? — наївно спитала Віка.
— КПРС була нетерпима до окультних знань, про це свідчить багато джерел, — відповів Костик, — наприклад, мені пощастило розкопати текст рекомедації для проведення політінформацій 1982 року, де радили висміювати зацікав лення окремих несвідомих громадян своїми знаками зодіаку.
— Церква також забороняє займатися астрологією. А одначе всі цікавляться. Так і ваша КПРС нічого не могла зробити з відьмацтвом.
— Відьми бувають природні і навчені. Ну, нехай навчених відьом було значно менше, бо жінки боялися КПРС і не вчилися на відьом. А якщо вже вродилася відьмою, то тут ніяка КПРС нічого не зробить, навіть якби відьма до неї вступила, — висунула свою версію Люся.
— Така була моя бабуся Марія. Я ніколи не могла назвати її бабою Марусею, вона завжди була гарна. У неї було три сини: дядя Валерій, дядя Володя і мій батько. І коли вони були вже дорослі, їхній батько, дід Микола, пішов від них. І вона його прокляла, і він по тому швидко помер. Він розбив ся на мотоциклі, бабусі Марії й близько поряд не було! Вона взагалі в той день їздила в область.
— По селах і селищах це одна з найбільш розповсюджених смертей. Там кожен третій так гине.
— Мій батько говорив те саме. А взагалі він дуже не любив, коли ми про це говорили.
— Але якщо вона вміла чарувати, то чого вона не поверну ла собі чоловіка? Багато жінок просить ворожок не вбивати чоловіка, а повернути його. — Їй те саме казали сусіди. А ще в Дубовому жила одна ворожка, до неї їздили навіть з Росії. Вона й казала бабусі:
"Маріє! Забери труну від свого чоловіка!" А бабуся відпо відала: "Не заберу! Не треба було зраджувати! А де була зрада, там нема прощення."
— Так не можна. Якщо вмієш щось таке, чого інші не вміють, це треба повертати тільки на добро. — Її можна зрозуміти, — зітхнула Віка, — мама також мені казала: якби батько навіть три доби стояв на колінах і приніс би їй всі квіти світу, вона б не вибачила, як він ударив її тоді.
— А ти кажеш, твоя мама нікому не бажала зла.
— Вона не бажала йому зла. Вона його навіть жаліла.
Казала: як він там на своїй Воскресенці? Мабуть, п’є. Але вона б ніколи не помирилася з ним. Він її тоді так ударив, що вже сказали — треба робити операцію. А тоді б у неї на все життя лишився рубець на щоці. Слава Богу, що все обійшлося…
Вікторія знову почала плакати, адже після того мама про жила не більше року… Люся і Костик хутко перевели увагу на бабу Марію. Ця тема була цікава і їм.
— Віко, ти казала, що твоя баба Марія тебе дуже любила.
А вона не хотіла тобі передати своє знання?
— А ти, як її прямий нащадок, могла мати й певні здіб ності…
— Це не успадковується по крові! Це передається іншими шляхами! — заперечила Віка. — Наприклад, народжені в ніч повного місяця… Є ще якісь прикмети, я всього не знаю.
— Але навіщо їй вбивати твою маму, вона ж так добре ставилась до тебе?
— Тому що ми з мамою перестали їздити до неї, коли вона звела зі світу тьотю Марину.
— Ну й бабуся в тебе! Не дай Боже, щоб така вирішувала твою долю!
— Мене минулого червня так тягло до неї поїхати! Хоті лося кинути усе і приїхати хоча б на день поговорити, розпо вісти, пояснити. Але ж були випускні екзамени, іспити до нашого університету, підготовка до Америки, а ще й нерву валася дуже — ану ж, як об’явиться хтось із дідових спадкоємців — у нього ще діти є, крім мами.
— Але не об’явилися?
— Та вони всі п’яниці, як і він, тільки моя мама вийшла в люди з дідового притону. Вони й не знають, що воно таке — претендувати на спадок!
— А може, їм ще хтось пояснить?
— Вже минуло півроку, все, потяг пішов! Ми з мамою перехрестилися, коли ці півроку минули.