От якщо я вас спитаю, де в Євангелії або в Біблії пишеться про зраду, ви мені не скажете.
— Не скажу. — І я не скажу. А якщо без християнства, до якого і ви, і я прилучилися дуже поверхово… Чому зрада — така жахлива річ?
— Традиційно зрада є найтяжчим гріхом.
— А може, традиція вичерпалася? Часи помінялися, і зрада не є вже таким страшним переступом?
— Навіть і без християнства — немає нічого гіршого від зради. Ще й до християнства ніхто не шанував зрадників і зрадниць.
— Я дозволю собі не погодитися з вами. Античні боги мали багато дружин і багато дітей від них.
— Боги, але не богині.
— Щодо богинь я зараз не пригадаю, я не фахівець з античної міфолоґії… але от, наприклад, Єлена Прекрасна, через яку була Троянська війна. Вона пішла з Парисом від Менелая і жила з ним протягом усієї війни. А коли війна закінчилася, вона повернулася до першого чоловіка, і той із вдячністю прийняв її назад…
— Я знаю цей міф, і, чесно кажучи, мені ніколи не подо балась Єлена і я не розумів її чоловіків. І тих, хто через неї воював.
— Я теж. Але я згадала її як приклад того, що не всі так радикально ставляться до зради… Скажіть, а чи були у вас тяжкі моменти, пов’язані зі зрадою? Не обов’язково з подружньою чи взагалі з жіночою.
— Так, я весь час пам’ятаю один момент мого життя. Це було ще до Вероніки. У мене в Політехнічному інституті був друг. Ближчого друга в мене потім не було. Він поїхав… ну, ви розумієте, еміґрували його батьки, і він поїхав з ними. Але справа була власне не в його від’їзді. Справа була в тому, що він до останньої миті не казав мені, що їде. Він пішов з третього курсу, а розповідав мені, що чимось захворів і взяв академвідпустку. Він сказав мені, що їде, тільки в день свого від’їзду. А я вже домовився з матір’ю, що ми приїдемо на Новий рік до Дубового… І він казав до останнього: так, поїдемо. А сам пакував валізи. І в мене було таке враження, що він зрадив не тільки мене, він зрадив усе, що було між нами, і вірші, які ми читали, п’ючи каву біля Оперного, і московські спектаклі, на які ми дивом діставали квитки. Він приїздив уже нині, і ми бачились. Він казав, що боявся зізнатися мені, що їде. Боявся зізнатись, що покидає мене самого в радянському кошмарі. Я в душі не прийняв його вибачень, але відчував, що насолоджуюся життям, коли ми сиділи в шикарному ресторані за його гроші. І коли все це скінчилося, я відчув, що зрадив сам себе і свою юність. Мені й досі неприємно згадувати той вечір, хоча було б тільки того горя…
— А у випадку з вашою дружиною?..
— Знаєте, я бачу, як тяжко живе більшість наших жінок! І я бачу, що їм так тяжко, бо чоловіки покинули їх наприз воляще! І я робив усе, щоб самому не бути таким чоловіком! І мені здавалося, що маю право… що мав право на вдячність від своєї дружини…
— А скажіть мені, якщо вам не важко, коли ви востаннє відчували вдячність до когось. Глибоку вдячність.
— Я вам скажу, коли це було. Це було десь два роки тому, ще до розриву з Веронікою. До нас у диспетчерську прийшов мій давній професор, колишній керівник моєї наукової роботи, яка не відбулася. Він хотів дізнатися про ціни на ремонт, а в нашій фірмі все дуже дорого, ми робимо ремонти для дуже заможних клієнтів. Йому було не по кишені, він вибачився і пішов. А я саме зайшов до диспетчерської по нові замовлення, впізнав його, вийшов за ним на вулицю. Я запропонував, що міг би щось зробити для нього значно дешевше, ніж через замовлення. Я був би й справді дуже радий щось зробити для нього. Колись я був його улюбленим учнем на кафедрі моделювання надскладних систем. Він відмовився від моєї пропозиції. Але він сказав мені, що хоча я й не відбувся як науковець, та мої студентські заняття не минули даремно, адже я зумів давати раду надскладним системам у житті. Він сказав: ніщо не минає даремно, і невідомо, що важливіше — відбутися у великому світі чи збудувати і зберегти свій малий світ. Я був надзвичайно вдячний тому старому чоловікові.
— Я вас розумію. Я б теж була дуже вдячна, аби мені хтось, кого я шаную, сказав би, що я, незважаючи ні на що, живу на світі недаремно… Скажіть, а ви любили свою дружину? І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з’явилась особлива легка посмішка, але він не знаходив слів для тих картин, що промайнули в його пам’яті. І вона сказала йому:
— Дуже прикро, що між вами й вашою дружиною виникли такі непоправні непорозуміння. Ви дуже любили її.
Вона була незвичайна жінка і заслуговувала такої любові.
Мене дуже вразило, що ця дівчинка, буквально з життєвого дна, ідентифікувала математичні символи і знала напам’ять "Титарівну".
— Я дуже дякую вам за чай. Я дякую вам за розмову. Я й не знаю, про що, власне, ми говорили, але спасибі вам. І… я хотів вам сказати… на початку березня буде вистава "Дорога Зради", який поставила Вероніка. Вистава в аматорському театрі, але, як на мене, досить цікавий. Чи не хотіли б ви подивитись його?
— З величезним задоволенням! Обов’язково подзвоніть мені напередодні! Я неодмінно знайду час! Мені так цікаве було все те, що ви розповіли про Вероніку! Яка незвичайна доля! Дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах! І в тому винятково ваша заслуга!
Весь вечір Дмитро просидів у вітальні, гортаючи сторінки альбомів з давніми, ще чорно білими фотокартками.
Згадував до дрібниць їхню з Веронікою першу поїздку на морe, коли у Гіпробудтресті якось несподівано їм дали пільгову путівку до Лiвадії. Був червень, курортників було не дуже багато, отож вони насолоджувались морем, пальмами і одне одним. Вони вже були одружені п’ять років, але саме тоді був їхній спражній медовий місяць.
— Частіше повертайтесь у ті дні, коли вам було особливо добре, — сказала йому Наталя Никонівна, — повторюйте ті слова, які казали тоді, спробуйте додумати думки, які думались тоді. Щоб іти вперед, треба іноді вертатися назад.
Чому ж ця жінка самотня, якщо вона так добре все розуміє, так добре знає, що треба робити, щоб бути щасли вим? А якщо не щасливим, то принаймні… фраза не додумалась йому, але все одно… все одно… то було його перше світле сум’яття після мороку довгих місяців. Треба жити, треба жити. Завтра на роботу. А по тому — дев’ять днів. Він зуміє переконати доньку, що, хоча на ньому й чимало тяжких гріхів, але у смерті Вероніки його вини немає. І вони разом подумають, як зустрітися з санітаркою бабою Зосею, яка неодмінно щось знає про останні хвилини його нещасної дружини. А швидше за все — причетна до них особисто.
Вранці Дмитро прийшов на роботу, і шеф, директор їхньої ремонтної аґенції, несподівано особисто висловив йому глибоке співчуття з приводу тяжкої втрати — передчасної кончини коханої дружини… цей годований кнур із зачіскою "я тут хазяїн", виявляється, володіє мелодраматичною лексикою некрологів… У диспетчерській Дмитрові передали нові замовлення, але не термінові. А також передали телефонограму від Катерини Рачко. Вона дзвонила двічі, і, довідавшись про смерть Вероніки, подзвонила ще раз.
Катерина пішла з їхньої бригади ще навесні минулого року. Вона поїхала чи то до Штатів, чи то до Канади, бо одер жала ґрант для вивчення чогось на кшталт специфіки ментальності жінок трудівниць посттоталітарної доби.
Молодець, усе таки зуміла після грубого будівельницького життя повернутися до інтелектуального.
Дмитро завжди просив, щоб йому телефонували на диспетчерську — багато його знайомих не знали його домашнього телефону. Прямо з диспетчерської подзвонив Катерині. Вона була вдома, і вони домовились про зустріч.
Надворі падав зрадливий млявий сніг, який принесе не білу красу на деревах і дахах, яку нібито обіцяє, а чорну грязюку на асфальті, заляпані ноги, огидну вологу всюди.
Але поки що мерехтіння дрібного снігу заворожує і зваблює шукати якийсь додатковий вимір у сірому просторі знайо мих вулиць. Дмитро повільно рушив у бік кав’ярні, де призначено зустріч. Він прийде раніше, їй іще треба доїхати з лівого берега, можна не поспішати. Кав’ярня тільки почала працювати. Bін сів біля вікна з чашечкою кави, насолоджую чись ранковим спокоєм, вдивляючись у безглузду метушню дурних лютневих сніжинок. До замовників він загляне потім.
Терміновими замовленнями його поки що не завантажують.
Дуже людяно. Раніше саме він мав розбиратися з тими клієнтами, які хотіли за свої гроші протягом трьох днів зро бити з громадської вбиральні віллу зі скульптурами. А між іншим, уперше подумав він, яка аґенція приводила до ладу колишнє приміщення Івана Раєвського? Ох і роботи в них було! А ще, може, там і справді якесь згубне місце…
— Привіт! — на якусь мить йому стало боляче від перерваних думок.
— Ти так швидко?
— Ой, дуже повільно, на мосту Патона була пробка! — Катерина вказує йому на срібний автомобіль за вікном кафе, який вона, мабуть, придбала за гроші, привезені з за океану.
— Вітаю! Ти тепер зовсім сучасна жінка нового типу!
Як виявилось, перебуваючи за океаном, Катерина не лише в теорії, але й на практиці вивчала життя й побут жінок працівниць там і тут, підробляючи у двох родинах приби ральницею і розписуючи півнями та соняхами скрині й стіни у хатах особливо патріотичних представників української діаспори.
— Дмитре, прийми мої співчуття! Не знаю, помирилися ви з Веронікою чи ні…
— Не помирилися… — він мало не сказав Катерині, що розпочав примирення вже після її смерті, але стримався.
— Я думаю, тобі зараз дуже погано! Не раз згадувала, як ми шукали її рік тому…
— Так, ти була одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватися тоді…
— Дмитре, чому померла Вероніка?
— Від грипу. Якесь ускладнення. Набряк гортані. — І у вас нема підстав вважати, що… — Є підстави вважати…
— Тоді слухай, що я тобі розповім. Cкажи мені, ти не навідуєшся до того місця, де жив твій тесть? Там тепер ресторан і зал ігрових автоматів.
— Я там нічого не забув…
— А я саме там була після повернення.
— До речі, як тобі їздилось?
— Ну от же ж, от! — Катерина знову показує на срібне авто за вікном на знак того, що їздилося їй добре.
— Радий за тебе. Хай хоча б комусь буде добре в цьому світі. То яким вітром тебе занесло в колишній дім мого, як ти висловилася, тестя? — Дмитро відзначив, що сам уперше вжив слово "тесть" стосовно Івана Раєвського.
— У мене була мрія продати свою "бетонку" на лівому березі і купити невеличку хатку біля Дніпра.