Але сумніви "що я можу дати коханій жінці?" зать марювали ті години високого щастя, заради яких тільки й варто жити на світі.
А тепер Вероніки нема. І мати сказала:
— Скільки житимемо, стільки будемо дивуватися жахли вій несправедливості світобудови. Молода жінка, гарна, талановита, на злеті життя. І померла такою молодою. А моя свекруха ще й досі десь смердить. Уже шість років не встає з ліжка.
Знову задзвонив телефон. Цього разу заговорили. Але Женикові здалося, що то був той самий абонент, який раніше мовчав. Чоловічий голос запитав:
— Чи можна попросити до телефону Тетяну Вікторівну?
— Віталіївну. Її зараз нема. Вона буде після сьомої. Я можу дати її робочий телефон.
— Дякую, не варто. Я перепрошую, а з ким я розмовляю?
— Це її син Євген.
— А ви… живете з мамою, чи приходите до неї в гості?
— Живу. А з ким я розмовляю?
— Колись ми з Тетяною дуже дружили, а розійшлися не найкращим чином. Але час іде, треба забувати старі образи.
А вона нібито була готова на примирення, а тепер поводить ся зі мною так брутально, так негарно. Кидає трубку, коли я дзвоню…
— Якщо ви щось маєте проти моєї матері, — різко перебив його Женик, — то скажіть це їй у вічі! А я не збираюся слухати вас!
— А ви подумайте, поміркуйте на самоті, я гадаю, вам варто зустрітися зі мною.
— А я гадаю, не варто! — І все таки запишіть мій контактний телефон. Я вас прошу. І прошу не переповідати вашій матінці про мій дзвінок.
— Я нічого не скажу мамі, але не тому, що шаную вас, пане анонімнику, а тому що не хочу неприємних вражень для неї!
— Може, у вас є службовий телефон?
— Нема. Я працюю вдома.
— Вільний художник?
— Так…
— Ну то ми з вами колеґи! На все добре! Щасти вам, Євгене! Чекатиму вашого дзвінка!
— Чекати не варто! Не дочекаєтесь!
— Ми так не можемо йти далі, Дмитре. Tи весь час повто рюєш те саме: Вероніка зі мною мала все, жила, як у Бога за пазухою. Ах, який я чудовий мужик, а від мене пішла підла жінка.
— Не підла, а дурна.
— Як ти можеш так говорити про жінку, яка лежить в землі!
— Тому й лежить в землі, що дурна! Не влаштовула б цього спектаклю зі зрадою, то й була б жива і здорова.
Ставила б своє "Отелло" і горя б не знала!
Сьогодні Дмитро дратує Ларису. Вона ледь стримує себе, щоб не вилити йому в обличчя той чай, яким він її частує біля журнального столика у своїй вітальні. Але треба стриматися. Від скандалів користі не буває. Точніше, це не той випадок, коли від скандалу може бути користь.
— Ти гадаєш, ти такий класний мужик, а вона від тебе пішла? Від класних мужиків жінки не йдуть. А як зраджують їх, то потихеньку. І не каються в тому. І Дмитро вперше подумав, що у Вероніки були всі умови для подружньої зради, якщо вже їй так хотілося. Вона могла робити, що заманеться, і ні в чому не зізнаватися. Втім, вона і не зізнавалася, вона щось наговорила таке, чого не було.
Навіщо? Їй треба було грати на сцені… грати на сцені… то хто не пускав її на ту сцену? Ну то й грала б cобі…
Сьогодні субота. В понеділок — дев’ять днів. Звичайно, він хотів би прийти. І з Вікторією хотів би спілкуватися як батько з донькою. Але донька ставить умову: вона прий матиме батька у себе (вона прийматиме, шма a aркачка!), якщо той щиро покається за той свій огидний вчинок, який призвів до розриву між ним і мамою. І Лариса не полінува лася, у свій вихідний день приїхала на околицю до його "бетонки", щоб обговорити з ним цю вимогу Вікторії. Зви чайно, у Лариси свої причини так зробити. Якщо Дмитро не опікується донькою, то Лариса як найближча родичка молодої дівчини має допомагати їй, — того вимагає мораль ний обов’язок. Лариса цього не хоче. В неї немає на це часу.
Та й грошей шкода. Краще пропити в ресторані — живемо один раз. А зв’язки береже для свого Ярослава. Тому й хоче помирити батька й доньку, вкладаючи в те дійство усі свої душевні сили.
— Ти мені можеш пояснити, Ларисо, навіщо ти переповіла Вероніці про мої стосунки з Катериною Рачко, якщо вже тобі про них стало відомо?
— Я була неправа, каюсь, — бадьоро прореаґувала на його звинувачення Лариса.
— Ти ж розумієш, це ніяк не позначалось на нашому подружньому житті.
— Позначалося, і в позитивний бік, — хитро посміхнулася Лариса, демонструючи великий досвід шлюбної та позашлюб ної практики. Дмитро мимоволі також посміхнувся, згадавши, добрі часи, коли його життя було збалансоване між цими двома жінками. Дикі зустрічі з Катериною дозволяли йому бути таким терплячим з Веронікою. Ця сучка Лариса обізнана з такими таємницями. Але цей грішний світ стоїть і ще не завалився, мабуть, тільки тому, що існують іще жінки, які просто щиро кохають своїх чоловіків і не заглиблюються в темні підвалини чоловічо жіночої каламуті. Йому дуже хотілося, щоб для Вероніки все було саме так… Втім, що вже про це говорити, як вона лежить на далекому Корчуватському цвинтарі в одній огорожі з якимось Вітею Мануліним.
— Ларисо, а чому Вероніку поховали саме на тому цвин тарі? Там десь її батько?
— Ні. Дід десь в іншому місці. Його спалили, а куди далі — не знаю.
— А чому ж Вероніка там?
— А ти був там на кладовищі? Я тебе не бачила.
— Я їхав машиною за жалобним автобусом… А потім, коли ви всі пішли назад, постояв біля могили. Чому Вероніку поховали біля якогось хлопця, що помер бозна коли? То якийсь її родич?
— Де змогли, там і поховали, — відрубала Лариса, — ти ж не займався пошуком місця для поховання дружини!
— Мене ні про що не просили. Більш того, натякнули, що обійдуться й без мене.
— Ти півтора року не цікавився, як твоя родина. Ти їх вигнав з дому, і вони навчилися обходитися без тебе!
— Ларисо, ти чудово знаєш, що все це неправда. По перше, я їх не виганяв, вони самі пішли. А по друге, я їх шукав, а мені ніхто не хотів допомогти в цьому. Ти й сама мені більше року тому сказала, що не знаєш, де вони, хоч добре знала. Це правда чи неправда?
— Правда. Але тоді була інша реальність. У Вікторії була мама, яка, як могла, дбала про неї. — І тато був не потрібен…
— Не те що не потрібен, але можна було й без нього. А тепер мами немає… — І згадали про тата.
— Погодься, Дімо, — Лариса глянула йому у вічі, — ти міг би знайти Вероніку з Вікторією, це неправда, що то було неможливо!
— Як я міг? Усі знайомі й родичі, кому я телефонував, і ти зокрема, всі відповідали, що не знають, де вони! Місце роботи Вероніка змінила, і мені не сказали, куди вона перей шла! Вікторія поміняла школу, і мені також не сказали, де вона вчиться далі! Я правду кажу чи ні?
— Правду, але не всю. І кажеш ти її собі, а не мені! Ти бачив у Будинку дитячої творчості афішу про виставу "Дорога Зради", де, як було вказано на тій же афіші, режисером була Вероніка Раєвська. І місце, де мала відбути ся вистава, теж було вказано. Я правду кажу чи ні?
— Я був на тому спектаклі, — глухо відповів Дмитро, — щоправда, не дочекався кінця.
— То що тобі заважало кінця дочекатися і переговорити з Веронікою?
— Там було дуже багато людей… Не та ситуація, щоб з’ясовувати стосунки, — похмуро відповів Дмитро.
— Але принаймні ти її знайшов! Міг подарувати квіти, поцілувати руку, домовитись про зустріч на потім. Ніби ти в сорок років не знаєш, як налагоджувати стосунки з жінками.
— Я не можу пояснити, що мені заважало.
— А я можу. Якби ти розшукав Вероніку, — і не треба удавати, ніби то було неможливо у місті, яке насправді є великим селом, — отже, якби ти її розшукав і захотів би налагодити стосунки, то мав би почати з того, що попросити вибачення за свій аморальний вчинок, після якого Вероніка від тебе пішла, а тобі цього ой як не хотілося!
— А чи є моральним зраджувати!.. — крикнув він і не завершив фрази…
— Говорили, балакали!.. — роздратовано допила чай Лариса.
Дмитро вкотре згадав, як у їхній ремонтній бригаді одна жінка весело розповідала під час обідньої перерви, як її побив чоловік через те, що вона одного разу, за її ж словами, напилася як свиня. Тоді її чоловік, з яким вона загалом мирно ділила життєві радощі й горе, мало не переламав їй хребта. Але по тому вони досить швидко помирилися і стали жити ще краще, ніж раніше, бо коли чоловік і жінка люблять одне одного, їх ніщо не розсварить. Значить, не любила, — гірко думав Дмитро про Вероніку.
— Чоловік скоріше зіп’ється, здеґрадує і здохне під парканом, ніж визнає, що був неправим, особливо з жінкою.
— Якщо чоловік оберігає жінку від усіх помийниць нашого страшного життя, то в нього теж іноді здають нерви… він може зірватися… я не кажу, що це добре…
— Але ж ти перестав їх оберігати, і вони не пішли під паркан, а радше навпаки. Деґрадував хтось інший… Те оберігання тобі було потрібніше, ніж їм.
— Ти знаєш, Ларисо, я якимось дев’ятим почуттям від чував, що не потрібен їм, і може, тому й не те що не шукав їх, але шукав не так наполегливо. Я думав: а може, у Вероніки хтось є, і вони з дочкою живуть у нього, а з мене сміються. І думав: чого я попруся туди? От же ж не прийшли навіть по свої дублянки, хоча настала зима…
— Щодо зимового одягу, то я тобі скажу, що віддала Вероніці свою шубу, а собі купила нову, коли стала працю вати у фундації. Оцю, в якій приїхала зараз до тебе. А мою стару шубу Вероніка носила минулого року, тому що боялася йти до тебе, хоча Віка пропонувала з’їздити в цю квартиру, поки ти на роботі…
"І взяла гроші в ненависного тата, поки той лежав хворий у селі…" — гірко подумав Дмитро, але не сказав того вголос.
— Але потім вона ходила до психоаналітика і поступово позбулася страхів стосовно тебе. Ти хоч і оберігав її, але й пригнічував.
— Ларисо, а що то за психоаналітик? Вже декілька разів я чую від тебе, ніби психоаналітик навчив Вероніку не боятися мене. Вона мене не боялася! Вона могла тижнями не підпускати мене до себе! Вона могла не приготувати обід, бо в неї боліла голова, і я ніколи не дорікнув. Пригнічена! Залякана!
— Якщо ти хочеш зустрітися з цією жінкою, то будь ласка!
Вона володіє трьома мовами, до неї ходять іноземці!
— А по нашому вона говорить?
— Ой, ну звичайно, говорить! Вона обслуговує нашу фундацію на предмет стресів. Тепер наш колективчик працює значно продуктивніше, ніж до того, як Наталя Никонівна зайняла зручну екологічну нішу в нашій славній установі. Ми забули про конфліктні ситуації і щодня, прийшовши на роботу, славимо одне одного і нашого боса.
— Може, ти могла б познайомити мене з нею, поки я ще у відпустці? Цікаво, як вона витлумачила мою роль для Вероніки?
— Оце вже той крок назустріч реальності, який я вітаю! — зраділа Лариса.