І раптом, тільки я обернулася, — цей сяючий погляд сховався, зник, вицвів, висох, збайдужнів.
Ось такий він став тоді, як нині. Чи видалося мені все те сяйво. І тепер я так і не можу втямити: чи це його воля діє, що я обертаюся до нього, як соняшник до сонця, чи мусіла я збирати на кінчик свого пера всю волю свою, щоб побороти силу його навіяння, — а чи може він мене й не бачив, просто мій організм настільки його відчуває, що зразу підкоряється його присутності?
Я хвилююся в той день, коли мені випадає його побачити. З самого ранку, ще з ночі, прокидаюся в якомусь хмільному напруженні.
Коли ж це він з'явився, що я його не помітила тепер?
Так, не помітила, але відчула і вже підпала під гіпноз цієГ незрозумілої людини, яка фізично випарюється і в'яне, але яка може прив'язати мене за ниточку і я нездольна визволитися, сказати: "Ні, я цього не хочу!"
А він і не дивиться на мене!
Тому мені хочеться іти всю ніч і багато ночей порожніми тихими вулицями, під феєричним зеленим сплетінням і плакати,, плакати, аж поки не вичерпається в сльозах моє почуття.
18.
Платон Озеровиг
Так... Чого хоче від мене Зоя? Вона й не відпихає мене, і випускає тисячі невидимих довгих голок, крізь які не доступишся до неї. Якась дивна тактика невловимости, гри усмішок і натяків. Вона весь час закутується в якісь серпанки. Чи вона дуже тонка кокетка, чи дуже наївне дівча, — не розберу я.
Яка вона мила, привітна, сердечна. А як тільки я спробую її пригорнути, чи, борони Боже, поцілувати, — вона відбивається і брикається, як молоде лоша. З охотою йде гуляти в парк, але коли я намагаюся скерувати нашу прогулянку в безлюдні місця, вона неодмінно виводить туди, де багато світла, багато людей.
Дурненька! Хіба двоє молодих людей, які подобаються одне одному, невідмінно повинні сповіщати світ про це, ставити штамп загсу на своє почуття? Чи не найважливіше саме це почуття? Але в ній є якесь упередження проти вільного кохання, нічим не оформленого. Суміш старосвітських традицій із душевною чистотою, чи щось інше? Чи просто гра в одне й друге? І, з одного боку, це мене приваблює, я її ще більше бажаю. А, з другого боку, лякає: а що, як за цими серпанками, — меркантильна, прозаїчна засідка на "законного мужа?"
Раз сидів із нею в саду і сказав:
— Між іншим, чи є при тобі пашпорт? Як є, то зайдімо зараз у загс.
— Я між іншим у загс не йду! — відповіла вона, зарозуміло подивилася на мене й гордовито тріпнула своїм золотистим німбом.
Не знаю, чи це був жарт, чи щось глибше під її словами. Жарт^ чи дуже багато? "В загс вона піде, тільки сім раз відмірявши"
А що, — може зважитися? Як уявляю собі, що це може раптом статися, то шкода мені своєї парубоцької свободи... Але, як кажуть, — "коваль клепле, поки тепле..." Ні, навіть сьогодні треба було б про все це поговорити із Зоєю, викликати її на відверту, щиру розмову, — що вона думає?
Але, на жаль, сьогодні не вийде! О сьомій годині виїжджаю в несподіване відрядження до Одеси. Сьогодні вже не вийде...
19.
Юлія Отава
Минуло свято врожаю. Я так чекала цього дня, — і пішла звечора, не діждавшись кінця нудної урочистої частини. Його там не було!
А я, дурна, чомусь надіялася, що побачу його в цей день і він буде без панцера начальника. Мені чомусь здавалося, що це но-вовведене свято буде відмінне від усіх наших остогидлих офіційних свят, щось свіжого й творчого принесе, а на ньому Синьоокий буде просто людиною.
Так, це моя мрія, — побачити його звичайною людиною. Власне, вся моя біда в тому, що мене віддаляє велика дистанція. Я навіть не можу з ним привітатися, він навіть не відповідає на мої привітання.
Навіть не відповідає. Раз... була перша година ночі, ми на зміну із Зоєю працювали в директора, — й він там був. Здається, в такий час люди кажуть вітальні слова. "На все добре", — сказала я, виходячи з кабінету. Директор відповів, а він дивився, як я виходила з кабінету, — і не відповів.
Другого разу, у відповідь на своє привітання я мала такий гоноровитий погляд, що отруїлася ним. "Я тебе наскрізь бачу, — говорив той погляд, — тільки даремно ти силкуєшся". О! Як Це розвіяти, як вигоїтись від тієї отрути? Він приймає всі мої щирі вітання за інше, недостойне, обурливе. Коли б у мені була хоч тінь думки використати його ненавмисну задушевність і тепло, я б почувала страшне провалля в душі. Але чистоти мого почуття ніщо ні може заплямити, — і я гордо стиснула серце.
Незаслужена образа дезинфекує!
Та на ранок, свіжовимите, встає почуття — знов у повній силі.
І що я можу з цим почуттям зробити? Піти — несила моя. Сказати — те саме, що й піти, тоді б я й сама не зосталася. Та й чарування його зникне, коли він за це мене не вижене. Опинитися в сонмі цих дурних і ницих амурів у начальницьких кабінетах?
зо
Ні, хай так буде, як є, може які зовнішні події покладуть цьому край.
І всьому виною цей неймовірний погляд! Ця ніжність у натурі його. Вона неоміряна, неосяжна.
Це іспит. І його треба пережити, і вийти бадьорою, оптимістичною, як сходить сонце.
Де нині він? Що робить у цю хвилину? Чи він і в ці дні, коли всі святкують, висиджує на роботі до шостої години ранку, ночей не спить? Кажуть, він о другій годині ночі з'являється в тресті (з якогось засідання) і приймає тих директорів цукроварень, що не зміг із ними вдень поговорити. Розповідають, що він приїхав раз у иочі, а в приймальній на канапі сплять, сидячи, двоє людей. Він будить їх, трясе за рукав: "Ви до мене? .."
Виявляється, це примушує задумуватися не одну мене. Може в нього важка атмосфера вдома і він тікає від неї? — говорять люди в тресті. Виходить, не я одна так розумію, — а це вже більше на реальність подібне, вже не виплід моєї непоміркованої уяви. Він шукає забуття від дому, він тікає з нього...
20.
Сергій Михайловие до матері
Люба мамо!
Вітаємо Вас із внучкою! Привітайте нас із дочкою! Донька забажала з'явитися на світ в день свята врожаю. Ви ж зрозумієте мамо? Тепер у нас це веселе осіннє свято буде завжди з іменинами. Дівчинка міцненька й обіцяє бути добрим промовцем — дуже дзвінко кричить. Я хочу назвати її Труда, але Віра вже придумала інше ім'я — хоче назвати її Л а д о ю. А як ви?
Ну, мамусю, я багато писати не буду, щоб Вам закортіло швидше приїхати й на власні очі побачити внучку. От разом і ім'я виберемо. Віра боїться Вас турбувати цією подорожжю, але я вже прошу Вас про це від себе.
Віра з дитиною ще в лікарні, а як привезу її додому — що то за день буде радісний! Чекаємо й Вас на цей день...
Ваш син Сергій.
Любий Платоне!
Мушу, нарешті, й тобі написати про трагічну смерть Галочки. Все це нещастя випало так несподівано, я був такий прибитий, що нічого не тямив.
Умерла. Від пологів. Син народився мертвий...
Більше не можу нічого писати. Поховали позавчора обох у одній могилі.
Максим.
22.
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Сиджу на станції в Одесі, чекаю поїзда на Київ і маю ще вільні дві години. Увесь цей місяць був у роз'їздах і не мав навіть часу на листи до тебе. А хочеться знати, як там Галя. Чи швидко настане радісна подія ?
До речі, — в Одесі заходив я до твоїх знайомих, бачив ту дівчину, на яку ти радиш звернути увагу. Нічого особливого. Манірна, маніжна, з породи тих дівчат, що звикли розмовляти недо-говореностями, натяками, поглядами, що завуальовують свої бажання серпанками. Я зразу побачив — вона не від того була, щоб я до неї залицявся, але коли б ти знав, як мені це обридло, яка лінь у мене до цього втомливого лицедійства.
Мені набридло вже об'їжджати жінку, обходжувати, догоджати її примхам, підладнуватися до її настроїв. Мені обридли оці повсякчасні намагання бути настороженим, бути дотепним, вишукувати теми для "світської" розмови. Обридло оце полювання за жінкою, замасковане квітами, квитками до театру, солодкими приманками. Раніш я бачив найпринадливіший бік залицяння в тому, щоб стояти десь на морозі й півгодини чекати — чи прийде, чи буде вона. Думати: "що означає її отой погляд? Що вона от тим натяком хотіла сказати?" А тепер ... Не хочеться, лінь тратити на все це ненрґію, витримувати цей карантин, за яким тебе або чекає успіх, або й ні...
Ти здивований! Платон доходить, нарешті до розуму, — кажеш ти.
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Так слухай же, розповім тобі про одну пригоду, що трапилася зо мною, коли я їхав до Одеси...
їхав я в м'якому вагоні і в одному купе зо мною сиділа жінка, так років з сорок. Вона їхала десь на Кавказ до чоловіка — чи то інженера, чи військового, я так і не розібрав. Жінка не дуже гарна, але надзвичайно мила, приємна і проста в поводженні. За яку годину ми вже були добрі знайомі.
Вона розповіла мені про себе, я їй про себе, і як звичайно, ми злегка, майже непомітно, принаджували одне одного, бо яка б не була чеснотлива жінка, вірна одному, а вона завжди жадає, щоб у найшанобливішому ставленні до неї був елемент залицяння. Без цього — й повага неповна. Я ж відразу взяв на себе ролю старосвітського чічісбея, а вона її й не відхиляла. Мені приємно було вискочити на станції, щоб купити їй яблук, замовити для неї чаю і таке інше, а їй приємно було, що я сам запропонував помінятися місцями, — віддав їй зручніше.
Це ж дуже добре, коли людям так гарно одному з одним. І мені хотілося зробити їй ще щось приємне... Ну, розказувати щось забавне, щоб вона не заснула, як це вона намірилася зробити (їй треба було о четвертій годині ранку зробити пересідку).
І я свого добився. Вона забула, що хоче заснути, — веселі, дразливі вогники мерехтіли в її очах, вона вже не лежала, а сиділа, стежучи за кожним моїм словом і рухом.
— Все життя я шкодуватиму, що ми більше не зустрінемося, — вирвалося в неї. — Яке щастя було б зустрітися з вами цей єдиний раз не в такій обстанові.
Сказала й довгим, вабливим поглядом подивилася, мов погладила.
Не буду тобі переказувати дальшої розмови. Коротше кажучи, через пів години ми мали окреме купе, яким нам поступився провідник.
Ах, мені хочеться кричати від щастя, як я згадую ту ніч. Як я вклоняюся цій наготі, що сама себе віддає, без усяких шовків і серпанків. Який я був раніш дурний, коли знаходив смак у цих серпанках та вуалях маніжности й поглядів притамованих бажань, якими жінки хотять нас заманити.