Я їхав на мотоциклі, трапилася аварія і я пошкодив руку так, що не можу нею писати. Листа ж пише під мій диктат дванадцятилітня небога, Надя, отже, коли будуть граматичні помилки й не досить доладу він буде складений, то не дивуйтесь.
Крім того, мене трохи пом'яло, коли я падав, і лікарі заборонили мені рухатися. Страшенно важко лежати отак непорушно цілими днями й єдина моя втіха й розрада, — це думати, мріяти про Вас.
Я дуже прошу Вас написати мені листа, бо почуваю себе страшенно самотнім. Не смію заїкатися, але що, коли б ви змогли приїхати у Верхнячку, де я спинився в моїх родичів і де зо мною трапилася ця пригода... Молив би Вас, — хоч на кілька день! Не можете собі уявити, яке б це було для мене щастя!
Не турбуйтеся про те, що ви будете тут когось обтяжувати. Родичі мої дуже симпатичні люди, знають про Вас, помешкання велике, і до того ж одна кімната зовсім вільна, — своякова дружина поїхала на курорт.
Я хотів би з Вами багато й глибоко поговорити, про що в листі й чужою рукою багато не напишеш. Палко надіюся, що Ви приїдете. Тоді й поговоримо!
Чекаю телеграми про Ваш приїзд. На окремому листі описую докладний маршрут, а на станції Михайлівна зустріне Вас мій свояк і Ви приїдете з ним заводською машиною.
Ваш відданий друг
Платон Озерович.
Юлія Отава
Я плаваю в неозорах щастя, хоч я така нещаслива, що нещастя спалює мене. Лиш ясні й чисті випливають спогади — золотий сон.
І коли я покладу на один бік терезів ситу вдоволеність, а на другий — мою нещасливість, то розлите в нещасливості щастя переважить. Воно, як зливок золота, сяє, не іржавіє, не боїться бай-дужности Синьоокого.
Так, байдужности, роз'їдаючої байдужности!
Коли розцвітає опівночі вогненна жарквітка на папороті, — сміливця, що зірвав її, лякають привиди й примари, різними голосами та свистами. Страховища насуваються з усіх боків, грім, блискавиця й землетрус стрясають всесвіт. Але щасливець нічого не боїться, поки з ним жарквітка. Нестерпуче сяйво жарцвіту, вогнево-золоте, освітлює ген-ген усе навколо і боронить від усіх жахів.
А коли ж піддасться страховищам і привиддям, згубить цвіт папороті, — то все й померкне, і щастя згине...
Так і мені: змії його байдужности не труять мене, страховища дистанції між нами не лякають, — я несу жарквітку. То мана насилає ляк, ридання, відчай, — оці страшні привиди, що клубо-чаться вже в мені самій. Мана вигадлива, вона ж хоче видерти в мене цвіт папороті. Чи ж донесу?
Ні, не віддам!
О, мана хоче видерти! Що це за відчуття в мене, коли я потрапляю під його нестерпучий погляд? Сором, наче роздягають мене. Що це був за п'яний погляд на з'їзді?
Я розкладала стенограму й загіпнотизовано обернулася. П'яний погляд, роздягаючий, сковзнув по постаті, по ногах і Синьоокий щез за дверима. Що його цікавило в моїй постаті? Дивиться так на постать, одежу, — і це мені незрозуміло. Дуже важко його зрозуміти, але щодалі, то більш приваблює він мене своїм аскетизмом, поєднаним з високим життьовим і громадським тонусом.
А він дивиться тільки на рожеву блюзку, на ноги... Чудно і соромно!
Я думаю про це в цю мить і сміюся від радости, з своєї без-соромности. А може він мене всю любить, і всю мене йому хочеться сприймати? Тоді й сорому нема!
Це повинна бути таємниця й від мене, бо неймовірно це, несполучно з дійсністю. Але припусти неможливість... Ні, цього я не можу вмістити. Це — мана спокушує, хоче відібрати жарквітку.
Нехай уже буде краще так, як є! Директор підкреслює свою відчуженість, дистанцію. Поглядом знищує. І нехай ніколи не кінчається це щастя. Нехай я буду завжди в ньому, неозорному, плавати...
39.
Зоя Малевицька
Ось ще одна станція і мені виходити. А там вузькоколійкою доїду я до Михайлівки. Чи добре я роблю, що їду? Я ж ніби цим самим з'єдную свою долю з Платоном. А що, коли він стане калікою, без руки?
Е, не треба про це думати! Людина в нещасті, вона мені дорога. Які ще можуть бути сумніви? Коли ж людина доводить свою щирість, як не в горі? Якщо я хоч чим зможу принести йому полегкість, у його важкому стані, то й це дуже добре...
40.
Юлія Отава
Я навіть не знаю, куди подіти своє почуття. Аскет не хоче його приймати, а я нічого не роблю, щоб змінити такий стан. Куди подіти той високий жар, що нагнітає й роздирає душу, не маючи виходу?
Ось кілька днів підряд увечорі приїжджала за мною директо-рова машина. (Зоя взяла відпустку на кілька днів, у неї якісь там родинні справи, здається, мама захворіла). І, як на зло, мене в цей час не було дома. Що це ? Гримаси випадку ? З божевільним святом у серці я б поїхала...
Ах, будьщо, я перегукуюся з тобою, Синьоокий! Ти в цю хвилину живеш мною, як я тобою, і тобі не дає спокою думка: — "Чому, чому стільки часу її не бачу? .."
41.
Сергій Михайловиг
Нахабна, чи наївна, чи дурна?
Власне, ці три якості можуть бути сполучені. Крім того, мені стало жалко її неприємною жалістю. В цьому довгополому чорному пальті вона схожа на юродиву монашку. Тінь від пальта лягла й на вираз її жовтого й безбарвного обличчя.
Я казав собі колись, що вона мені подобається. Тепер тільки жалко й неприємно, що вона чогось чекає від мене своїм невідступним собачим поглядом.
Прийшла! Хіба я її кликав ? Я не помилився, — від неї можна чекати чорт-зна чого. І не соромно їй так нахабно нав'язуватися?
Та... Ні, здається, я замовив на вечір стенографістку! Я й забув... Секретарка сама мене запитала наприкінці дня, чи мені потрібно, бо якось так вийшло, що оці кілька вечорів до зарізу потрібна була стенографістка, а її не було. Я Зою відпустив на кілька днів, — а в ту хвилину забув про це. Якби знав, був би не пускав. Хоч і рідко турбую я Зою вечорами, а виявляється, стенографістка завжди повинна бути під рукою.
Так, так, я сказав, щоб на одинадцяту годину вечора була стенографістка, — я на цей час призначив розгляд фінансового стану одної проривної цукроварні... От, неприємно ...
Що ж, раз прийшла, то почекай уже. Правда, засідання комісії не відбулося, ми зайнялися іншим. А о пів на першу заступник мене питає:
Чого чекає в приймальні стенографістка?
Я навіть вийшов, поглянув. Справді сидить...
Вона б, видко, сиділа там усю ніч, як забута рукавичка. Бувають і такі... Зоя б уже давно спитала, чи вона сьогодні потрібна, і пішла б спокійненько додому.
Я вже давно в пам'ятку не маю цієї жінки з наївно-старечим обличчям. Виявляється, вона таки працює! А мені чогось здавалося, що я її звільнив.
Яка дурна! Коли б я хотів, то вже знайшов би якийсь спосіб запитати її, чого вона хоче. Не розуміє, чи як, що я ніяких стосунків, крім офіційних, з підлеглими мені службовцями не хочу і не буду мати.
Тут вирішуєш з напруженням великі завдання цукрової про-мисловости, — під ногами плутається жалюгідна істотка із своїми мікроскопічними претенсіями . . .
Моя Лада, як виросте, така не буде. У Лади клекотітиме бурхливий громадський інтерес, не відірваний від інтересу особистого, і вони будуть сплітатися, допомагати одне одному.
Ладусю! Любо дивитися на твої ніжки, на твої ручки, дивитися на тебе вночі, коли ти спиш, наливаєшся силою, ростеш. Це ж я сам, частиночка мене, тільки безмірно люба: крихітка, з якої виросте велика людина. Це — чудо, я ніяк не можу звикнути до нього...
Часто, коли зостаюсь на самоті уночі, коли крізь вікно вливається непрохана журливо-ласкавим струменем мелодія нічної радіопередачі, якось несамохіть крізь рядки ділового листування проступає образ Ладусі. Ось вона вже ходить, ось і п'ятилітня дівчинка, а ось уже й школярка... А там дивись, мій Ладусик уже доросла живорадісна дівчина, з якимось своїми особливими юнацькими, забирущими за душу, інтересами. Віра так живе Ладою, що мене й не помічає навіть. А ревнує! Не дозволяє нікому до Лади підходити. Тася, й та не має доступу до маляти...
Та повернімо до справи. Виходить, в наступному році наша програма збільшується на...
42.
Зоя Малевицька
Хулігани! Мерзотники! Негідники! Ні, гірше!.. Хто?
Та обоє! Треба було б їх у пресі на позорище виставити, цих пройдисвітів. Але ж ніхто не повірить! Все це більше на вигадку подібне, ніж на дійсність. То як же я, дурна, повірила? Все ж білими нитками шито, а я... Якщо треба бути тупою, ницою худобою, щоб вигадати такий мерзенний жарт, як вигадав оцей Максим. Я його ненавиджу! А я ж їхала, щоб полегшити нещастя тому, кого обрало серце, отому негідникові, Платонові!
На станції Михайлівна ніхто мене не зустрів і я хотіла зразу повернути назад, наче відчувала, що саме так і треба було зробити. Тільки дурне сумління не дозволило. Як, людину в біді покинути ? Може помилка вийшла в телеграмі, число переплутали ?
Добре, що я запам'ятала адресу, так докладно описану "рукою Наді". Добралася я до заводського містечка, знайшла будинок і стукаю з завмиранням серця. Може помирає?
Відчиняє мені якась жінка, дуже ввічливо запрошує до мешкання і пояснює, що вона одна. — Платон поїхав у суеіднє село недалеко і надвечір буде, а його родич, Максим Наумович, незабаром вийде з роботи. Вона ж — сусідка, її попросили мене прийняти й допомогти розташуватися з дороги, відпочити.
— То, то Платон не в лікарні! — Відлягло мені від серця, бо все ж, — переломана рука, може вже без руки___
І мене так стішило вже це одне, що й у голову в ту мить не прийшло дивуватися, — чого це він поїхав цього дня у якесь село, хто це небога Надя?
— Ні, ні, не так страшно! — всміхнулася Клавдія Іванівна. Тільки ще рука на перев'язі. Він швидко видужаєЯкий відбуде радий, що ви приїхали!
Клавдія Іванівна мене дуже гарно приймала, я раптом стала господинею на ціле мешкання з трьох кімнат, гарно обставлене, а сама вона пішла тимчасом до свого мешкання господарювати.
Швидко прийшов Максим Наумович, про якого я справді чула не раз від Платона. Він тут працює лікарем, але подібний більш на шейха: з чорною великою бородою, яких тепер не носять, з матовою засмаглою церою обличчя і надзвичайно великими, блискучими чорними східними очима.
Зустрів він мене, як давно знану родичку, — шумливо, з дотепами і жартами. В нього недавно померла дружина, — видко, він з природи життєрадісний сміхун. І, виявляється, виїжджав таки справді на станцію Михайлівну до ранкового поїзду, навіть на цілу годину до роботи запізнився.
— Заради вас я й у тюрмі ладен посидіти, — жартував він, натякаючи на новий закон про кару за спізнення на роботу.
— Але добре, в листі Надиною рукою було написано, що родичка поїхала на курорт...
— Ну, й голодний же я! — скричав Максим Наумович.