она нікому ніколи не говорила про свої спостереження, — а кому було й казати? З природи була мовчазна, подруг не мала, ляпати язиком не вміла, пліток чужих не любила.
Микита приходив уранці, як ще снідали, починалася розмова.
— Ну, що там на хуторі?
— Та хвалити Бога!
— Як там тато, мама?
— Богу дякувать...
— Чи вже отелилася лиса корова!
— Ще вчора. А ти знаєш, чого я оце прийшов? — питав Микита.
— Скажеш! — не цікавився Меркурій.
— Хотів попросити якусь книжку прочитати.
— Яку? — здивовано питає Меркурій.
— А там у тебе є...
Але Меркурій (і Дарка також!) знав, що це ще не того. Меркурій каже:
— Нема в мене!
Дарка знала, що так скаже. Є в нього до біса •тих книжок, а любить ото придуритися!
— Та може там яка знайдеться, — уклінно й ласкаво просить Микита. — А пошукай-но там, у шафі!
І Микита знав, що в брата книжки є. І що брат почне зараз по одній, мов дрочачись, витягати.
Меркурій, стримуючи м'язи неслухняної посмішки, справді відчиняв шафу.
— Ну, ось може цю?
— Календар Брюсова... Е-е... — кривиться Микита. — Може там яка друга є?..
— Журнал "Нива", — витягає Меркурій комплект "Нивы" за цілий рік у грубій оправі.
— Це велика, мені якусь маленьку, похватну...
— "Марко Проклятий". О, це книжка!
— Цю вже читав...
— То може таку?
— "Козир-дівка"... Е, це мабуть, якась славна книжечка...
Хто сказав би, дивлючись на цю мирну розмову, що два брати — закляті вороги один одному. Микита був найліпший син у Яринея, він умів підлеститися, солоденько заговорити, поцьомати в руку... Ніби-то склав уже Яриней духовну і всю землю віддає йому, Микиті. Меркурій, хоч і жив уже самостійно, із ста двадцятьох десятин дістав, від батька наділ у шість десятин. Старий не збирався ділити межи дітьми землю.
— Поки живу ще, нікому не дам...
Ця неподілена земля вже зродила зненависть між братами. Вона живилася спогадами дитинства, повсякчасною різницею між рідними Киріїними дітьми та нерідними.
"Може справді огрубів Меркурій від сирітської долі?" — часом думає Дарка про чоловіка. — І тепер на ній, залежній від нього, виливає він ту жорстокість і черствість, що сьорбнув змалку.
Бо хто сказав би, що цей милий, з такою гарною ніяково-доброю, кепсько стриманою посмішкою, до людей приязний чоловік, — у родинному житті був грубий, черствий, камінь? Хай би вона з ніг падала, — не допоможе їй ніколи, але ще налає, що помалу повертається.
— Чого в тебе обід незварений ще й досі? Чого в тебе діти замурзані?
— Взяв би та поміг...
— А ти ж нащо будеш?..
— Чи я в тебе наймичка? Не штука отак сидіти й командувати, а ти перероби .все!..
— Е, що там хатня робота... В поле ж тебе не посилаю жати!
— То й я сяду та буду читати книжечку...
— Ну, й читай!
— А хто все це переробить?
Йому до цього не було ніякого діла.
Деспотичний і недобрий до неї, милий і симпатичний на людях, чоловік їй був часом смішний.
Вона не знає, за що хапатися, звивається серед дітей і в шинку, як муха в окропі, — а чоловічок сидить, читає книжку і... плаче. Хотіла б вона знати, що там у тих книжках написано, коли вони його більше вражають, ніж те, що діється під носом...
В нього, справді, була якась химерна вдача.
Тимчасом, вибирання книжок для Микити ще не закінчилося. Справді, пристрасний книголюб, Меркурій уже встиг назбирати чимало книжок. Сам того не відаючи, мав він уже всю основну українську літературу.
Нарешті, витягнув він "Сонячний промінь" Грінченка, як погляд Микити впав на "Миколу Джерю" у бурячковій обкладинці. Вигляд її спокусив Микиту, він за неї вхопився.
— Е, цеї не дам... Я ще й сам її не дочитав! — рішучо заперечив Меркурій.
Але то була неправда. Річ у тому, що "Миколу Джерю* він читав вечорами жінці. Небувала річ, але так! Він читав цю книгу не раз і шкода йому було, що сам він над нею приплакував. Таку гарну книжку мусять усі знати. Забував про своє гоноровите ставлення до Дарки, як до нижчої істоти, ущасливленої коло нього працювати...
Але він соромився цього нового в їхньому співжитті. Вони так не розуміли одне одного!
Він любив усякі музичні інструменти, книжки, всякі новинки — вона ставилася до цього, як і батько, — що варте це все, коли сам — товстошкура довбня?
Він любив широко війнути грішми, — накупити дорогих, панських уборів їй і дітям, накликати гостей і добре їх почастувати. Вона показувала йому нагальні дірки й латки в господарстві. Он діти без черевиків ходять, он пачьтечка треба... а він грається та приплакує над книжкою. Краще б мені дівчину взяв до хати...
Він здав з половини своє поле, щоб ні себе, ні жінку не заставляти до тяжкої роботи, — хай уже не скаржиться, Що тяжко їй. А то все стогне та стогне! Он інші більше господарство мають та й не стогнуть...
— А хто в шинку?..
— Та хіба то робота? За виграшки!..
— А город?..
— Та нащо він'тобі?
в
Ні, від цього Дарка вже не могла відмовитися. Ще й города не мати? Де ж вона тоді відпочиватиме від цього містечкового шинкарського життя?
У неї не було другого світу, крім реального, вона в ньому прагнула краси. Меркурій у всьому ділився надвоє, цілком одне одному протилежне. Вона ж була цільна, нероздільна, закінчена.
Коли читали "Миколу Джерю", він плакав, хвилювався, переживав усім серцем. Дарка слухала дуже уважно, майже побожно. Але суворо сказала раз:
— Хіба це воно все правда? Отак, якась побрехенька!.. Як сама вона вміла тільки правду, так і від книжки
вимагала. Не терпіла жодної фальші, не розуміла, чого це він із книжки чуже горе до серця бере, а своєї жінки не пожаліє...
— Що ти тямиш?.. — ображено відповідав Меркурій. — Часом треба побрехеньку скласти, щоб краще правду сказати. Що то... мужик, мужиком!..
І чмихнув незадоволено.
— А певно, ти ж мною гордуєш, у пани пнешся!..
Але "Миколу Джерю" все ж читали й ще не дочитали. Вже збираючись, Микита, звичайно, між іншим, говорив, чого прийшов.
— Це хотів порадитися... — бовкав він. — Хотів порадитися, чи посилати мені сватів до Демиденкової Степані.
— Ти б із цього й починав, — зразу викрив Микиту брат. Він знав, що Микита не за книжками прийшов. Така вже натура була — все винюшкувати, покрутитися довкола, ніде не зачепитися за гострий кут.
— Казав би зразу... А то — мнеться, треться!.. Це до тієї Степані, що на Марієцьких хуторах? А чого ж, славна дівчина. Хто ж це за сватів буде?
Навіть ота форма запитання була тільки для людського ока. Микита вже все обміркував, переговорив, з батьком уладнав...
— Та думав — може б ти? — запитливо подивився Микита на Меркурія.
Широка усмішка ладна була розпливешся на Мер-курієвому обличчі, він до безтями любив усякі учти, весілля, оказії,... Але, стягаючи ту неслухняну посмішку, запитав:
— Як то воно там? Ми, мисливці, добрі молодці, вийшли на лови, перейняли лисицю, темнобуру куницю. Були б пійняли та утікла, бачили, як до вашої господи забігла. Віддайте нам нашу куницю... Так чи ні?
Меркурій чудово знав, що має сват казати, але захотілося йому вдати, що він незнаючий, нетямущий...
Микита підхлібно й солодко сказав:
— Чи то мені тебе вчити? Ти ще інших навчиш.
— А хто ж другий сват?
— Може Антін Рогізняк?
— Слухая візьму, в нього такі вуса, на всі груди, — вирішує Меркурій.
" Господи, тільки й робив би все життя, що бавився.€ — думає Дарка.
Цей сезон був багатий на весілля. Починаючи від Різдва, одне весілля було за другим. То якісь хрестини, то якісь іменини, то входини. А як не вони куди їдуть, то в них у хаті людей повно. Не тільки в четвер, але й на будні. Який хуторянин не заб'ється до Дрижиполя, — не минає Меркурієвої хати. А вступить до цієї хати, — не минеться так, щоб не випити, не погуляти...
Такий якийсь талант у нього був, — скріпляти в громаду, в одне веселе товариство. Де слово скаже, де прикаже щось доладу... Там щось заспіває, а щось і заграє...
І кого не підкупить його посмішка? Наче він стримується щоб її не помітили, а вона, все ж, пробивається. Наче в ньому бурує в душі затамований сміх, але його приховує зверхня байдужість. При цій характерній посмішці всі м'язи його обличчя були в роботі, але працювали на те, щоб стримати її. Наче він ховав свою доброту, прикриваючи зовнішньою грубістю...
І кого вона не обдурить, крім неї, Дарки?
V.
Хоч шумливо й гульливо проходило життя, широкою рікою лилося вино й горілка, хоч мала дітей, заради яких терпіла багато — чуже й немиле було Дарці це метушливе життя серед піятики, п'яних пісень і бійок у шинку.
Вона сумувала за тихим хутором у степу, за чистим Духовним повітрям, не отруєним жадобою й зиском. Вона покланялася вітрові й сонцеві, любила дух землі, шелепотіння дерев і ріст зела. Хотів був Меркурій віддати ко-6* мусь із родичів город з половини, щоб восени одержати готову городину й не морочитися, — Дарка не дала. Це її єдиний відпочинок і втіха в житті. Вийти зранку на город і, забувши про все немиле, сапати щось і слухати шелест зеленого дерева над головою.
А що ж? Зранку до вечора дивитися на калюжу перед хатою, що ніколи не висихає? В найбільшу сушу, — коні по черево в болоті.
Що зробити із серцем? Вже на перегній для дітей пішло життя, а серце ще чогось хоче. Незаймана ще царина порожніла в серці' і хоч проходив ніби нормально цикль життя, вона збставалася незаповненою. Кожне знаходить собі щось у житті, чимось запалюється, кипить пристрастю. А вона? КоЛись один чоловік відкрив їй глибину її при-страстів, аж вона сама вжахнулася своєї безодні.
Хатня тупанина, що йшла за нею слідом, де б вона не поступилася з самого раннього дитинства, осідала на душі страшним несмаком, тупою втомою. Вона її по-давньому не любила й виконувала, зціпивши зуби.
В шинку — піятики й бійки, п'яні вигуки. Поза шинком — містечкова скупченість, смітники, порох, болото. Нема садка, поля, запашного розділля, серед якого виросла.
За тією метушнею щораз рідше бувала на хуторі. Та й там уже нема тієї сердечної, замріяної простоти і тиші. І там чимось інакшим віє, духом Никодима... а дух татів десь уже і звідти зникає.
Цього року, нарешті, була там другого дня Великодня з дітьми. Никодим прислав коні. Наче й той самий був хутір, — і не той.
По подвірю ходив індик, у червонім намисті, розпустивши віялом свого хвоста. По шпориші ґрабалися кури, гнівливо й тривожно ґелґотали гуси, зустрічали гостей. Б