Хлопці ніяково поглядали то на Хватька, то один на одного, і тільки Балан не розгубився і підійшов до нього.
— Не плач, Хватьку, ми й за тебе, і за всіх заступимося...
— Заступимося! — вигукнув радісно Бізон і потряс кулаком у повітрі. Це був його улюблений жест.
— Всі за одного, і один за всіх! — вигукнув Черненко гасло шкільного товаришування. Войовничий настрій охопив усіх. Тепер вже не було сумніву, що хлопці підтримають розпочате діло.
— Сьогодні на лекції не йти!
— Не йти!!!
— Перший і другий класи бастують!!!
— Покликати Кобру!!!
Планів дії ніхто не став обговорювати. Адже ж басту-вати — значить не йти на лекції, наперекір шкільним правилам, що ж тут обговорювати?
Ясно всім, що завтра вони на лекції не підуть, хтось покличе Кобру і буде з ним розмовляти. А розмовляти є про що, а тому й обмірковувати майбутню розмову ніхто не збирався. Порядків колективного обговорювання з головами зборів та президіями тоді ще не знали, а тому все йшло анархічним шляхом.
— З Коброю хай говорить Балан! Марку, не підкачай!
— За Коброю хай іде Савенюк!
Пропозиції, оголошені без жодної черги, ухвалювалося без обговорень і голосування, бо проголошувалися вони визнаними шкільними ватажками, що вміли постояти за свої слова...
Коли Онуча задзвонив на сніданок, все вже вляглося. Хватько говорив з товаришами і потверджував своє рішення.
— Тільки щоб усе було по справедливості,— закінчив він.
Хлопці тепер набралися невластивої їм серйозності і поводилися поважно, не сміялися й не пустували, як звичайно.
Посланий за Барацьким Савенюк прибіг у їдальню і повідомив, що він через служницю передав Кобрі вимогу учнів і що він, певне, зараз прийде. Балан поважно підійшов до столу старших учнів і повідомив їх про ухвалу бастувати.
— Ми вас не кличемо, але ви нам не заважайте! Старші учні тільки знизували плечима. Вони бачили, щ0
малюки мали рацію ставити вимоги начальству, а стара традиція товаришування не дозволяла їм шкодити малюкам. Тому заперечень від них не було, тільки старші, щоб одго-родитись од руху, негайно покинули їдальню, захопивши з собою сніданок.
— Щоб не було якого непорозуміння,— пояснили вони.
Сніданок проходив у напруженому чеканні. Всі нетерпляче позирали на двері, але нікого не було. Навіть черговий вихователь не прийшов.
— Якого ж він чорта не йде? — дивувалися хлопці.
— Він, певно, хоче, щоб ми прийшли до нього! — вигукнув Карпенко.
Карпенка несподівано підтримала більшість. Хлопці заворушилися, і почулися вигуки:
— Ну, коли йти, так іти!
— Ходімо!
— Держись, Кобро!
Натовп учнів посунув до дверей.
— Балане, ти ж не забудь, про що говорити!
— Не забуду,— просто відповів Балан.
Вийшовши на вулицю, юрба затрималася й очікувала відсталих.
— А де ж Коржов? — схаменувся хтось, коли вже всі зібрались.
— Справді, де ж він?
Черненко збігав у їдальню, але Коржова там не було. Забіг до спочивальні, але й там його не знайшов.
— Втекла, підлиза чортова! — сповістив він товаришів.— Боїться до начальства йти!..
— Ну, чорт з ним, ходімо самі!
Школярі посунули до будинку Барацького. Дійшовши до парадного ґанку, натовп зупинився, і в будинок пішов Балан та Савенюк.
Хлопці чекали на дворі і стиха розмовляли, не так через справжню потребу розмовляти, як для того, щоб затушкувати тривожний настрій.
Після нічної завірюхи й морозу подув західний вітер 1 приніс одлигу. Сніг груз під ногами, як свіже масло, з Де~ рев капало, а по небу повзли волохаті, як повстяні, хмари-
Було непривітно і вогко, немов за комір хтось капав холодною водою. Хлопчакам хотілося побігати і попустувати, але серйозність справи примушувала статечно стояти тут. ^ ^
— От добре о у сніжки тепер! — обережно сказав один і не бачачи співчуття, замовк.
— Не до сніжок,— відповів другий.
— Ідуть, ідуть! — вигукнуло кілька голосів, коли побачили Балана і Савенюка, що виходили з парадного ходу.
— Ну, що, як?
— Що ж він сказав? — закидали запитаннями своїх представників хлопці.
— Він розпитав, у чому справа, і я все розповів йому. Кажу, що коли виключати за балотуванням, то треба було вже по справедливості, бо ми не согласні, щоб наших товаришів виключали...
— А він що? — не втерпів хтось.
— А він як не закричить, як не затупотить ногами. "Ви,— каже,— бунтівники, а я,— каже,— вас на Сибір закатаю". Кричав-кричав, тупотів-тупотів, а я на своєму... Коли не хочете, кажу, приймати, то ми всі кинемо школу...
Балан замовк.
— Так що ж він?
— Каже: "І ти, Балан, можеш їхати, і ти, Савенюк, бо я вас виключаю зі школи..."
Важка мовчанка запанувала в юрмі, одна з тих мовчанок, що буває у стрільців перед пострілом, коли вони ціляться. Такого нахабства хлопці не сподівалися од Кобри.
Бізон одразу не зрозумів, що саме трапилося і чого хлопці ущухли, а зрозумівши, вискочив наперед і закричав не своїм голосом:
— Хлопці!.. Це так оставити не можна! Ми йому не лакузи, щоб так говорити з нами!.. Ми прийшли з ним по справедливості говорити, а він ще виключати!
Очі йому горіли, як у розлютованої кішки, волосся настовбурчилося і стирчало в усі боки, руки стискувалися в кУлаки.
— Справді, як він сміє так говорити? — обурено й з піднесенням заговорили в натовпі.
— Я сам піду з ним розмовляти,— вигукнув Бізон і, з силою сіпнувши двері, зник за ними.
— Хлопці, підіть ще хто! — схаменувся Балан, і од натовпу відокремилися, немов зарані чекали вже на цей 3&клик, Хватько і Черненко.
В кімнаті, що до неї вони потрапили, стояв Барацький обпершись об стіл руками, а проти нього, з другого краю стола, стояв настовбурчений Бізон і, вимахуючи руками гукав:
— Як любимчиків, так залишати, а як мене, так виганяти! Ви думаєте, не знаємо, хто скільки голосів одержав? Думаєте, не знаємо?
Це було нечуване явище в школі, відколи вона існує. Затурканий хлопець, що все життя звик коритися старшим і начальству, що своє обурення часто боявся висловити найближчим товаришам, стоячи перед всесильним Барацьким, кидав йому в вічі обвинувачення.
Щось символічне було в цій сцені. Віками гноблена сила повстала і рвала греблі й загати віками усталених норм і взаємин, а один з тих, що ті норми обстоював, збентежено дивився на цього хлопця і не розумів, що сталося.
Нарешті Барацький опам'ятався і, як борець, коли йому загрожує поразка,— зібрав усі свої сили для одсічі. Раптом він випростався, очі його гостро вп'ялися в Зор-ченка.
— Геть з цієї кімнати, а то я тебе викину, як цуценя! — затупав ногами Барацький, а побачивши Хватька і Черненка в дверях, суворо загримотів: — А вам чого тут треба? Марш у корпус!
Та завжди слухняні учні й не думали виконувати наказа завідувача. Барацький остовпів і відчував, як підлога під ногами захиталася,— карта була бита. Він ще раз тупнув ногою, але учні не рухалися. Зорченко, бачачи товаришів, замовк і стояв очікуючи. Хватько й Черненко ступили через поріг і не зводили очей з Барацького.
Нарешті Барацький зрозумів, що вся його влада над цими, до цього часу покірними юнаками з якоїсь причини втратила силу. Чого та сила зникла, він ще не збагнув і виряченими по-баранячому очима дивився на учнів.
Троє хлопців спідлоба позирали на свого начальника, з він, немов знесилившись розгадати таємницю зміни, що сталася в його взаєминах з учнями, важко сів на крісло, держачись обома руками за стіл.
— Чого вам треба? — хрипким голосом запитав він знову. Хватько ступив крок наперед і, дивлячись у землю, промовив:
— Ми хочемо, щоб усіх виключених знову прийняли Д° школи... їх-бо несправедливо виключено... Ми читали ЖУР-нал і там виходить...
Хватько не докінчив, Барацький стрепенувся, немов його несподівано вкололи в болюче місце, і прохрипів:
— Ти читав журнал? Де?
— То моє діло, де... Тільки коли так, то й я кидаю школу!..
Барацький нахилив голову до столу і з хвилю сидів, дивлячись у підлогу. Потім він підвів голову і коротко сказав:
— Гаразд... Ідіть... Ми приймемо назад... Чого ж стоїте? Я сказав? — підвищив він голос, і учні мовчки посунули з кімнати.
Барацький відчув, що влада знову повертається до його рук, і тепер вже начальницьким поглядом він подивився на учнів.
— Ура! Молодчага, Хватько! От що значить хороший товариш!
Хватько справляв свій перший тріумф. Його качали. Хлопці з вигуками і свистом, побідно піднявши голови, йшли до корпусу, дозволивши собі, нарешті, покидатись сніжками. Серйозні ж справи покінчено, і молодість входила в свої права.
З приємним відчуттям справленого важкого обов'язку вони весело розмовляли і сміялися. Тепер вже не сором було дивитися один одному в вічі.
Коли розпорошена юрба підходила до корпусу школи, з дерев'яного клозета, що стояв осторонь, вийшов Коржов. Він злякано озирався, як зацькований цуцик, а побачивши хлопців, швидко подався до корпусу.
— А, підлиза! Лови його, хлопці! По снігу його! Зляканого тремтячого Коржова тягли по снігу за ноги,
аж поки за нього не заступився Хватько:
— Киньте, хлопці, годі,— може, в нього й справді живіт заболів...
— Кинь, Хватьку, який там живіт? Злякалася, підлиза! Та хмари, що допіру були такі непривітні, здавалися
тепер прапорами перемоги, а мокре гілля вистукувало переможцям на крижаних барабанах вітрові марші...
ДВІ НЕСПОДІВАНКИ
Перемога, що її мало хто й сподівався, дуже піднесла настрій учнів, наочно довівши, що, одностайно діючи, ба-гато дечого можна зробити.
Юнаки вперше відчули себе справжніми людьми, од я*их дещо залежить у суспільстві.
Хіба не вони сьогодні примусили дорослу людину скоритись їхній волі? Хіба не їх сьогодні злякався Барацький хоч найстаршому з-поміж них не перейшло й шістнадцяти років?
Виступ зміцнив товариські почуття, і навіть старші учні почали з більшою повагою ставитись до малюків. Старші вголос висловлювали захоплення з їхньої товариської витриманості, і багатьом хлопчакам недавні події виступали тепер у рожевому світлі, на тлі якого маячили їхні героїчні постаті. Моменти вагання і непевності забулися, забувся і вчинок Бізона, що справді врятував становище. Кожному хотілося думати, що саме його участь у виступі була найважливіша. Нікому й на думку не спадало, що досить було Барацькому зорієнтуватися в обставинах та вжити рішучих заходів,— і молодий неорганізований протест було б зламано.
Завідувач, видимо, згодом зрозумів, що тільки завдяки його нерішучості він не зволодав з учнями, і тому, хоча й дотримався обіцянки залишити в школі виключених, та не дуже поспішав зміняти свою політику щодо школярів.