Горбань усміхнувся і постукав у двері.
Чай справді був уже готовий, і монгол сидів, скинувши свої військові причандали та уніформу. Чай він налив так, як завжди наливав, собі ріденький, а горбаневі міцний, як вино.
— Ти не роздумав вислухати мене? Ти не береш своєї обіцянки дати мені змогу самому поїхати куди слід, і то поїхати секретно? Коли ти роздумав — кажи... Я тільки за твоєю згодою поїду...
Монгол махнув рукою, мовляв, кинь даремні балачки, і додав словами:
— Як тобі, Вітю, не сором! Адже ж я не тріпло якесь? Давати обіцянку й за чверть години ламати слово...
— Ну, не сердься... не сердься... я жартую.
Він знав цього упертого татарина, що не кидав слів на вітер. Вийшовши з пастухів і чи не в двадцять років навчившись письма, він дивував усіх своєю витриманістю та інтелектуальною гостротою. Здавалося,, що він десятки років учився і змалечку був вихований під пильним доглядом досвідчених вихователів.
— Ти, Ахме,— так звав його горбатий, одкидаючи останню літеру в імені,— походиш із старої культурної нації, що вісім століть тому вела всі народи Сходу за собою... Ти користаєш старе надбання свого народу, бо стара культура переходить у сферу інстинктів і створює психічні нахили до культури навіть у людини, що жила в скотинячих умовах...
На це Ахме відповідав сміючись:
— Ти таки зробиш мене на старості літ татарським шовіністом і я, чого доброго, повірю в святість своєї наш1"'
Монгол сидів і чекав, а горбатий колотив ложкою в склянці. Нарешті він почав:
— Ти пам'ятаєш, Ахме, отого одставного полковника, що присудили ми його до розстрілу й що ти висловлювався рроти його розстрілу? Пам'ятаєш, ти ще казав, що той полковник ніби трохи похожий на мене і все кликав мене поглянути на нього. Пам'ятаєш?
Ахме пам'ятав, але не розумів, до чого друг згадує про те старе й незначне діло. Полковника розстріляно за те, що той під час денікінщини катував селян...
— А пам'ятаєш прізвище того полковника? Ахме не пам'ятав прізвища.
— Його прізвище було Вербовий. Моє прізвище так само Вербовий.
— Що ти плещеш? Так то твій батько? Брат, родич?
— То був мій дядько, батьків брат.
Запанувала тиша. Тільки ложечка дзвеніла об склянку, бо горбань автоматично мішав простиглий чай.
Ахме дивився кудись через голову бесідника, немов у далечінь минулого, намагаючись роздивитися там якусь дрібну деталь. Він ні разу не ворухнувся, доки звучали слова горбаня, а горбань, не зупиняючись, колотив злегенька ложкою чай, і дзвін скла лунав у супроводі слів його монотонних і тихих, що розповідали про події яскраві й гучні.
Той полковник Вербовий справді накоїв багато лиха. Чи не двадцять чоловіка він закатував був до смерті, не рахуючи безлічі знівечених та пограбованих. Тоді, як відбувалися ті страшні події, він, племінник полковника й єдиний кревний його й спадкоємець, сидів замкнений на другому поверсі панського будинку, бо полковник у запалі вибив його нагаєм за те, що той заступився за селян і навіть випустив на волю кілька чоловіка, користаючись з свого становища пол-ковникового племінника. Полковник замкнув його на замок і поставив вартувати вірного свого льокая. Хоч як не намагався втекти горбань, в тому йому не щастило, і тільки коли денікінці почали відступати, він втік з-під замка й заховався на селі в одної бабусі.
Він певен був, що червоні його не чіпатимуть.
Та сталося не так, як думав горбань. Перші частини червоних, що захопили місцевість, якось дізналися про нього и заарештували горбаня та відправили до губерніального Міста, що саме під цей час евакуювалося.
Довгі митарства пройшов горбань, аж поки в нестямі зважився на безумний вчинок: він кинувся на вартового черво-н°армійця і ударив його дровинякою по голові. Він не знає, ^и вбив він того червоноармійця, чи ні, але непритомність аРтового дала йому змогу захопити його гвинтівку та патрони й утекти. Разом з горбанем втекло й кілька інцщх арештованих, що він їх загубив в перші хвилини втечі. Певно те, що втік він не один, а кілька, за ними уряджено було погоню.
Протягом місяця нікому спіймати його не щастило.
Він заховався в плавнях на Дніпрі, захопивши чийогось човна, і тут почалися найжахливіші хвилини в його житті.
— Я відчував себе зацькованим звіром, що, рятуючи своє життя, здатний на найодчайдушнішу хоробрість і на яку завгодно підлоту. Я втратив здатність контролювати розумом свої вчинки й був увесь час під проводом сліпого тваринного інстинкту — захистити своє життя за всяку ціну, знищити всіх, хто на те життя замахується!
Мені це переслідування було ніби продовженням кепкування і знущання шкільних моїх товаришів з мого потворного каліцтва. Я потроху почав вірити, що коли б я був нормальною людиною, то мене б не заарештували і не переслідували. Це мій горб винний, бо люди ненавидять горбатих!
Це переконання божевільного підтримувало мене увесь час моєї боротьби у плавнях, і я мстився на тих, що не носили за своїми плечима прокляття, що я його носив з восьми років життя!
Тільки згодом я відчув себе людиною, коли потрапив поміж простих людей, не вчених і не вихованих, як на погляд свого колишнього оточення. За останні роки я ні разу не відчував, що хтось глузливо на мене дивиться, жодної посмішки і тільки увага, товариська увага, якої я не знав у колі освічених, вихованих та "шляхетних".
І коли перед тим я байдуже ставився до життя, коли до того смерть не лякала мене, бо життя моє було таке ж калічне, як і моє тіло, то там, у плавнях, я все те забув. Я забув своє каліцтво, забув, яким побитом потрапив туди, забув я, з ким і за що б'юся, і знав одне, що мені немає повороту між живих. Я був у якомусь трансі. Відсутність людей коло мене позбавила мене моральної й етичної орієнтації, а напівголодне існування зробило з мене, колишнього філософа, інтелектуально примітивну людину, думки якої не сягали далі їжі й захисту.
Так тяглися тижні, а може, й місяці. Я висиджувався у плавнях і, певне, загинув би сам, коли б не нова експедиція, споряджена мене піймати. Я не знаю, хто ту експедицію споряджав і хто дізнався про моє перебування в плавнях, а тільки я помітив три човни, що пливли з озброй ними червоноармійцями. Люди тримали рушниці напоготові^ я, причаївшись в комишах, підпустив їх так близько, що почув тиху їхню розмову. Вони шукали мене! їх повідомлено, що я десь тут.
Все тіло моє стислося в кремінь, а руки заклякли на гвинтівці, що я її ввесь час не кидав ні на хвилину.
І от я, філософ, що вивчав різні там системи, бачачи їх, запалав мстивим гнівом. Це вони мене обернули в півлюдину! Це вони мене, каліку, цькують, щоб врешті повести на шибеницю!
У ті страшні часи я вперше став віч-на-віч з життям, бо до того часу я жив у кімнаті. Так, я жив у кімнаті, до якої долітали лише далекі відгуки життя, я тікав од людей і людей знав тільки з книг, я був оранжерейною людиною, бо не міг я терпіти ні презирливого ставлення до себе, ні жалю до мого каліцтва від людей. Я, бувши багатим спадкоємцем, жив замкнений і навіть слугу добрав собі такого самого горбаня, як і я. Отож розумій мій стан у диких плавнях, стан напівзвірячий, напівлюдський. Зрозумій стан, коли я дослухався до розмови мисливців, що полювали мене!
За ті тижні перебування в плавнях у мене прокинулися всі звірячі інстинкти моїх далеких предків. Я бачив ті три човни з десятком озброєних людей, що їхали мене шукати, і думав тільки одне — як мені їх краще подолати.
Мені ніякого діла не було до їхніх ідей, як немає діла качці до мотивів, що ведуть мисливця на полювання. Жодна думка про класову боротьбу, що я про неї з книжок добре знав, не западала мені в голову. Я відчув себе зоологічною істотою і захищав своє життя, своє місце під сонцем.
З захоплених набоїв у мене лишилася тільки одна обій-миця, бо решту я витратив, добуваючи собі їжу. П'ять набоїв надто мало, щоб боротися з десятком людей, що мають сотні набоїв з собою. Та звіряча хитрість допомогла мені. Я вмить зміркував, що, потопивши два човни, я потоплю всіх, що на них їхали, бо люди кинуться на третій і своєю вагою перевернуть його. Човни-бо були маленькі, селянські, якими звичайно заганяють качок та переїздять удвох, а найбільше втрьох невеликі річки. Винахідливість моя шале-Но працювала й дала блискучі наслідки. Не гаючи й хвилини" вийняв кулі з двох набоїв і повернув їх навпаки, тупим Кінцем наперед, а гострим назад у гільзу. Розрахунок був Такий, що куля піде вертячись і на п'ятдесят кроків проламає ТакУ дірку в човні, що її годі буде затулити...
Стрілець з мене путящий. Колись, розважаючись, я добре навчився стріляти кулею, і тепер це мені стало в пригоді. Виціливши перший човен, я стрелив в нього і, не звертаючи уваги на постріли з боку ворогів, стрелив удруге. Далі я не стріляв, а тільки дивився, як бовталися одягнені люди у воді і як нарешті перекинувся третій човен. Не минуло й години, як з десяти чоловіка тільки двоє з одною рушницею врятувалися, вибравши твердіше місце на плавні. Решта пішла на дно.
Я лежав, припавши до землі, не подаючи й знаку про себе. Ті двоє, опинившись од мене на добрих півтораста кроків, не могли мене бачити, а я, незримий суддя з трьома набоями у гвинтівці, з великою зненавистю в душі, виці-лював цих врятованих з таким розрахунком, щоб одним пострілом забити двох. Я не сподівався знайти в них набої, і тому економив свої.
Слушний момент підійшов, і я скористався з нього. Один був, певно, поранений моїми пострілами в ногу й не міг іти. Його товариш допомагав йому перейти на сухіше, і я вистрелив саме в той момент, коли вони переходили обнявшись. Куля влучила саме так, як я розраховував. Той, що допомагав, упав, розкинувши руки, й більше не ворушився. Тільки раніше ранений намагався підвестись і дістати руками рушницю, та в цьому йому не пощастило. Він упав навзнак, і смертельні корчі пойняли його тіло. З своєї засідки я добре бачив всі перипетії цієї драми, автором якої був я...
Все ще боячись, якби хто з десяти де-небудь не залишився в живих або щоб хто не приплив на постріли, я просидів до присмерків, і, аж коли був цілком певний своєї безпеки, я вирушив човном з добре замаскованої засідки, до якої добратися можна було тільки з великими труднощами, й то людині добре обізнаній на властивостях, на диявольськи зрадливих властивостях плавнів.
Я дістався трупів і переконався, що вони були вже холодні.