Хто це спеціяліст у партизанці минулої війни? Хто знає про українського партизана, який у нагороду за здобування радянської влади на Україні дістає від самого Щорса люльку... Ах, Ейльман, спеціяліст у крадіжі шкіряних курток, модна і протеґована біографія, від безпритульного уркагана до письменника.
Почало знов "рубати", знову налагодився плин думок Мар’яниних. Радіо вже сповіщає про дії героїв. І конче подає їх імена. Яке це має значення? Має. Це — підохочування того ж порядку, що й ордени, знаки пошани. Це потрібне, — тому, хто відзначився. Для іншого — порожній звук. А він почуватиме гордість, його сусіда теж захоче почути своє ім’я, проголошене на всю Україну. Заради цього й подвиг робить. Заради слави? Свого імени — "я"?
Така індивідуалізована психіка сучасної людини. Як же з комунізмом все ж? Все ж — комунізм чи індивідуалізація?
XXVII.
Панорама — велична, краєвид — наче кримський.
Неозорна лінія взгір’їв з виноградниками, баштанами, садами доповнюється мальовничою живою змією, живим потоком киян і киянок, що копають протитанкові окопи за містом. Це вже третя лінія оборони. Перші дві лінії, копані з самого початку, вже в німців. І напевно ця так само ні до чого буде, німець її обійде, як і перші дві.
За Києвом — прекрасно. Але ніхто краси й величі не помічає, всі заняті дрібним. Бігають до баштанів рвати ще зелене кавуняччя. Розмови, — де вкрасти яблук, скільки й чого дають їсти, як утікати, хто втік, про "паразитів", що виїхали, про "паразитів", що й разу не були на окопах. Про те, як минулої ночі земля гула від розривів бомб, що вже котрий день кругом Києва гуркотить, горять села Мишеловка, Корчовата, горять Теличка, Голосіїв, що все кругом у вогні. Але ні слова про величавість цього, що роблять.
Всяк бачить безглуздість цієї роботи. Проте, окопна кампанія не сходить з повістки дня Києва. Щодня "управдомші" (цю посаду остаточно завоювали жінки) ходять і виганяють своїх пожильців на окопи, щодня їдуть машини з людьми, щодня тисячі людей орудують заступами, копають п’ятиметрові вширшки рови.
І в той час, як Мар’яна слухала під в’язами радіо та милувалася канами, їй уже була повістка, — з’явитися удосвіта на збірний пункт. Ну, так, усі копають по два — три рази, а вона не може? Вона ж заздрила їм, як сиділа на помості біля Дніпра. Отже, тепер і вона у цій рухливій гадюці, що простяглася неозорно на взгір’ю.
— Дзвонарю, дзвони вже!
Дзвонар-міліціонер лежить біля дзвона. Керівник всього цього змієвого валу, "товаріщ старшій політрук", то лежить, читає газету, то походжає понад ровом, підганяє, то називає дівчат "лялями", то матюкається і обзиває також на "ля", але вже безцензурно. А ще гіршими словами тих, що розписалися, та й самі повтікали. Час від часу для підбадьорювання він починає промову, пересипану словами "мат і мат", а з промови виходить, що всі отут сущі — злочинці й ледарі. Кінчається промова так:
— Не хочете робити? Почекайте, ще прийде німець, він з вас шкуру здере…
На це, десь під ніс, щоб "товаріщ старшій політрук" не чув, відповідають:
— А що, мені більше за всіх треба? Он ті виїхали, а я буду на окопах?…
Мар'яна почуває себе, немов у концтаборі. Якщо це старший політрук, то які ж у нього бійці? Вона двигає важким заступом із глевкою жовтою глиною і в час перерви бродить межи запущеними, неполотими, потолоченими баштанами. Зустрічаються там пастушки, якісь групи бредуть з рушницями, але не в уніформі. Партизани? Тут же підвозять ліс для дротових загорож. Тут же літають бомбовози німецькі, знизу на них тріскотять зенітки, гуркає, як завжди, люди розбігаються й прилягають до землі. Але літаки мають свою дорогу і не зважають ні на зенітки, ні на змієві вали. Один тільки сипнув листівки, а там було таке:
Дєвочкі і дамочкі,
Не копайте ваші ямочкі,
Всьо равно по нім пройдут
Наші таночкі.
Одна така летючка залетіла й до сусідки Мар’яниної, але та мала дивну натуру: не читаючи, віддала Мар'яні.
— Це, напевно якийсь білоемігрант віршував цю "поезію".
Так лежучи в ямці, Мар’яна уявила одну із чуваних сценок, а може й тут колись буде таке. Танки перелазять через ці рови у п’ять метрів завширшки, але через трупи, що їх накидали німці, трупи свої й чужі.
Накривши голову заступом, лежить біля неї ця Роза й читає газету. Дивна самоопанованість!
— Я так завжди, — відповідає вона. — Всі бояться, а мені зовсім байдуже.
Поруч копаючи, довідується Мар’яна, що жінка ця добровільно й не раз іде на окопи. Їй нема чого губити. Чоловік убитий, дитина зосталася по той бік фронту, вже ніколи її не побачить. Тому їй усе байдуже. Також довідується Мар’яна, що Роза — сусідка…
— А ти чого лопату ледве в руках тримаєш? — напався на Мар’яну "товаріщ старшій політрук".
Триповерхова лайка увінчала ввічливе запитання.
Невже? А Мар’яна гадала, що вона працює з усієї сили. Це, мабуть, тому, що думає вона про культ бика, поширений у всій Европі, як показує аналіза цього слова та назов народів, місцевостей, річок. Усі з одної колиски, і ті німці, що пройдуть танками через трупи, і оці кияни, що вийшли копати окопи. Один тотем у їхніх предків. Чого ж одні вищі, другі нижчі? Чому цього в газетах не пишуть?
В газетах, он у тій, що читає Роза під час перелету бомбардувальників, величезними літерами написано: "Всеслов’янський мітинг у Москві". От тобі й маєш! Марксисти замість свого гасла "пролетарі усіх країн, єднайтесь!" пустили в хід позичену у фашистів расистську ідею.
"Слов’янська раса" ніколи не стояла серед лозунгів марксизму. Гітлер хоче поневолити слов’янську расу — це так. Але Мар’яні здається, що було б до речі роз'яснити цю фікцію. "Чиста раса". "Вища раса". Де вона? Хіба на якомусь малому островці з дикунами. Схрещення рас в кількох стадіях дало нації, сучасні нації. Щоб вивчити і зрозуміти дух нації, треба простежити ті схрещення, що дали її. Чому нема цього в газетах? Занадто академічно? До простонародної маси більш доходять фашистські методи, перевернуті навпаки? Її проймуть тільки описи фашистських звірств, — вирізування носів та грудей? "Слов'янська людська маса, як расова покидь, недостойна володіти землею… "Знищити мільйони слов’ян"... Ці слова читаєш, як маячення божевільного. А наші не мають сили вдарити по безглуздю, розбити ідею, недоучками витворену? А наші приймають за закон і пристосовуються "всеслов’янськими мітингами" до цих расових теорій ?..
І чогось так: за що Мар’яна не зачепиться оком, усе викликає рефлексію. Так загострено сприймає вона цю строкату дійсність. Не збагне, як ця дивовижна Роза може бути така байдужа й холодна. А Мар’яну пора катаклізмів вернула до поезії думки, Мар’яна хоче охопити духовим зором усе, дивитися понад верх, з висоти літака.
О, як це важко малій людині зробити!
— Роботу припинити! Лопати з собою. Іти негайно до Києва.
— Як? Не дожидаючи машин? Це ж усю ніч іти!
— Слушать, что пріказивають!
Були й з цього, як і завжди, незадоволені. "Прокляті паразити! Своїх хайок поховали, а ми повинні тут страждати". Але більшість задоволена. Сказано було на тиждень, тут же другий день — і додому.
— Що це блискає?
— Це міномети. Така штука, що за вісім кілометрів попадає і кругом земля горить…
Ішли через якісь покинуті села. Посідали спочивати, Роза попросила води, винесли якісь чоловіки. Вони вернулися з роботи і вже не застали своїх родин. Десь їх вивезли з усім скарбом.
Групами посідали відпочивати і тут Мар’яна відчула рокованість. Це село, це місце — роковане. Тиша. Хати замкнені. Пасеться самотній кінь.
З довгим свистом над ними летять палаючі стрільна.
— Це з Броварів, дальнобійні батареї, стріляють на вісімдесят кілометрів, не бійтесь, — заспокоює Роза. — Вони стріляють лише чотири рази, до них набої подаються на підоймах, стоять вони на двох плятформах, а після чотирьох разів жерло розривається.
Роза заспокоює, а сама мимоволі піддає ходу. Роковане місце. Як не виберуться звідси, то загинуть.
І бігли-бігли! Хоч і звикли до гарматних гуків, але все ж не могли вважати за нормальне ці диявольські траєкторії та свисти в небі. А село довге-предовге, п’ять кілометрів. Аж на світанку виплуталися з нього та прибігли до трамвайної зупинки.
XXVIII.
Вони наче здоганяють учорашній день. Хтозна, чого бродять по цих згарищах і попелищах.
Ідуть вони, мобілізовані ешелони, ідуть цивільні люди. З Полтавщини, з Київщини. Голови колгоспів. Бригадири, активісти. Везуть усяке майно. Везуть зруйноване, розбите, але везуть. Рейки з колій здіймають. На підбитій гарматі, он там на хоботі, сидить жінка з двома дітьми.
Нарешті, прибув ешелон Гната Загнибіди до місця свого призначення. Харків засипаний попелом. Отже, те саме, що бачив і в Києві: всі архіви вже спалено, навіть бухгальтерський дебет-кредит, навіть подвірні книги, адресове бюро. Ті самі окопи, сто тисяч людей в бік Дніпропетровського й Полтави. Нема чого їсти, — кави не вип’єш без картки. Та в Києві хоч Дніпро поміг, а тут ще безладніше проходить евакуація.
Отже, у Харкові попалася Гнатові газета, яка піддала одну думку. Оповідалося, що дуже велике дезертирство в армії, о, а Гнат не знав, що робити, ламав голову. Так і написано: "Нє бросать оружія", а в нього його й нема.
Вістки чорніші чорних. На Поволжжі, себто там, куди все це пливе, — сипняк, дизентерія. Чернігів — згорів. В Сумах — бомбардування. Дніпропетровське — в німців. Одеса — в німців. Ну, й що далі? Потягли, хлопці, на Вязьму!
І знову йдуть ополченці через розбиті станції. Бачив Гнат, як у Слов’янському в сараї групу харків’ян спалили, — і чогось уже ноги не тягнуть вперед. А тут їх командир, наймолодший між ними, приніс таке: хотять їх невивчених, з одною рушницею на десять чоловік, пустити в бій. Увечорі таку новину приніс, а другого дня втікли з ешелону політрук і писар із списками. Тоді й Гнатові настала черга... відстати. Відставав, відставав так, що опинився в Шостці, саме тоді, як там висаджували порохові заводи.
Коли добирався до Києва, всі страхали. Куди їдете? Там бій, Київ у облозі.
Але що робити, як штани розлазяться, нічого коло тебе нема? Все одно, й досі в цивільному, мусів же Гнат додому заїхати перше, ніж під Москву у бій піти?
Довго кружляв під Києвом Гнат. Не залізничним мостом, а тим дерев’яним, вузьким повезли.