За ту гострість багато людей ненавиділо Зерова, не любив його навіть такий письменник, як Підмогильний, вивівши Зерова у своєму романі "Місто" під іменем Світозарова. Поет, так немило трактований Світозаровим, ніби то був (як мені під секретом довірив Підмогильний) Плужник. Я не знаю, оскільки описаний факт відповідає дійсності, але ж не раз доморощені письменники приносили критикам стоси своєї безвартїсної продукції і вимагали, щоб її за два-три дні перечиталося. Розуміється, Плужника аніяк не можна зарахувати до тої сірої маси. Але ж критикам, на підставі гіркого досвіду, доводилося бути стриманими, а часом і гострими до нових поетів, що їх бачилося вперше.
Щось "програмного" ледве намічено в одному з віршів Драй-Хмари:
Я світ сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала променні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п'янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Драй-Хмара справді вибирав слова рідкі й мало вживані, що не втратили свого золотого блиску, як втрачають його монети, переходячи з рук в руки.
Якийсь натяк на мету поета, дуже загально зформульований, можна знайти й в одному вірші Филиповича:
Не злато, ливан і смирну
приносять троє царів, —
весняну радість безмірну
віщує соняшний спів.
— — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — —
І навіть дано Орфею
не слова летючий дим —
всевладну силу, щоб нею
і камінь зробив живим.
Отже, мета поета — дати те сильне, потужне слово, що, подібно Орфеєвому співу, вміло б зачарувати звіра і камінь. Це, розуміється, не програма, а висока недосяжна ціль, яку повинен собі ставити поет: ділати на людські серця так, щоб з' камінних вони стали живими.
Що спільного могло таке наставления мати з наставлениям незчисленних одописців, що виконували "соціяльне замовлення"?! Та врешті поетові й мовчати було невільно, якщо він заявив себе поетом; він мусів славити; що саме славити, це заздалегідь йому визначено. А визначав той невиразний "хтось", що не мав обличчя, ані індивідуальности, про якого я писав у "Проклятих роках ":
Йому до дна віддати треба душу,
щоб він пообтинав їй рештки крил...
щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
він кожну думку брав під мікроскоп...
Мовчати ти не смій: співай, як птиці,
хвалу йому труби і в бубон бий.
Цікаво спинитися ще на генезі віршів, писаних під заголовком "Саломея ".
У Києві влітку 1919 р. в "Соловцовському" театрі була поставлена Вайлдівська "Саломея". Всі ми ходили на цю виставу, щоб упиватися чарівними вайлдівськими метафорами та подивитися на пристрасний танець Саломеї, що його артистка мистецьки виконувала. Филипович реагував на цю виставу сонетом:
Хай проклинав пророк Йоканаан
під полотняним небом Іудеї, —
над всім лунав лиш голос Саломеї,
сліпили плечі і зміївся стан.
І пристрасть, мов незримий ураган,
неслась в партер, до льож, до ґалереї,
і захисту вже не було від неї,
коли танок схопив тебе у бран.
Сліпа жаго, непереможна вродо!
Ти спопелить могла б життя народу,
ти засмутила б соняшну блакить!
Перед тобою голова кривава,
й своє життя ти віддаси за право
в людській уяві вічно жить!
Інакше поставився Зеров. З приводу танця Саломеї, який вона виконувала з головою пророка в руках, він, скривившися, сказав мені: "Це тільки семітська розпуста". Відповіддю його на вірш Филиповича був сонет, йому присвячений, якого знайдено в "Камені":
Там левантійський місяць діє чари
і колихає в серці теплу кров,
там диким цвітом процвіла любов,
і все в крові — шоломи і тіяри.
А з водозбору віщуванням кари
гримлять громи нестриманих промов...
Йоканаан... не ясний шум дібров, —
в його словах пустиня і пожари.
І Саломея!., ще дитя (дитя!),
а п'є страшне, отруєне пиття
і тільки меч і помсту накликає.
Душе моя! тікай на корабель,
пливи туди, де серед білих скель —
струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
Останньому рядкові Зеров хотів надати редакцію: "Стоїть струнка, мов промінь, Навсікая", бо звучало б воно тоді ритмічніше; але я порадив зберегти слово "чиста" для контрасту з Саломеєю. Тему Навсікаї Зеров розгорнув у другому сонеті "Навсікая", де гелленську стихію вітав як цілющу, що рятувала від темної згуби азійсько-розпусної пристрасти, і це цілком відповідало його чистій натурі:
Ясна й цілюща, мов жива роса,
рожевим сплеском еллінського моря
йому сміється радісна краса.
Це була стихія того життєрадісного греко-римського мистецтва, яке потім вітав Хвильовий у своїй візії азіятського ренесансу.
Цікаво, що на тему "Саломеї" відгукнувая й Маланюк, умістивши в X ч. "Вісника" за 1935 рік два вірші, взявши до них мотто з Филиповича. Трактування теми у нього подібне до зеровського:
Не в жовтій Іудеї — в Україні
лунав пророка грозовий проклін,
і дим рудий стеливсь в глибокій сині,
а бив на шолох старовинний дзвін.
І далеч звала... Але блудний син,
спинивши дух, в танець вдивлявся плинний,
очей не зводив з пристрасної спини,
з п'янючих стегон і крихких колін.
Вона пливла в гарячій, млосній млі,
невтомна і досвідчена у злі,
гадюка у мереживі завоїв —
не Суламіта, що — як легіт піль,
не Рут, що в колосках збирала біль,
лиш Саломея — темна згуба гоїв!
Іродіяда якось і мене втягла у своє зачакловане коло, коли дирекція харківської державної опери доручила була мені перекласти лібрето Штравсової опери "Саломея". Скінчивши роботу, я поїхав до Харкова здавати її, і тут трапилася мені трохи кумедна пригода. Кімнати вільної в готелі годі було шукати, а година була вже вечірня. Отже, я, не довго міркуючи, пішов до театру. Відчинив мені сторож, що був уже добре напідпитку, й одразу погодився дати мені нічліг, ввів до своєї дуже теплої кухні, поставив на стіл дві величезні яєшні та горілку й почав частувати. Я спробував був відмовитися, але він так грізно стукнув кулаком по столі, гримнувши, що гості його не сміють відмовлятися, що я одразу побачив, що тут не до жартів. Жалкувати не довелося, бо яєшня була добра, та й горілка непогана, хоч і самогонна. По вечері гостинний сторож повів мене .до театральної залі й запропонував приміститися на м'ягких кріслах. Я .спробував був лягти між 1-им і 2-им рядом, бо з двох боків мав тоді спинки крісел, що не давали скочуватися на підлогу. Але господар мій заперечував: "Ні! Вам особлива честь! Лягайте у першому ряді". Він домагався цього з такою грізною настирливістю і п'яною упертістю, яка й тут не допускала жартів. Отже, я мусів поступитися і перебрався в 2-ий ряд, лише коли він пішов спати.
Дивна то була ніч: відкрита сцена з якимись фантастичними риштуваннями декорацій та бліде місячне світло, яке просотувалося звідкісь згори, певно, крізь скляну баню, і робило все ще фантастичнішим. Але спалося добре. Ще сторож, мавши мене за актора, зауважив був, що певне я приїхав на другорядні ролі, бо, якби на перші, то директор заздалегідь зарезервував би був покій в готелі. Я, людина, що не може взяти жадної ноти, радо погодився з цією версією, і мій гостедавець мабуть дуже радів з своєї догадливости. Це якось зближувало мене з ним, сприяючи створенню відповідної, напівтовариської атмосфери.
На жаль, опера "Саломея" ні разу не пішла на український сцені. Голосові партії були надто важкі і вимагали для себе співців .з дуже великим діяпазоном, яких не знайшлося. Отже, праця моя, очевидно, даремна була.
Коло 1930 року Держвидав погодився був видати виготовлену неоклясиками перекладну антологію французької поезії, передмову до якої написав професор Степан Савченко. Антологія ця містила вірші найвизначніших поетів Франції і Бельгії. Зеров дав переважно переклади з Ередія і Леконт де Ліля, Рильський — Метерлінка, Филипович — Бодлера, Драй-Хмара — Метерлінка і Маллярме. Я дав поодинокі речі з Рембо, Верлена, Вергарна, Мореаса, Семена, Валері, Ґотьє, Леконт де Ліля. Включили й дещо з таких поетів, як Аполінер і Кокто. Матеріял був зданий до друку. Але київські держвидавці певне самі злякалися своєї сміливости, бо антологія ця так і не побачила світу і десь загинула у редакційних архівах. Втрата ця для української поезії неоціненна, бо переклади були майстерні. Саме тоді Драй-Хмара, переклавши "Лебедя" Маллярме, написав свого вірша "Лебеді", що, опублікований у "Літературному Ярмарку", наробив стільки галасу. Дехто (як проф. Савченко) не радили йому друкувати, але поет не послухався. Вірш той мав форму сонета. Хоч він і досить відомий, але може не всім, тому дозволю собі навести його тут:
На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них зими погрози.
О, гроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
Рептильна критика враз накинулась на автора, тавруючи цей вірш, як контрреволюційний.