Спогади про неокласиків

Клен Юрій

ЮРІЙ КЛЕН

СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Проект зі збереження

спадщини української еміграції

Був 1918 рік. Властиво, кінець його. Грудень. А, може, вже й січень 1919-го. Гетьманські війська вже покинули були Київ, ще обсаджений німцями. Я повернувся на Україну, маючи за собою 4 роки вигнання на Арханґельщині. Чотири роки відірваносте від культурного життя. Чотири роки серед сніжних полів, дрімливих лісів ялинових з білими літніми ночами і довгими зимовими, в яких тремтіли миготливі блиски північного сяйва.

Мене прийняв у своє лоно голодний Київ у стані господарського й громадського розвалу. Ідучи з Сінного Базару, я лицем до лиця зіткнувся з Борисом Якубським, старшим університетським колегою, який не пізнав мене в першу мить, коли я окликнув його,, а тоді враз схопив за руку й повів у свою хату на Сінному, де рядками стояли на полицях книжки його довго й старанно збираної бібліотеки.

У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника вір-щу; Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного "неоклясицизмом", треба, мабуть,, тут шукати. У поетів тих був звичай "ґутенбержити", цебто писати рукою свої збірки, які вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одної плямки. Найбільші майстрі у справі "ґутенберження" були Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним островом у галасливому морі літературних суперечок і течій, створюваних мінливим подувом політичного вихору.

Якубського Зеров схарактеризував був в одному з тих ранніх віршів під іменем Аристарха:

В столиці світовій, на торжищі ідей,

в (музеях, портиках і в затінку алей,

олександрійських муз нащадки і послідки,

вони роїлися, поети і піїтки.

Ловили темний крок літературних мод,

сплітали для владик вінки нікчемних од

і сперечалися — мирились і змагались.

І був один куток, де їх невтомний галас безсило замовкав: самотній кабінет, де мудрий Аристарх, філолог і естет, для нових поколінь, на глум зухваліш моді заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

Дуже влучно схоплено тут характеристичну рису невеликого гуртка вчених і поетів того часу: працювати, так мовити, "про запас", для тих, що колись оцінять ту працю і зрозуміють, а не для сучасного споживача тої макулятури, якої вимагав час.

Цей кабінет "Аристарха" зображений є і в одному російському вірші Мик. Зерова, де згадується господиня, пані Таранда, і натякаеться на строгі написи, де проситься не плюватина сходах:

Там Фет, и нежный Блок, и чинные "куранты" забвенье злых тревог и радость в сердце льют. И светел, и богат блистательный уют под покровительством предстательной Таранды. По строгим лестницам, где на пол не плюют, мы всходим медленно — Зелинские и Канты. Приносим "студные" в почтенных папках "канты", сложенные во тьме мечтательных кают.

Про звичай "ґутенбержити" і про те, як це робилося, свідчить ще один російський вірш Зерсява, присвячений Якутському:

Какая радость, вы поймете — нежданно светлый дар приять в чудесном, твердом переплете благоуханную тетрадь.

Нет места злому равнодушью, когда, в услуге щедр и бегл, всю ночь ножем и черной тушью над ней работал белый негр.

Мой долг, и в этом нет сомненья: камен ленивых истомя, на два богатых приношенья ответить скудными тремя.

Так вот примите книгу эту, мой эпиерийский главковерх,: ее дарит поэт поэту

и Гутенбергу Гутенберг.

В 1920 році, коли Рильський мріяв про "синю далечінь", про Шампань і "співучий Лянґедок", про венецькі води, мармур сходів і колон, про ажурові будинки, де кожний камінь є вічним слідом безсмертних літ, і протиставляв цьому бруд, самогон і непривабливу дійсність, Зеров написав свого жартівливого вірша, до якого взяв мотто з Тютчева:

"Блажен, кто посетил сей мир В его минуты роковые".

Як хочу я щасливих днів,

філістерства і супокою,

квіток, і страви, і огнів,

й візитного нового строю .

Оскома в мене (je m'en fiche)

від многомовних цих афіш,

червоних зір і жовтих краґів,

від реформаторів і магів.

Блажен, хто рокові часи не відчував на власній шкурі, хто бачив явища понурі в аспекті втіхи і краси, —• знав революцію з фасаду, не відав трусу, ані гладу.

Восени 1920 року приїхав Микола Сімашкевич, директор соціял-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до Києва набирати вчителів. Умови були привабливі. В той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузку), воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило в хаті замерзало. Базари були порожні.

Тогочасне київське життя відбилося потім у мене в наступному уривку в поемі "Попіл імперій":

Ночами стій в черзі по хліб.

У місті не тече вода по трубах,

не мився ти вже десять діб,

і не тріщать дрова в холодних трубах.

Будь сам собі кравець і швець.

! Нема електрики — здобудеш лою:

Маленький світить каганець у неопаленім твоїм покої. Попробуй вірша настрочить чорнилом, що в чорнильниці замерзло, і тнів у нього перелить. На шмаття душу біс тобі розтерзав. Щодня міняєш на харчі десь на Євбазі рушники й обруси. Коли ж подзвонять уночі, то сподівайся — щонайменше — трусу.

До того треба додати, що платня вчителям не сплачувалася, а Баришівка натомість пропонувала "пайок": кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. Був у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло. Після Києва це був рай. Жили в Баришівці багаті, ще "не роз-куркулені" чинбарі, і на Великдень на столі у них були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не могла.

. До тої Баришівки потрапив я, а незабаром Сімашкевичеві вдалося залучити туди й Зерова. Я чомусь уявляв собі людину худорляву, високого росту, і був здивований, побачивши щось цілком протилежне: людину низького росту, в окулярах, з зіпсованими зубами.

Баришівське громадянство запропонувало нам читати в клюбі цикли лекцій з української історії, літератури і культури. Зерову припав курс української літератури, і коли я почув першу його лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він поривав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвідчених "культурників". Пам'ятаю,.як після другої лекції, де він читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку, висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, образи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анекдота. В дискусіях, в яких він потім виступав у Києві, він клав супротивників на обидві лопатки, — нічого не лишалося від них, ані пір'ячка.

Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам'ятаю "На щитах Татр" Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як "Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь"! Або чи ж можна сказати "Увяданья золотом охва-чений", коли само напрошується "охваченим"? Я намагався довести оригінальність і яскравість досить ризикованого образу:

"і шепчет про кусти нєпрахадімих рощ, где пляшет, <сняв парти, златокалєнний дождь".

Тупцюючи на місці, я спитувався довести, як поет мигтінням золотих колін хотів передати миготіння дощу, що Зерова дуже смішило, захоплювало, але не міняло його загальної оцінки Єсеніна як поета.

Враження від Баришівки у нього вилилося у такий вірші' З двох сторін — канавами! — дві річки, —з третьої переліски й лани;

посередині базар, крамнички і нежданий гість з старовини Благовіщення струнке барокко, — а навколо, де не візьме око, купи давніх і тісних домів і невидимо солом'яних дахів. Тут живуть буржуї нареченні, хазяї поважні та круті, гаманці набиті та товсті; в тих хатинах пироги й печені, а під свято — морем — самогон... Героїчний розмір і епічний тон.

На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав мене за колоттям дрів. До того вживався колун о. Лаврентія, у якого я кватирував. Зеров пробував! допомагати, але ж був недосвідчений у тій справі, в якій я мав перевагу чотирилітнього досвіду на Арханґельщині. Він охристив той колун "святолав-рентьївським" (В рукє неверной харалужіе — святолаврентьев-скій колун"). Коли зламався держак, а наймит приробив замість рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров присвятив цілого вірша колунові:

Вітай,, колуне з колунів, щиро омитий нашим потом, — скажи, за-що тебе factotum геть на сокиру перевів?

Ти всіх високим станом вабив — Не то джигит, не то козак, а наймит взяв кривий держак і держаком тебе обабив.

І будиш ти веселий гнів ,

двозначним виглядом нескритим: красуєшся гермафродитом в родині мужніх колунів.

Зеров прищепив і мені звичай ґутенбержити, зфабрикував-ліи для мене кілька збірок, писаних його дрібним, чітким, прекрасним почерком. З тих збірок ("Мета та мусіка" двох зшитків "Тівіае" та "Четверогласника") узято наводжені тут, не друковані поезії. Видання помічено: Lucrosae, Anno Domini МСМХХ і МСМХХІ. Лукрозою Зеров охристив Баришівку, бо "бариш" по-латинськи "lucrum". Одна з моїх йому дарованих збірок мала на обкладинці малюнок — рожу й цибулю (по рос. "лук — роза"). Але далеко мені було до тої вправности й чистоти в роботі "ґу-тенберження", яка була у Зерова. Як Баришівка Лукрозою, так Київ став для нього "голодним Баальбеком", а ми — захожими різьбярами, що плекали сни культурної Геллади. Про це говоритьприсвячений мені у "Камені" вірш, якого тут подаю в його трохи відмінній первісній редакції, як він увійшовдо "Четверогласника":

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, де розум і життя — все іепить в анабіозі, живем ми, кинувши далекий Баальбек,1) оподаль' від людей, гуртків, бібліотек,2) ми зерно сіємо на непочате лоно...8) часами служимо владиці —< Аполлону, і тліє ладан наш на вбогім олтарі...

Так в давній Ольбії захожі різьбярі серед буденних гарав і шкурної громади в душі плекали сон культурної Еллади4) і для окружних орд і скитів-дикунів різьбили з мармуру невиданих богів.

"Шкурна" громада тут мала подвійне значення: поперше, в Баришівці жили чинбарі — шкіряники, подруге — жили вони "шкурними інтересами".

З приводу якогось свята улаштовано якось на вулицях тріюм-фальні ворота з соснового галуззя, яке за пару днів почало осипатися.

1 2 3 4 5 6 7