А вони, значить, недурно сюди заїхали. Почули про скарби на Гілеї, та хтось-таки їм набалакав, що отой Котенко і знає, де воно все поховане.
Ніби й байдуже Котепкові до тих жовнірів. А таки вночі зразу ж вирядив свою єдиную доньку на хутір до діда. Повертається він оце з хутора, вже й сіріти почало. Біля села злазить з коня, пустив попаски на вигоні, а сам попід тинами додому. Аж гульк — біля клуні двоє гомонять щось.
Котенко, не будь дурний, прислухався.
— Ваша мость, пане полковнику,— чує голос.— Котенка треба вбити. Він нічого не скаже, а козаків накличе.
— Замовкни, нензо, краще слідкуй за ним. Може, себе викаже.
Розібрав тоді Котенко, що один — польський полковник, а хто з ним — не впізнає. Чув такий голос, а чий він, не вгадує.
Пішли ті двоє, а він все лежить у дворі. Аж тут скрипнули двері в клуні і виходить з неї ще хтось, та так швидко зник, годі було й розгледіти.
— Не один я слухав,— перехрестився Котенко.— Та чи добра людина, чи зла в клуні стояла?
# #
Від самого ранку музика та пісні чулися з Ко-тенкового дворища. Багацько їжі і питва стояло, хоч не було за столами друзів у старого козака. Та не видко стізаху в його очах. Помічає він, нахилив полковник свою червону пику до сусіда і щось сказав. Той за ворота. Чує — зацокотіли копита. І старий здогадався, куди поїхав вершник.
— А гей-но сюди! — гукнув йому полковник.— Ти догодив мені твоїм вином і твоїм хлібом. То, може, й дочка твоя ие така вже й хлопка і сподобається уродзоному шляхтичеві? Га? Кажуть, ти сховав її десь?
— Немає в мене доньки,— дивиться у вічі ляхові старий козак.—Померла. А що подобається натне частування, так раді гостям.
— Ох-ха-ха-ха,— зареготав полковник.— Ти, хлопе, чув, щоб лев ходив на гостину до зайця, а мостивий пан — до бидла?
— І те правда,— відказує Котенко,— не має чим заєць пригощати лева, а хлоп — пана. Та чув я, що ваша милість задоволена моїм хлібом-сіллю. То, може, лев не у зайця був або ж той лев — не лев?
Всі так і вклякли. А посіпаки — до Котенка і вже б стяли йому голову. Полковник махнув рукою — не руште!
Він витяг шаблю та йде до хазяїна. Так його заїла мова Котенка, забув і про скарб. Коли, звідки не візьмись, ступив до ляха молодий козарлюга. Стрункий, у багатій одежі, а в руках нагайка. Заступив Котенка. Лях і його рубонув би, так той підняв нагайку, а на пуя^алні засяяло, заіскрилося коштовне каміння. Таке то було сяйво, що лях враз став тихий та тверезий.
— Може, пан назве себе?
— Я вояк.
— Це потребує доказів,— ґречно мовив шляхтич.
— Згода. І я відрекомендуюсь пайові як вояк. Відрубаю кінчик вуха на повнім скаку, ось,— козак спокійно оглядав обличчя за обличчям і нарешті зупинив погляд на вигадському човняреві,— цьому чоловікові.
— А... а... а чого у мене? —пополотнів човняр. Та полковник хотів показати, що він таки пан і
вміє тримати слово гонору:
— Мовчи, бидло!
І всі вийшли з хати. Почув Котенко голос човняра і одразу вгадав. То він балакав з ляхом удосвіта біля клуні. І ще подумав, як раптом потонули човни в той день, коли козаки збиралися переправлятися па острів. Ясно — зрадник.
Повалили всі в степ. Поставили жовніри човняра, розступилися туди-сюди, а козака немає. Коли ж чується стукіт копит.
На білону, наче викупаному в молоці, коні мчить вітром топ лицар. Рукави жупана, як то в козаків водилося, зав'язані за спінюю. Коли дивитися здаля, летить вершник, мов птиця, рукави вітер розстилає крильми. Майнув він перед усіма, скрикнув зрадник
9 В. ВруПлепсі.іиі
12!)
і вхопився за вухо, а козака як і не було. Кинулись до човняра — лежить, не ворухнеться.
— Що з ним? — ще не втямив полковник. Нагнулись, серце слухають.
— Мертвий,— кажуть.
— Від подряпаного вуха? — скопи лив губу шляхтич.
— Од страху.
* * *
Яскравим полум'ям спалахнуло і кинулось до неба вогнище, а дід Микита підкидав і підкидав хмиз. Вій аж помолодшав. Хлопцям здавалося, що дід Микита бачив усе те на власні очі. Але казка не має свідків, бо тоді вона стане правдою.
— По вечері,— продовжував старий рибалка,— ніч наступала темна, мов яма...
Хлопці незчулися, як їх захопила дідова оповідка, і вже уявляли собі ту ніч, що наче сліпа баба шкутильгала, чіпляючись за хати, дерева, обриваючи шматки своєї чорної плахти, а вони непроглядним мороком нависали над землею. А рвучкий вітер лопотів поміж хатами, з хряскотом ламав гілля в лісі, і холод важко лягав на слабке зів'яле листя, на трави, тиснув їх до землі.
— Виїхало з лісу,— лунав дідів голос,— троє. Один тримав щось перекинуте через сідло і загорнуте в білий сувій. Ніхто не побачив і не почув, як навздогін їм мчав ще один вершник. Його білий кінь аж стелився над землею і швидко дістав утікачів. Як змія, засичав аркан, і один з трьох полетів шкереберть з сідла. Вже й другий упав під копита, мов сонях.
А передній, з білим сувоєм через сідло, мчав скільки духу. Вершник на білому коні не поспішав до нього. Отак гнали вони довго. А як блиснув місяць з-поміж хмар, засіяв у руці заднього вершника малепький срібний лук. Блиснула попереду підкова, і враз у ногу коня вп'ялася маленька стріла. Закульгав кінь, зупинився і поволі сів на траву. Його вершник чимдуж тікав до села. Козак з білого коня скочив легко на землю, розгорнув серпанок сувою. В срібному місячному світі побачив він дивовижної краси дівоче обличчя. Це була Котенкова донька.
На ранок люди завиділи пожежу. Горіло Котєн-кове дворище. Мерехтіли на вітрові іскри, сумно погойдувався чуб на голові посадженого на палю старого козака. Стояли селяни і мовчали. А полковник, як ґедзь, крутився на баскому коні і верещав:
— Якщо до вечора не скажете, де сховали скарби запорожці, всі будете на палях!
Зненацька зацокотіли копита, піхто ойкнути не встиг, як голова ляха скотилася, мов гарбуз.
Кинулись люди на жовнірів як хто стояв — голіруч. Жодного не випустили. Такої сили той козак їм дав. Щез у них страх.
Відтоді впродовж усіх віків ніколи вигадці не були покірними підданими. Рідко зодягались вони в козацькі жупани. Тільки панство завжди називало село козацьким, покозачеиим. Бо й справді ставали сумирні гречкосії грізною силою. З Наливайком, з Остря-иицею, а потім з батьком Хмелем давали доброго джо-су папам. На цьому острові святили ножі гайдамацькі і приставали до Ґонти з Залізняком, поки царицині війська не оточили Вигадку. Сплюндрували солдати село, вдень випалили. Пов'язали, хто лишився, і з жінками та малечею — на Сибір. А поверталися й звідти. Як не самі, так їх діти, онуки ще довго приїздили з Сибіру. Не могли без Вигадки.
Всього було. Кріпацтво, навали чужинецькі, скільки разів з голоду пухли, а живе те козацтво в наших людях. Кров, кажуть, така. І вояки знамениті з вигадці в походплп, і співаки, і люди розуму великого.
— Дідусю,— торкнувсь його Роман,— ми ж про це й пишемо історію. Хто й коли знаменитий був з Вигадки.
— Л вже й писано про це. Був у мене небіж. До війни. Як оце ви, чи годів па два старший. Німці замордували. Лишився зошит його. Заходьте якось, дам для вашої історії.
Старий задивився на жарини, що поволі стухали, Екривалися шкаралущею попелу.
— Ну, годі. Вкладайтеся, а я ще трохи покуняю біля тепла. А вдосвіта попливу.
* * *
Спить Риска в окремому наметі, котрий звільнили для неї хлопці. Вона лежить горілиць і уважно дивиться в одхилений отвір. Все помічає. Все для неї дивне і значуще. І ця перша піч па острові здається їй таємничою і надзвичайною. Всі поснули, ледь жевріє вогнище, а біля нього сидить вартовий і щось стругає. Риска бачить його темну постать, пласку, ніби вирізану з чорного паперу на тлі темно-синього неба і багряного вугілля. Десь поруч несамовито кумкають жаби. Дивно, але під такий акомпанемент — квакання, булькання ще більше хочеться заснути.
Риска нарешті відчуває, що втома стає приємною. І вже як щось далеке і давнє спливають шматки видінь: човен тоне... рукам несила... зеленкувата глибінь перед очима... голова Романа... його міцна рука вихоплює її з водп і опускає в човен.
Тепер зовсім не страшно. Тепло і затишно.
Риска заплющує очі. І над нею знову спокійно пропливають розкуйовджені хмари, і сонце в напівзаплющених віях розбивається на тисячі стрілочок, і все це разом з нею плине на пружних дніпрових мнтлях. До цього долучається шерхіт листя, і їй здасться, що вона слухає музику, яка звучить вічио в рості лісів, у шумі ріки, в подиху вітер ця. Паче чиясь рука ніжно-піжно перебирає струни чарівної арфи. Ніби вона доторкнулась до якогось дивного, чарівного безмежжя, і її маленьке серце лине в цьому безмежжі, розтає, вливається часткою у щось велике і прекрасне.
Над наметом, навколо нього тривожно і сумно, як буває тільки вночі, шумлять дерева. Місяць кумедно нахилив свого верхнього рога, недалеко хлюпочуть, мов дрібна рибка, хвилі.
— Острів Гілея,— ледь чутно шепоче Риска і прислухається до звуків назви.
— Гі-ле-я... Лі-ле-я... Гілея.
Вони заколисують дівчинку, а вона слухає давню казку. Може, ту, що чула від Крапчиної бабусі, а може, від мами, а може, знає ту казку тільки сама вона, Риска. Вона бачить, як чарівна Гілея плаче срібними сльозами і простягає руки до нареченого, благає.
Летючий Козак журно дивиться на неї і зникає. Гілея вертає до свого чарівного палацу. І коли вороги оточують її схованку, вона не плаче і не боїться, а кидається з найвищої башти в Дніпро. Горить підпалений острів, і довго на ньому даремно шукає свою кохану тужний Летючий Козак.
Рисці стискається од жалю серце, вона схлипує, і сльози скочуються з-під стулених вій. А лагідний голос рівно веде далі про те, як нічого не знайшов Летючий Козак на згарищі. Самі обгорілі стовбури стриміли, мов згаслі свічки, і він навіки покидає острів, де загинула його кохана. Коли холодні роси впали па руїну, він спустився на своєму білому, легкому коні вниз до протоки. І вода розступилась, танула перед ним, аж доки не зникла вся з протоки.
Відтоді ніхто його не бачив і не знав нічого достеменно. Одні казали, ніби загинув, інші вірили, буцім живе на острові.
Піщана постіль острова заколисувала дівчинку, гойдалася над нею його зелена чуприна, і лагідно-лагідно лився чарівний голос.
* * *
Ніч оповила острів, сховала все від людського ока. Було неспокійно.