І тоді він біля молотарки притиснув одну з тих прекраснооких дівчат, вона заверещала й почала відбиватися, а він відчув у руці тремтливо пульсуюче персо і на повні груди вдихнув отого сільського чи, як казала його теща, "кугутячого" духу дівчини — ото його він сьогодні так само виразно почув од Юльки. Але таке запаморочення тривало в Колі-рибалки тільки мент, бо хміль витік із нього, як зайва вода, і він озирнувся задоволено-примруженим оком. І став гордий од того, що лежить не в якійсь задрипаній селянській хаті, а тут, у міській, що від нього тільки-но пішла жінка, котра не зіллям пахне, а духами, бо перед любов’ю завжди трохи духається, що вона годить йому, от навіть випити сьогодні дала і ще щось інше, а він не оганьбився, хоч міг би, бо не така проста штука достойно впорати за один вечір двох. Оце й стало тим заспокійливим акордом, який знову допоміг йому приплющити очі і поринути в сон, а сон його, попри все, був про село, про ожилих скіфських баб із круглими місячними обличчями; про коней, котрі бігли в нічне, і від них дурманно пахло ніччю; про корів, які топтали вранішню золоту росу й подавали трубні гуки назустріч великому світилу, що сходило; про запах скибки свіжого із печі хліба, политого олією й притрушеного сіллю, і про те, як з хрумкотом кусав він щойно вирваного з грядки огірка. І там, уві сні, він відчув, що якась невіджалована туга точить його, а від чого вона й до чого — Бог відає; а ще він побачив, що йде через хату біла мара з білим крейдяним обличчям, і стояв у горішній шибі повний місяць і обливав ту постать ззаду, а над головою в тієї мари щось металево блиснуло, і він раптом перелякався, що це йде до нього якась нечиста сила, аж злякано підхопився:
— Що?
— Та це я, — засміялася Любка. — Зробила собі на ніч косметичну маску.
9
— Ти того, — сказав Юльці Коля-рибалка, коли прийшов на роботу, а та саме готувалася відходити на свою, — шукай чим покрити сінці, бо я вже через два дні буду кончать.
— А ти мені не дістанеш? — спитала Юлька, якось загадково всміхаючись.
— Про те в нас договору не було, — сказав Коля. — Ти й так мені дорого обходишся.
Вона нічого не мовила й пішла, а Коля озирнув її з висоти, тобто з горбка: і справді була почварна. І що він у ній знайшов — аж так на неї укалує, ще й немалі гроші за те своїй жінці платить на відкупне: нє, він-таки справді сказився. Подумав, що сьогодні треба дати собі відпочити, тобто попрацює він сьогодні й безплатно, або спробує домовитися, що вона заплатить йому іншим разом, бо він після вчорашнього якийсь ніби ватяний. Позіхнув на повний рот, закурив, але сигарета йому не смакувала. Озирнув критичним оком свою роботу: виходило ніби й непогано.
"Да, я малахольний, — подумав він самокритично, — як уже кажусь, і то кажусь!"
Йому жахливо не хотілося братися до роботи: був ніби викручений віхоть. Тоді відчув, що на нього хтось дивиться,— була то жінка-коза.
— Слиште, цьоць, — сказав Коля-рибалка. — Може б, ви мені якусь чарку вцідили на похмілля?
— Хай тобі Юлька цідить, це вона тебе найняла.
Коля-рибалка сів на колодку.
— Юлька не вцідить, бо вона проти цього, та й нема її, — сказав. — Я вам заплачу. Скільки ви берете за одну чарку?
— Як для тебе — руб!
— Ого! — сказав Коля. — Дорого. А в чарку у вас скільки влазить?
— Тепер все дорого, — сказала жінка-коза. — А в чарку в мене влазить сто грам.
— Ну, то несіть, бо я щось ніяк не візьмусь за роботу
У цей самий час Юлька переходила через кладку, поставлену над розмитою водою греблею, і назустріч їй із кущів, як чорт, висунувся Шурка Кукса.
— Хе-хе, — сказав він, облапуючи Юльку. — От я тебе й передибав. Таки найняла Колю-рибалку?
— Бо ти не хотів, — сказала байдуже Юлька, на лапання вона ніяк не зреагувала.
— Але мені це дорого, — сказав Шурка Кукса. — Може, тобі щось дешевше тра?
— А чого ж, тра, — спокійно сказала Юлька. — Два рулони толі.
— На ті нещасні сінці аж два рулони? — обурився Шурка. — Та туди й одного досить.
— То достань одного, — мовила незворушно Юлька.
— І можна буде до тебе прийти? — по-молодецькому ошкірив зуби Шурка.
— Якщо не будеш п’яний, договоримся, — сказала Юлька, а коли він ще раз хотів схопити її за пишні груди, відбилася.
— А аванс, Юль? — ображено спитав Шурка.
— Аванс ти уже взяв, — сказала вона і розважно пішла стежкою так, наче вони були незнайомі.
— Не, почекай, — догнав її Шурка, схопивши за плечі. — Це коли я дістану толі, то... ти з обома?
— А це вже не твоє діло, — вирвала плече Юлька. — І я тебе не силую. Хочеш, приходь, а не хочеш, я за тобою плакати не буду.
Облила його холодним перламутром своїх дивних очей, і він раптом зрозумів, що за ту плату толь він дістане. Дістане, бо його потягло до неї, як магнітом, аж відчув у голові знайомий заверт. Із другого боку, йому було й образливо, що його замістив Коля-рибалка, що вона така до нього байдужа, що так холодно й безсоромно вимагає за свою любов плату, тобто що він як чоловік таки не зумів закрутити їй голову.
— Фу, чорт! — сказав сам собі Шурка Кукса, — що це я в неї влюбляюся?
Він аж засміявся, бо хіба можна в таку закохатися? Пішов через кладку, бо вирішив подивитися, що там робить Коля-рибалка. Рулона толі він знав, де взяти, бачив його у повітці у Васі Равлика, там, де той тримав дрова. Повітка була край городу, задалеко від хати, пролізти було нескладно, йому неприємно було інше: з Васею Равликом вони тепер вороги.
"А може, саме тому й можна забрати того рулона, що ми вороги?" — розважно подумав Шурка Кукса і заспокоївся. Заспокоївся і засвистів щось під носа — йому робилося весело. Бо й справді, чим йому перейматися, коли над головою світить ясне сонце, коли він знає, як дістати рулона толі, коли вже немає ніякого клопоту і коли так легко на душі. Адже сьогодні він усе це діло проверне і знову відчує гаряче, пекуче, як присок, Юльчине тіло, а потім знову стане вільний, як пташка, нікому нічого не винний і не зобов’язаний.
Уже здаля почув удари молотка й пішов на звук — хотілося йому подивитися на того дурня, що заради принадностей почварки завербував себе аж так, що будує тій лярві цілі сінці. Він, Шурка, од такого задоволення відмовився, а цей на гачок попався — недаремно він рибалка.
— Привіт, Коль, — сказав він, прийшовши на горбка. — Укалуєш?
— Як бачиш, — сказав Коля-рибалка.
— І вона платить тобі наложним платежом? — показав зуби Шурка.
Коля-рибалка подивився на нього насторожено.
— А ти все знаєш? — спитав.
— Брось, Коль, я їй оті двері вставляв, тож і знаю. Гаряча вона бабка, не?
Тоді він побачив, що Коля-рибалка аж посутенів. Шурці було то приємно.
— Що там у тебе з нею було, мене не інтересує, — сказав жорстко Коля-рибалка. — А мене вона найняла за плату, пойняв?
— Да, пойняв, Коль. Наложним платежом.
— А будеш язиком патякать, то ти мене знаєш! — погрозливо сказав Коля-рибалка.
Шурка знав. Одного разу Коля його віддухопелив — було в них діло.
— По-моєму, ми говоримо, як кореша, — сказав примирливо Шурка.
Тоді Коля дихнув на нього, і Шурка відразу ж збагнув, чого той такий войовничий — несло з нього, як із бочки.
— Так от, запомни, — жорстко сказав Коля. — Мене чесно найняли, і я чесно своє відробляю. І тих твоїх дурних намйоків не пунімаю, дійшло?
Тоді Шурка вирішив схитрувати.
— Дійшло, Коль, — сказав він. — Я чого до тебе прийшов? Підходить до мене твоя теща, ну, й розпитувать почала, чи не помічав я чого.
— І ти їй про свої двері й розказав? — уїдливо спитав Коля, а Шурка Кукса відчув, що потрапив у ціль — Коля його побоювався.
— Я ж не дурний, Коль, — відказав Шурка. — Мені вона платила наложним платежом, а тобі, може, й інакше, хе-хе! Просто, інтересно було взнать.
— То хай буде неінтересно, — сказав, щілинкувато дивлячись, Коля-рибалка. — А язика не розпускай!
— Я чого ще до тебе прийшов, — мовив Шурка. — Чи немає в тебе рулона толі? Тра кой-шо покрить... Я б тоді язика на замок закрив.
Тоді Коля схопив його за барки й підняв над землею, Шурка задриґав ногами.
— Ти з мене ідіота не роби, — сказав, а скоріше зашипів Коля. — Я тобі інакше язика прищемлю, так прищемлю, що пісочок посиплеться. Я не шуткую.
Турнув Шурку, і той впав на всі чотири.
— Да, я тебе пунімаю, — сказав Шурка, зводячись. — Дорого вона тобі стоїть. Вона й мені дорого стоїла, і є за що, — він засвітив зубами.
— А коли теща твоя почне в мене знову розпитувати, то що їй казать?
— А те, що знаєш, — сказав Коля-рибалка. — Що я чесно тут найнятий і чесно укалую.
"Не вийшло, шкода! — подумав Шурка, йому жахливо не хотілося лізти по той толь до Васі Равлика, але з Колею в нього номер таки не вийшов. — Шкода!"
— Я все пойняв, і ти мене пойняв, Коль! На лапу!
Вони потисли один одному руки й розійшлися. Але Колі-рибалці розмова зіпсувала настрій. Здавалося б, так чудово він усе організував, так вправно навісив тещі, його моральному сторожеві, носа, таке мав од того задоволення, а тут прителіпалося це одоробло; більше того, виявляється, це одоробло ще до нього переспало з Юлькою, бо вставило їй двері; отже, Коля був для Юльки один із багатьох, що їх вона безсоромно використовувала, аби на дурничку опорядити собі хату, а мала б ним, Колею, принаймні захопитися. Ні, Колі це все жахливо не подобалося, а може, так сталося через те, що мав сьогодні кепський настрій, тож подивився вперше на неї тверезими очима; та й не має сьогодні до неї, як і взагалі до жіноцтва, аніякісінького інтересу, бо треба собі й перепочинок дати. А може, це минув у нього його сказ, адже він так довго вже у тому стані перебуває! З другого боку, кинути все також не випадало, бо тоді б це викликало нездоровий інтерес у жінок цього двору, а відтак і в його жінки з тещею. Хіба що, подумав Коля-рибалка, зробити перепочинок на сьогодні й махнути на рибу, бо його від того Шурки занудило. Шурка й справді був патякало; Коля не сумнівався, що той безпосередньо тещі про всі ці секрети не розкаже, але не втерпить розпатякати комусь із вуличних дружків, а ті принесуть своїм жінкам, а вже останні подбають якнайшвидше донести все Любці й тещі — тут уже сумнівів нема. Тоді не Любка й теща опиняться з наставленим носом, а він, премудрий Коля-рибалка, який і гроші свої відкладені втратить, і ганьби зазнає.