Инші! — постукав він милицею об підлогу.
— Бо тепер не тільки я, ви, п'ятий, двадцятий хворий, тепер все життя хворе! Да-с. Не ми нервові — життя-с нервове... Його й лікувати треба.
— Ну, це ви лишіть,— виступив Куниця з-за акваріума.— Бач, куди загнули... Душок від вас...
— Який душок-с? — зчервонів старий.
— А такий... Старорежимний... Ач який — життя йому теперішнє не подобається!.. Лікувати йому треба...
— А по-вашому, ні? — застрибав старий на милиці.— По-вашому, життя тепер нормальне-с? Та ви не наступайте на мене, не наступайте! Я не боюсь. Бо я не про політику-с, не про економіку-с... Я про звичайне життя, про особисте життя, про обивательське... Да-с... А воно не тільки ненормальне — воно жахливе! Жахливе! Ви подивіться навкруги... По всіх цих так званих родинах... Жах, жах-с, дозвольте запевнити вас... Все шкереберть, все догори ногами... Ніхто не тямить, чого він хоче, ніхто не зважає на инших... Сходяться, розходяться... гризуться... Наскакують одне на одне, рвуть одне в одного... Кожен хоче загарбати все, але насправді ніхто й нічого не хоче... Люди не шанують себе, не цінують свого життя... Тьху... тьху... тьху...— застукав він милицею до професорського кабінету й зник за широкими дверима до нього.
— Ну, знаєш,— заспокоюючись, зітхнув Куниця,— з такими й сам захворієш... Та й щастить нам сьогодні: то твій рецензент, то цей старий дурень... І всі на життя скаржаться. Воно й не дивно: від громадського їх відштовхнуло, от і киснуть...
Іван Семенович не відповів. Він похнюпивсь перед акваріумом і неуважно стежив, як плавали в каламутній, рудій воді невеличкі червоні рибки. Вони то спинялися нерухомо над самісіньким дном своєї шкляної в'язниці, широко — немов гнітило їх щось — роззявляючи свої ротики, то, ліниво поводячи хвостами, пливли попід стінками, дивлячись перед себе байдужими, невидющими очима.
"Отак і ми",— хотів сказати Іван Семенович і весь похолов, не здумавши, а якось відчувши всі висновки з цієї коротенької думки.
— Від лікаря ми зайдемо до Писаренка,— безапеляційно, мов і не припускаючи, що може Іван Семенович заперечити, сказав Куниця. І тільки по павзі Додав: — Друг він тобі, Ваніку... Можна сказати, як брат... Він же і про відпустку тобі подбає...
Іван Семенович хотів був рішуче відмовитись заходити до Писаренка, та, згадавши за відпустку, промовчав... Дивлячись крізь шкло в безвиразні круглі очі облізлої рибки, уявив себе на березі коло синіх лінивих хвиль... І ніби відринуло море, а на березі лишилася золота рибка. І питає вона: "А чого ти, товаришу Орловець, від життя хочеш? Кажи — усе на твоє буде..." Та Іван Семенович сам не знає... А коли не знає, то як же може він сам, свідомо, будувати своє життя? Отже, й лишається йому брати те, що само дається... Та й хіба тільки він такий... Всі однакові. От хоч і Куниця цей... Дарма що пирхкає на всіх, колупни його — такий, як і инші...
— Ваша черга,— подивилась покоївка на квиток Івана Семеновича й розчинила перед ним двері до професорського кабінету.
Через те, що уявляв Іван Семенович професора старим-старим, з пухкою ласкавою бородою, дідом, а назустріч йому підвівся з-за столу сухий, мов циркуль, голений і молодий — відразу почув до нього якусь ніби ворожість і, не вклонившись, сів боком віддалік столу.
Але ж голосом приємним, рівним, мов густий осінній дощ, казав професор, що він неодмінно чекав сьогодні Івана Семеновича, що з ним умовлявся про нього товариш Писаренко, що негаразд отак запускати свої нерви, адже нерви — це все; і що далі низав він спокійні і такі звичайні слова, то все приємнішим ставав він Іванові Семеновичу. І коли почав розпитувати його про все і докладно, над кожною дрібницею зупиняючись, відповідав охоче й широ. Потім стояв голий серед кімнати, а професор мацав його ніжними й теплими пальцями, водив по шкірі то чимсь гострим, то чимсь холодним — і дивувався, здригаючись і тіпаючись, чому й справді не почав він давно лікування...
— Ну-с,— сказав професор, кінчивши огляд і знову сідаючи до столу,— страшного у вас, звичайно, нічого. Перевтома і неврастенія... Але ж звернути увагу на себе треба... Треба й полікуватися трохи, й відпочити добре... Подорожувати... Взагалі перемінити життя...
— А ви гадаєте, що людина може перемінити життя? — виступив на зелене світло лямпи напіводягнений Іван Семенович.
— Принаймні на деякий час,— не зрозумів його професор і почав докладно пояснювати йому, як мусить він жити й поводитись надалі. Насамкінець дав йому купу рецептів і посвідку про те, що потребує негайного відпочинку, і сам провів до дверей.
Аж на сходах спитав Куниця, що ж сказав лікар Іванові Семеновичу, і коли відрубав той коротко: "неврастенія" — мовчав з квартал, а далі почав чомусь доводити, що він, Куниця, так і думав, але ж хай Іван Семенович не турбується: все це не таке страшне й складне, як здається... Зрештою, тисячі людей тепер хворіють на цю саму неврастенію — і нічого. Та й чи хвороба це, він, їй-богу, не певен... Просто перевтомиться людина, та й уже. Ну, звичайно, нерви тоді трохи вразливіші. От і Ванік, бач який нервовий останніми часами став... Сьогодні з цими розмовами про якесь особисте життя розхвилювався... Може, й на Куницю розсердився? А даремно. їй-богу, даремно. Бо ж він нічого такого проти Ваніка не сказав... А, звичайно, йому трохи досадно, що носиться Ванік з цим самим — чорт його батька зна яким — особистим життям!.. Подумаєш — трагедія яка! Воно, може, й справді не клеїться тепер у більшості, некрасиве, нецікаве, чи що... Але ж — наплюй. Не такий тепер час, щоб слини розводити, да. Хай це вже иипгі, прийдешні покоління дбають за це, а їхньому стільки роботи випало, що ого! А головне — не розуміє він, як це може Ванік з усього життя відокремлювати якусь часточку — оце саме особисте... Для Куниці воно все неподільне, він навіть не може уявити якихось гранів у нім...
Іван Семенович слухав його неуважно. Свідомість того, що не зуміє він пояснити, що саме хвилює й непокоїть його, виливалась в якусь гнітючу байдужість... Йому було однаково, що думає про нього Куниця, що думатимуть і всі инші, як і те, чи йти до Писаренка, чи ні...
Той зустрів їх стомлений і заклопотаний.
— Сідайте, сідайте,— пхнув він їх на канапу.— І вибачайте — мушу кінчити статтю... Я скоро, хвилин за десять,— докинув уже з-за столу, заваленого горою книжок і паперів; скрипів швиденько пером, міцно стиснувши щелепи й вдивляючись кудись у стіну невидющими, мов у тих рибок в акваріумі, очима.
Іван Семенович якийсь час дививсь уважно на низьке його чоло, вражений спокійною впертістю, що залягала там в кожній зморшці, потім обкинув оком кімнату й чомусь подумав, що навряд спадуть якісь змістовні, гарні думки в цій обстановці.
Маленька кімнатка, половину якої займав великий до письма стіл, одиноким вікном своїм дивилася в сліпу стіну сусідньої кам'яниці; через це навіть увечері, при електричному світлі, здавалось, що нестає в ній повітря — густого й горілого, яке навіть у роті лишає присмак чогось гіркуватого й горілого. А може, це й через синій цигарковий дим, що крізь нього ледве видко під другою стінкою неохайне скуйовджене ліжко, видимо, таке ж невигідне, як і та стара, з проваленими пружинами канапа, де сидів Іван Семенович. Вся кімната справляла таке вражіння, що її дуже давно не прибірано: щось сіре, суміш тіней і пороху, лежало на всіх речах і меблях, розпливалось по стінах. Невеличка, в кутку, шафа не вміщала книжки, і вони валялися всюди, навіть під ліжком, поступаючись місцем тільки для безладно розкиданих частин невибагливого чоловічого туалету...
"Як же може він навчати инших гарного й цікавого життя,— подумав Іван Семенович,— коли сам задовольняється отаким? А він же не тільки навчає, він будує його для инших..."
І, мов переконуючи когось, виразно, словами вже, думав: "Ні, що не кажіть, а й ті дрібниці, з яких складається особисте життя кожного, мають величезне значення... Побут — непереможна сила, що часто диктує нам свою волю... То як же може людина, в побуті своїм скупа, бідна, неохайна, творити для инших побут світлий, кращий, новий? Адже творитиме вона його по образу свойому й подобію?.."
— Ну, як тобі, Іване,— скінчивши писати, випроставсь Писаренко.— Що сказав лікар?
— Неврастенія. Казав — неодмінно покинути на час працювати.
— Ну, то підеш у відпустку. А тебе ж є кому заступити?
— Звірятин, інженер.
— Та хоч би й не було кому,— встряв Куниця,— однаково лікуватися треба. Нерви — це така сволоч, що розпусти їх, так потім і не позбираєш...
— Так, так,— позіхнув Писаренко.— Ти, Іване, цим не жартуй... Візьмись лікуватися, виконуй все, що лікар казав.
— Казав змінити життя...
— І цей туди ж! — мов качка крильми, махнув Куниця руками й закахкав робленим сміхом: — Чудасія — куди не ступить Іван, всюди про життя розмови... Про особисте,— з кислою гримасою пояснив він Писаренкові.— Не дає воно спокою Ванікові...
— Яке життя? — не зрозумів Писаренко, і від голови до ніг обміряв Івана Семеновича уважним поглядом.
— Особисте,— весело підморгнув Куниця.
— Да, особисте,— сердито ствердив Іван Семенович. Веселість Куницина і Писаренків колючий погляд починали дратувати його. Він сперся ліктями на коліна, переплів пальці рук і, поклавши на них підборіддя, відповів Писаренкові тьмяним, важким поглядом.
— Да, особисте... Але я не розумію, що тут смішного,— зиркнув на Куницю.— Або ж дивного,— на Писаренка.— Навпаки, мене смішить і дивує те, що править це в нас за якусь немов заборонену тему! Особисте життя... хе! Говорити про нього, віддавати йому якусь увагу у нас вважають за щось неприродне...
— Та воно, звичайно, не личить нам...— несміливо почав Куниця, вражений упевненим тоном Івана Семеновича.
— Не личить? — пройшовся той великими кроками по кімнаті— Що не личить? Говорити про особисте життя чи жити ним? Що? — спинився він перед Куницею та, не чекаючи відповіди, захвилювався.— Дурниця! Ніхто з нас не зрікався цього життя та й чому б мав хтось це робити? Навпаки, мені здається, що в наших умовах, коли кожен має змогу розвиватися вільно, особисте життя кожного мало б набрати инших, кращих форм, стати повнішим, цікавішим, змістовнішим...