Тож-то й чіпляються до тебе всякі думки... Да... А тільки скажу я тобі, Ваніку: наплюй на філософію! їй-богу! Життя, братіку, є життя і жодної філософії не потребує. Праці — да! От ми зараз і попрацюємо з тобою, а? — звернув він до золотих вікон великої на розі пивниці.
Там було майже порожньо. Тільки коло столиків по кутках бовваніли якісь мовчазні, задумані постаті; дехто, здавалось, дрімав, схиливши голову, инші похитувались у такт якійсь скорботній мелодії, якої награвав на тягано, мов кістяк, худий, голений дід у довгому сурдуті. Коли раптом скінчив, розповзлась по пивниці якась липка тиша, а з-за дверей до иншої кімнати почувся голосний жіночий сміх і п'яні вигуки; видимо, сиділа там весела компанія, що не потребувала свідків своїх веселощів.
— А капернаумчик-то невеселий попався нам,— промовив Куниця, обдивляючись навкруги.— А втім — пусте, Ваніку, веселощі, як і все инше, людина в собі самій носить,— підморгнув він невідомо кому, спиваючи з пива густу рухливу піну.
— Скажи мені, Кунице,— по довгій павзі промовив Іван Семенович, дивлячись на "Дев'ятий вал" Айвазов-ського,— скажи мені, Кунице, чи не видається тобі життя нудним?
— Нудним? — не доніс Куниця кухля до рота.— Тобто, як нудним? Не розумію...
— Ну, як би тобі сказати... Що от могло б воно бути куди цікавішим... Складнішим...
Куниця якось злякано зиркнув навкруги, мов боячись, щоб не почув хтось Івана Семеновича, й зашипів, захлинаючись здивуванням та обуренням: — Та ти при розумі, а? При розумі ти, питають тебе! Та ти розумієш, що ти верзеш? І коли? Коли? Тепер, коли будівництво... Тепер, коли... Ну, що ти скажеш? — В якімсь розпачі замовк він на хвильку, а далі гнівом спалахнули йому очі: — Та як же ти смієш таке казати! Ти! Ти! — смикав він товариша за важку полу бекеші.
Іван Семенович зблід і сам якось весь засмикався в дрібних і нервових рухах.
— Та чекай, чекай...— сполошився він.— Ти не про те... Ти не зрозумів мене... Я не про життя взагалі... Ні. Я про особисте... Про особисте,— зірвався йому голос на високій і дзвінкій ноті.
— Про особисте? — стомлено перепитав Куниця і відвернувся.
Іван Семенович схопив кухля й пожадливо ковтав холодне гіркувате пиво. Потім відкинувсь на спинку стільця й заплющився.
— Ти не зрозумів мене, Кунице,— вже спокійніше, але сумно почав він, коли знову затарабанив дід.— Я про життя особисте казав. Про твоє, моє, наприклад. Що бідне воно якесь, неяскраве... Що могло б воно за наших часів бути иншим...
— Дурниця! — відрубав бесідник.— Та й що ти звеш особистим життям? По-моєму, братіку, все життя — це моє особисте... А по-твоєму ж як? Є, мовляв, громадське життя, а то є й окреме, моє? Що ж це? Родина? Кубелечко? Тьху! — сплюнув він на всипану тирсою підлогу.— Я, голубе мій, не з інтелігентів, як тобі відомо, по гімназіях не обучав-ся... Наука моя на заводі та на фронті... Да... Так ділити життя не вивчивсь... Все моє! Розумієш?
— Не те... Ай, не те!..— відмахнувся Іван Семенович.— Про різне говоримо...
В цей час двері до другої кімнати розчинилися, й звідти, голосно регочучи, вибігла висока грудаста жінка; за нею дрібно тюпцяв невеличкий патлатий чоловічок.
— Мюфке! — мимоволі вигукнув Іван Семенович. Чоловічок крутнувся й, радісно потираючи ручки, підбіг до їхнього столика.
— Яка несподівана зустріч! Який приємний випадок! — запищав він, припадаючи до плеча Іванові Семеновичу.— Ах, який приємний випадок, товаришу Кунице!
І вже сівши коло їх столика, виливав своє п'яне зворушення короткими вигуками, усмішками й підморгуванням.
— Що ж ви там сіли, Ля-Бемоль! — гукнула від буфета грудаста жінка.— Ідіть, розплатіться!
— Я потім, Аделіночко! Я потім. Ви ж бачите, що я зустрів своїх найкращих приятелів.
Жінка промимрила щось собі під ніс і пропливла назад у кімнату.
— У... сволоч! — хитнув їй услід головою Мюфке, рясно посипаючи комір свого пальта білою лупою з патлів.
— Ех, друзі мої, як вони всі мені остогидли,— провадив розпачливо.— Всі ці співачки, диригенти, партитури... У-у...— стис він дрібні свої кулачки.— Ну, який з мене музичний критик, я вас питаю? Та я, може, розуміюсь на музиці не більш, як оця пляшка... Та, може, найкращий для мене музика — оцей гололобий дід. А от мушу... Мушу морочити себе й инших... Мушу, щоб жити, розумієте,— щоб жити, чорт би його забрав, те життя!
Він налив пива в Куницин кухоль і випив.
— Не дивуйте,— сказав до нього.— Инколи припече так, що й до чужих заговориш... А ми ж з товаришем Орловцем не вперше бачимось... Пам'ятаєте нашу нічну розмову з інженером Сквирським? — повернувся він до Івана Семеновича й зайшовся дрібним сміхом, клацаючи зубами об вінця кухля.
— Хіба це було так смішно? — насупивсь Іван Семенович, уникаючи здивованого погляду Куниці.
— Авжеж, дорогий товаришу, авжеж... Ах, який це дивак — інженер Сквирський, ах, який це дивак! О, яка блискуча його теорія, яка надзвичайна мудрість! Кожна людина,— карикатурно наслідував він інженера,— мусить свідомо будувати своє особисте життя! Будувати! Хе-хе-хе... День по дню добирати...
— Та що ж тут смішного! — визвіривсь Іван Семенович і додав тихше: — Так ви не погоджуєтесь, що треба самому будувати своє життя, а не йти в нього на поводі?
— Погоджуюсь, дорогий товаришу Орловець! Хіба можна з цим не погодитись? Звичайно, мусить людина будувати сама своє життя. Мусить! Але ж чи може? — вп'явся він очима в Куницю.— Чи може, я вас питаю, товаришу Кунице!
— А ну вас к чорту! — кинув той в скривлене обличчя рецензентове.— Терпіть не можу такого! Само не спроможне так-сяк у житті влаштуватися, бо безвольне, нікчемне, сопляк якийсь, вибачайте, а тоді й робить з цього мало не вселюдську трагедію!
— Ах, так, дорогий товаришу Кунице? Та-ак? — зарипів стільцем рецензент і підвівся, блідий, і в гніві на скривджену дитину скидаючись.— Так ви думаєте, що, як будуєте ви всякі літаки та Дніпрельстани, так ви вже все можете? Да? Так чого ж тоді в особистому житті кожного у вас гниль, гидота, пліснява? А? Ну, кажіть, кажіть! — наступав він на нього.
— Тьху...— замість відповісти, сплюнув Куниця.— Не верещіть!
Мюфке враз заспокоївсь і, сівши, затарабанив пальцями по столі. А помовчавши, иншим вже тоном, мов скаржачись, казав:
— Будувати життя! Ех, Мюфке, Мюфке, пізно тобі будувати життя... Та людині завсігди пізно будувати його... Бо поки дійде вона свідомости цієї — життя прожито.— Він посміхнувся ласкаво й якось по-дитячи.— Я вам розповім одну коротеньку історійку. Так би мовити, ілюстрацію до науки інженера Сквирського...
— Був у нас у містечку — давно це, ще до війни, діялося — такий собі Кацельман... Ну Кацельман, як Кацель-ман, жив собі, як і всі жили... То продасть щось, то купить, а то й просто не ївши тиждень якийсь посидить... І була в Кацельмана ідея... Така, як в інженера Сквирського приблизно... "Через що здебільшого люди нещасні? — питає було.— Дивишся, б'ється, б'ється чоловік, і за те візьметься, і за те вхопиться — і все не щастить йому, все не йдеться, все йому з рук валиться?" — "А саме через те,— відповідає,— що за все береться, не одного тримається. А коли б вибрав щось для себе найпідхідніше та й став би на однім — куди-и!" Ну-с, помер старий Кацельман — і лишив сина і тисячу карбованців спадщини. А тут саме млина місцевий поміщик наймає. Раять люди молодого Кацельмана: "Бери в оренду млин. Кому ж, як не тобі це робити: маєш тисячу — матимеш десять".— "Ні, каже, не можу. Батько мій навчив мене, що мусить людина братися тільки до того, що їй найпідхідніше... А я ще не знаю, чи підходить мені млин тримати... Мушу роздивитися..." І живе він на готівочку місяць, живе другий, все роздивляється та розпитує, чи підходяща ця справа для нього — млин. Раять йому ліс рубати — так само: "Мушу себе перевірити, чи лежить моє серце й вдача до цього діла". Лучається земля продажня — він тієї ж... І так усе роздивлявсь та примірювавсь, аж доки розтала йому та батьківська тисяча... Крутивсь, крутивсь — та й пішов за прикажчика на той самий млин, де міг господарем бути. І вже згодом казав людям: "Роздивився тепер, так бачу — саме коло млина мені ходити. Та ба — чортма тепер сили оренду підняти..." Отак будував своє життя Кацельманів синок...
— Бо дурень був,— ствердив Куниця, витягаючи гроші.— Вставай, Ваніку, час нам іти — певне, вже черга твоя недалечко.
— Це ж де? — здивувався рецензент.
— До лікаря треба йому,— відказав знехотя Куниця.
— До лікаря? Діло хороше,— похвалив чомусь Мюфке і додав ледве чутно: — Всім би нам до лікаря не завадило...
VIII
Прийом у професора кінчався.
У великій, скупо вмебльованій чекальні засиджували чергу троє лише пацієнтів, коли прийшов Куниця з Іваном Семеновичем.
— Якраз вчасно,— сполохнув тишу Куниця й, проскрипівши через усю залю зсохлим паркетом, сів коло неодмінної прикраси всякої лікарської вітальні — великого шкляного акваріума.
Скрип паркету нагадав Іванові Семеновичу, що він і досі нічого не зробив, щоб не рипіли його черевики; це вразило його і занепокоїло. "Дивно,— подумав він, широко, мов журавель, ступаючи слідом за Куницею,— дивно, що раніш я ніколи не звертав увагу на такі дрібниці..." І зараз же пригадав, що почав помічати це з того вечора, коли вперше побачив Завадську...
"А все нерви",— зрадів він висновкові, що от уже кілька день заспокоює його всякий раз, як докотяться його думки до дражливої увертюри "Кармен"...
Зачувши кроки, инші пацієнти кинули шелестіти розмовою й уважно оглядали новоприбулих. Немов переконавшись, що люди це певні і їм довіряти можна, сивий з довгою бородою дід у старім сурдуті військового крою підтягнувся на милиці до Івана Семеновича й, підморгнувши, спитав:
— До професора?
— Так...— спантеличився Іван Семенович, не зразу здогадавшись, що це тік нервовий торгає старому запалі щоки.
— А дозвольте потурбувати вас — вперше чи вже й раніше бували?
— Ні, вперше.
— Кажуть, чудеса робить,— прикинула сухорлява пані в старомодному капелюсі з чорною вуалькою.
— Коли б то,— грайливо підморгнув старий.— Бо — дозвольте вам доложити — в броми та в обтирання я не вірю-с. В наш час, коли кожному стільки доводиться переживати — водичкою-с нервів не вилікуєш... Ні. Тут потрібні инші ліки...