Є тут вправді для кого працювати, але один чоловік не дасть ради усему, не поправить добробуту села.
Славко не відзивався; єму було прикро, що Маня відгадала причину єго лихого настрою. Замітила се вона і зараз пояснила єму свій здогад:
— Я знаю, яка немила пригода вас стрітила; мені сказала все наша ключниця. Кромі того, ви тоді на кладовищі самі се потвердили.
Питомець не мав відваги глянути дівчині в очі і мовчав. Дівчина не відзивалася також хвилинку, мов жалувала своєї одвертості, але небавом таки сказала:
— Вам, певно, дивно, що я се говорю так одверто. Мені здавалося, що з вами можна так говорити, особливо, коли хочу вам ще порадити, не брати собі сеї відмови так до серця. Оповідали мені, що ви ходите смутні по лісах, по полях та шукаєте самоти. А скоро подивлюся на вас, то й без того бачу смуток на вашім лиці; ви змарніли...
— Задля одного відмовного слова панни,— перебив їй скоро Славко, підвів голову і усміхнувся, щоб не виявити своєї журби.— Се правда, пані! І я тепер приходжу до пересвідчення, досить песимістичного, що хоч у дівчат маса чуття, але в мужчини єго далеко більше. Дівчата при всім своїм м'якім серці вміють рахувати; они справді суть тими вербами, котрі ростуть на всякім грунті і даються легко пересаджувати всюди, особливо коли того батько і мати бажають. Але я се вже собі витолкував і не се мене так дуже журить, а більше завдає мені клопоту теперішнє положення родини і мої плани на будуче. Коли я казав, що хотів би остатися до смерті в Заліссі, то тому, що рад би-м жити для родини — батько і так уже не молодий — а відтак і для села. Се була би ціль життя, котрій справді варто би посвятитися. Кажете, що один чоловік не дав би тут всьому ради, але я хочу спробувати, я мушу спробувати.
— А найти собі яку іншу "вербу" вже зреклися?
— Зрікся.
— Натепер.
— Не лиш натепер, але, мабуть, на ціле життя; з такою думкою ношуся. Але даймо тому спокій; батько ваш іде.
На дійшов справді Заборовський, присівся до них і довідався від доньки, що "пан Ярослав" приняв би ся в потребі вчити Стася.
— А, може, ще сей урвитель привезе добру клясу? — замітив Заборовський.— Але то справді не злий проект. Ви не думаєте виїжджати з Залісся?
— Ні!
— Коли так, то я просив би вас. аби ви взяли Стася в свою опіку, розуміється, коли на се пристанете.
— Мабуть, пристану,— відповів Славко.
В кілька днів по сій розмові настали вакації для школярів. Горошинський виїхав до родичів, але зате до Залісся приїхала сестра Ярослава Зоня, відтак Стасьо Заборовський, а вкінці Петро Дорош. Зоня привезла добре свідоцтво, Стасьо зовсім лихе, а Дорош — свідоцтво, що скінчив уже четвертий рік філософії.
Славко був дуже рад особливо з приїзду Дороша, з котрим міг наговоритися доволі. Дорош привіз із собою стипендію, яку діставав на філософії, і зараз в перших днях взявся будувати нову хату для матері і братів. Дідич, до котрого вдався о дерево, дуже радо відступив єму за дешеву ціну будівельний матеріал. Хоч Дорошеві дуже сподобалася така ласка дідича, але так само, як старий о. Левицький, не похваляв наміру Славка учити Стася, сина такого "завзятого ляха". Бував частим гостем в о. Левицького і уважно та з правдивим вдоволенням придивлявся панні Зоні, котра за всіх сестер говорила і сміялася найбільше. Ще на різдво, бувши в Заліссі у матері і в о. Левицького в гостях, звернув він увагу на панну Зоню, але тоді не мав часу і відваги поговорити з нею яке щире слово. Тепер же, коли часу мав доволі, він шукав нагоди до розмови з нею і найшов її на одній прогульці в лісі.
Вибралися Славко, єго брат Генко і три старші сестри і .Дорош до лісу збирати ягоди. В лісі порозходилися і До-рош придибав Зоню на самоті. Не мав він виразного плану, що говорити з нею, але хотів доконче говорити. Почав розмову від того, чи Зоня по вакаціях поїде до семінарії.
— Не знаю,— відповіла вона.
— А маєте охоту?
— І маю, і не маю.
— Се залежить, певно, від того, чи не приїде хтось до Залісся.
— Хто ж би такий? —спитала дівчина цікаво.
— Ну, який окінчений питомець...
— Ей, ви! — обурилася Зоня і відвернулася.
— Нічого в тім не було би дивного. Ви гарна панна.
— Ага, гарна! — відповіла Зоня, але ласкавіше глянула на Дороша.
— Ви знаєте, що я на компліменти не щедрий. Кажу правду.
— Ба, коби-то була правда! — зітхнула вона.
— Хто ж вам казав, що то неправда?
— Я сама знаю. Дзеркало мені показує.
— То якесь дуже лихе дзеркало. Я маю ліпше, подивіться! — Із тими словами вийняв мале дзеркальце з кишені та підніс єго перед очі дівчини.— А що, не моя правда?
Дівчина глянула в дзеркальце цікаво, але потім відіпхала єго від себе.
— То що з того? — каже.
— З того таке може бути, що вам "люди" не дадуть навіть записатися до семінарії, а вже скінчити її, то, певно, ні!
Зоня нахилилася до землі, вирвала незамітно з коренем малу кропиву і доложила її до букету квіток, котрі вже мала в руці, та подала єго Дорошеві.
— Маєте букет за ваші компліменти. Дорош ухопив за букет і попікся кропивою.
— Ха-ха-ха! — засміялася дівчина весело, а Дорош добродушно усміхнувся.
— Які ви! — сказав лише, викидаючи з букету кропиву.
— А не говоріть мені на другий раз таких компліментів!
— Добре, не буду говорити, хоч вірте мені, панно Зоню, що я незаслужених компліментів паннам не говорю.
— Ви у Львові вивчилися таких?
— Того не потрібно вчитися; само серце каже.
— Серце, серце,— повторяла дівчина з легенькою іронією.
Дорош замовк і не знав, що дальше говорити. Почав збирати ягоди, щоби їх дати потім Зоні. А Зоня, почервоніла, сховалася за корчі; не хотіла, щоби Дорош її бачив.
— Панно Зоню, хочете ягід? — кликнув Дорош.
— А маєте багато?
— Маю!
— То давайте сюди! Похвалюся, що то я тілько назбирала.
— Я вам назбираю багато і принесу додому.
— Так не можна. Ай! і бабуся до нас іде! — кликнула весело, побачивши бабусю на стежці.— Ходіть до нас, бабусю, ту найбільше ягід!
Дорош підійшов до старушки і поцілував її в руку.
— І ви тут, пане Дорош? — спитала стара їмосць ласкаво.— Бавитеся? Бавтеся, бавте, поки молоді! А де інші?
У відповідь на се Зоня високим сопрановим голосом крикнула: "Гоп! гоп!" — і зараз з кількох сторін лісу відізвалися голоси.
— Ходіть сюди! — додала Зоня.
— Пора вже на підвечірок! — замітила бабуся.— Ходіть і ви з нами, пане Дорош! Як же вам хата будується?
— Добре, пані добродійко! Мама так тішиться!
— І має чого! Такого сина мати — то потіха і поміч велика. То ви лише до кінця серпня в нас будете?
— Так!
— А потім?
— Потім іду на посаду, ще не знаю де, чи до Львова чи до Перемишля.
— А відтак нас запросите на весілля, правда? — спитала бабуся весело.
— З ким?
— Ну, з ким! Вже ж не з такою старою, як я, тілько з молодою.
— Не маю ще.
— Найдеться, найдеться! — успокоювала старушка До-роша.— Того квіту по всьому світу.
— Перше мушу іспит зробити.
— І іспит зробите, і весілля справите; вже я вас знаю.
— Тяжко воно, дуже тяжко.
Бабуся дивилася веселими очима з-під окуляр на вродливого, чорнявого "філософа", котрий не вірив у се, що єму так гарно і скоро все вдасться, та перечив бабусі головою.
— Зошо, а ти де вже сховалася? — спитала старушка вголос, а коли дівчина в корчах відізвалася, замітила:
— Не ховай же ся від пана Дороша! Від нього можеш багато навчитися, навіть у розмові.
— Ой вже! що мене пан Дорош може навчити! Латини чи греки? — відповіла онука, виходячи з недалеких корчів.— Врешті пан Дорош має хлопців учити, а не панни!
— Панно Зоню, я вчив у своїм життю шість учениць, одну навіть із семінарії.
— І дуже вони вас слухали?
— Чому ні! Мусіли, я їх остро тримав.
— Може, й били? — сміялася дівчина.
— Ну, бити не бив, але обходився поважно, може, аж надто поважно. І вас міг би я не одно навчити; побачили б ви...
— Не хочу!
З лісу надійшли Славко, Ольга, Наталка і Генко — і всі разом пішли на підвечірок. Ідучи попри поле, замітили коло женців Заборовського. Він підійшов до Ярослава, що остався далеко поза товариством, і з легеньким докором сказав єму:
— Видите, які ви недобрі! Що ж би вам шкодило, коли б з вашим товариством могла ходити на прохід і моя Маня.
— Правду кажете, пане,— відповів Славко,— але зрозумійте ви різницю поміж вашою донькою і моїми сестрами, то не подивуйтесь нам. Я навіть не знаю, чи згодилась би ваша донька пристати до нашого товариства. Вкінці я сам дуже радо запросив би її, але сестри якось немов лякаються. Ви зрозумієте: они відчувають найбільше, що маєтком зовсім не дорівнюють вашій доньці — отже, чулись би зв'язані, немов упокорені.
— А коли Маня пристала би? — спитав дідич.
— В такім випадку, певно, що й ми пристали би дуже радо і коли дозволите, то ми колись навідаємося.
— Але ж прошу, дуже рад буду з того! А Стася хочете вчити від вересня? Бо тепер, в липні і серпні, нехай має також вакації.
— Добре, приймуся вчити єго. Я вже рішився, лише родичі висилають мене замість того женитися, на що я тепер в жоден спосіб не згоджуся.
— Ну, то добре! Прийдіть коли до мене, то згодимося. Сподіваюся, що ви з мене будете вдоволені.
— А ви з мене. Коли ж завтра буде погода, то я з сестрами прийду по панну Маню.
VII
Але на другий день погоди не було і всі сиділи дома. Холодний вітер розбивався об угол приходства, свистів та завівав до кімнати бабусі Клавдзі так, що вона казала собі запалити в печі, бо їй було зазимно; дощ ударяв об шиби вікна, капав виразно з даху в баюрки на окапі; а дерева шуміли раз голосно, мов вода на лотоках, раз знов тихо. Небо висіло сіре, мов олов'яне, над цілим селом,— заносилося на довшу слоту. А понуру тишину пребивав часом лише пес у буді та когут.
Нудьга бралася Славка страшенна. Він як встав рано, то походив кілька годин і поклався знову спати; до обіду збудили єго, він пообідав і знов поклався спати. Встав перед вечером, виглянув крізь вікно надвір і знов смутний поклався на постіль, та вже не спав, лише прислухувався шумові вітру та каплям дощу, ударяючим об шиби. Такий півсонний стан, коли думки немов присіли і відпочивають, не відзиваються, можна пізнати лише на селі. Нічого тоді не хочеться, лише спати і спати або хоч лежати без думки. Взяв би ся за яку роботу, але жодної нема. Всі книжки Славко вже поперечитував, часописів не було, розмовляти з родиною не мав о чім, у власній голові свіжих думок не знаходив — словом, нудьга така, яку лише можна пізнати в тихім селі.