ін сидів на коні ліниво, без сили, і тілько бистрі, розумні очі показували сильну душу в сім хорім тілі. Придивлявся уважно окопам і від часу до часу скрикував злісно на вояків:
— Куди землю викидуєш? Пощо так далеко за окіп? Чому рів не всюди рівний? Зрівняти! Як тут положишся стріляти?
Розгнівавшися, Ходкевич навіть потягав по хребті сего і того вояка довгою паличкою, такий був нетерпеливий.
За гетьманом подалеки їхало двох старших з його полку: бєлзький воєвода Рафаїл Ліщинський і ротмістр Степан Пац. Вопи приглядалися гетьманові і шептали собі:
— Злоститься, що козаків пема,— говорив Ліщинський.
— Обійдемося і без козаків,— хвалився молодий Пац.
Ліщинський глянув здивовано на молодого ротмістра.
— Вашмосць ще з турками не воював?
— Ні.
— Ну то ліпше би не чванитися. Всіх нас разом з козаками, коли прийдуть, буде лише 70 000, а турків є 300 000, а нехай лише 200 000, коли челяді їх не числити, то все-таки три рази більше, як нас. А вашець собі так козаків за байбардзо має.
— Ет! ще, може, й не треба буде їх, бо от Шем-берк їде з Вевеллім. Довго бавилися в турків!
Обозом над'їхав справді спольщений німець Шемберк, що їздив у посольстві до турецького султапа, щоби ще в посліднін хвилі спробувати, чи пе могло би обійтися без війни. За ним їхав грек Ве-веллі, смаглявий, сухий чоловічок з хитрими очима і зарослим чорною бородою лицем. Він уже здалека зліз із коня, передав його чурі і з похиленою головою покірно підходив до Ходкевича.
— Добрі новини чи злі? — спитався Ліщинський Шемберка.
— Злі! — відповів той коротко і під'їхав зовсім близько до гетьмана.
Ніхто не важився підслухувати розмову Шемберка з Ходкевичем; тілько Вевеллі стояв ближче, поклавши руки турецьким способом наохрест на груди, і ждав, поки його покличуть.
— Турки далеко? — питався гетьман.
— Ми від'їхали чотири милі від їх обозу. Тепер будуть уже, певно, ближче.
Ходкевичеві задрожали нервово уста.
— Є яка надія на мир?
— Нема. До султана мене й не допустили; везир ховав мене перед ним. Каже, що Осман так довго їсти не буде, поки не займе нашого обозу.
— Блазень! — скрикнув Ходкевич гнівно.
— Сі листи, що привіз Вевеллі під Скалу, я думаю, були фальшиві.
— Що?!
— Були фальшиві, кажу. Отся бестія, здається, сфальшувала,— Шемберк махнув головою у сторону грека, котрий стояв збоку спокійно, бо не розумів польської мови.— Капіджі-баша, і Усейн-баша, і господар присягалися, що ніяких листів не писали. Через нього стали підозрівати й господаря Олександра, що нам прихильний, скинули його — і пе вбили тілько тому, що прийняв турецьку віру. А господарство віддали знову Степанові Томші. І самого Вевеллього замкнули, та потім якось пустили. Чудно воно...
Ходкевич глянув на хитрого грека зневажливо і гнівно, але не промовив ні слова.
— А отеє лист від везира, уже правдивий,— і Шемберк передав Ходкевичеві пергаменовий ЗБИТОК, завитий у червону китайку, зав'язаний шовковим мотузком і запечатаний воском.
Ходкевич розірвав скоро шнурок і глипнув на письмо.
— Я по-турецьки не розумію! Може, вашмосць знає, чого від мене хочуть.
— Здогадуюся,— відповів Шемберк.— Там, у наметі волоського господаря Радули, говорилося, що турки, коли застануть козаків уже тут, передовсім нападуть на них. Нас, певно, намовляють не помагати козакам, щоб вони погибли; тоді з нами помиряться.
— Ні! се не може бути! се було би лайдацтво! — обурився Ходкевич.— Ну, чи видав хто таке ошуканство? І я мав би до того допустити? Ніколи!
— Коли мені вільно сказати своє слово, то я б також радив не опускати козаків у потребі. Вони можуть нам дуже придатися. Над Прутом — я вже з Молдови писав вашій милості і про се — я сам був свідком, як мала чата козацька на три дні здержала майже всю армію Османа. Таких вояків нам треба. Се була би крайня невдячність — покидати у лихій годині таких товаришів.
— Що ж з того, коли їх ще нема!
— Певно, не можуть дійти; татари спиняють.
— Коли б уже раз прийшли, а то я сам не знаю, що буде. Ось для королевича в окопах місце, а він ще коло Жванця! Кого я тут поставлю? А тут ворог так близько! Що то буде, що то буде?! Пац! — крикнув Ходкевич.— Ви знаєте по-італьян-ськи. Скажіть-но ви сему драбові, що мені його служби не потрібно; може забратися до чорта; нехай нам тут не заважає та не придивляється, бо ще зрадить нас. Тілько не кажіть так остро, як я.
Пац під'їхав до Вевеллього, що знав по-італьян-ськи, і сказав йому коротко, що гетьман не потребує його прислуги і що може собі хоч зараз від'їхати.
Вевеллі замахав руками, як би обганявся від мух, потім зложив руки на груди, поклонився по саму землю Ходкевичеві і заговорив скоро-скоро, як на муках:
— Я нічо не винен! Листи були правдиві! Радула посвідчить! Радула за тим, щоб помиритися; просив мене... А мені яке діло? Я не для себе бажаю мира...
— Відведіть його в обоз! — приказав Ходкевич.
— Чи можу й я відійти? — спитався Шемберк.— Дуже втомився я.
— Можете відійти... Чекайте! І ви нічого не чули про козаків?
— Чув, що були коло Степанців, але коли се було?
— Одна чата козацька, три тисячі людей, що за-блукалася десь у Молдові, є вже у нас, прийшла передучера вечором, хоч і не ціла, але де решта? де решта?
З поля чвалом над'їхала кінна польська сторожа з вісткою, що в лісах бачили турків, недалеко, може, півгодини їзди звідси.
— Се, певно, передня сторожа турецька,— замітив Шемберк.
Ходкевич глянув у поле, стиснув нервово губи і приказав затрубити гасло поготівля. Трубачі один за одним підхоплювали гасло, котре залунало всюди, як далеко сягали окопи. В обозі попри не готові ще окопи почало уставлятися військо — і кінне, і піше, відділами. Неспокій обняв усіх. Уже кілька разів остатніми днями стривожили сторожі цілий обоз — тепер уже кождий сподівався нападу, бо, очевидно, турки мусили вже бути ближче. Надбігли й інші чати і потвердили, що далеко по полях видко вже малі турецькі відділи; лісами йде їх, певно, більше. Козаків не бачили.
Військо стояло смутне і непевне, бо й найменший розумів тяжке положення. Тут надходила така хмара ворога, а їх в обозі всего не більше як двадцять тисяч. За Дністром при королевичу є ще з десять тисяч, але вони не поможуть через ріку. Ліве крило обозу тілько троха заслонене; як ударять турки в сей бік, погинуть усі. Недаром пересуває Ходкевич свій полк у сей бік. Що ж з того, коли настає велика діра в тім місці, що призначене для війська королевича. Кругом біда...
Надходив вечір, і чим нижче клонилося сонце за буковинські ліси, обливаючи ціле небо спершу ясно-жовтим, а потім червоним огнем, тим військо легше віддихало, бо вночі і ворог не важиться так легко підлізти під обоз. Ночі темні, не видко нічого — можна сидіти безпечніше.
На ніч розпустив Ходкевич полки на квартири, але зате подвоїв сторожі і приказав бути напого-тівлю. Сам пійшов у свою ліп'янку з глипи і тут не вспів він усісти, як рука в нього затремтіла судорожно. Се був знак, що приходив на нього напад епілепсії. Його зараз поклали на ліжко. Лице йому посиніло, очі виступили наверх, а з губи покотилася слина. Тілом його стало підкидати — він зовсім утратив пам'ять. Покликали лікаря-француза; той тілько пильнував, щоби гетьман не потовк собі голови і тіла, а іншої ради не міг дати. Для нього се не була новина; він бачив такі напади у Ходкевича вже не раз, але порадити не міг. По якімсь часі гетьман опам'ятався, почав блудними очима розглядатися по хатині, але був такий слабий, що не міг рушитися. Його лишили в ліжку і наказали прислузі не перешкоджати — може, засне, то стане йому ліпше. Він справді заснув.
Над ранком збудився; тілько світало. Постогнуючи, встав із медвежої шкури, на якій лежав, і почав простягатися. Всі кості боліли його, і лице в нього було бліде, як та шкіра па чашці, що в нього була під чуб виголена.
До хатини вступив Ліщинський з радісною вісткою:
— Козаки йдуть!
— Ідуть?! Ну, слава ж тобі, господи! Де вони?
— Уже коло Кам'яного яру.
— Зараз мені подайте коня!
І Ходкевич устав, ще раз випрямився, знявши руки вгору, позіхнув і вийшов надвір. Кінь стояв осідланий.
— Нехай посходиться старшина; поїдьмо назустріч!
Вістка, що йдуть козаки, розійшлася блискавкою поміж військом, і ще сонце пе зійшло, як цілий обоз був уже на ногах. Радісний гамір пішов по обозі: "Козаки прийшли! Козаки! слава богу! Тепер ми безпечніші!" І всі радніше взялися знову копати окопи.
Толокою попри лісок, вимииувши глибокий, крутий яр, їхала досвіта мала польська дружина в сю сторону, з котрої йшли козаки. Вже здалека чути було, як скрипіли деревляні осі козацьких маж і як дудніла земля під ногами сорока тисяч війська.
Полк Дорошенка, що йшов передом, чорнівся вже на степу, як довженна змія, що помалу лізла травою. Перед полком і з боку від Молдови йшли передні і бічні сторожі. Все військо було немов покрите легкою імлою — се і ранішня мрака холодного ранку, і віддихи з тисячів грудей зводили такий туман над військом.
На дружину Ходкевича наскочила козацька сторожа з вийнятими шаблями. Не пізнала здалека, хто се вийшов назустріч.
— Ми свої, свої! — скрикнув Ходкевич.— Де гетьман? Дайте йому знати, що ждемо на нього тут.
Але заким над'їхав сам Сагайдачний, уже й зовсім розвиднілося, уже кілька полків козацьких розкладалося в долинах над Дністром по лівім боці від польського обозу.
Ходкевич уже мав відомість, що козаки скинули Бородавку з гетьманства, а вибрали старшим Сагайдачного: так він і ждав на нього. Вкінці той над'їхав на коні.
— Вітай нас, Петре! — промовив перший Ходкевич по-руськи.— Ми вже гадали, що тебе турки з'їли.
— Подавились би нами,— відповів Сагайдачний, подаючи руку Ходкевичеві.— Але гладко не йшлося нам. Усю дорогу від Могилева сюди годі було скараскатися клятого Кантемира. Ще вчора звече-ра думали ми отам нижче, де скручується Дністер, заночувати; уже й табір розбили. Так ні, як присікалася клята татарва, треба було йти дальше. Його милость королевич уже є?
— Ще коло Жванця.
— А чого ж він там сидить? Я ночами і днями гоню, щоб тілько до вас дістатися, а він... Се ж крайній час.
У голосі Сагайдачного чути було пересердя.
— Слава богу, що ти вже є,— відповів Ходкевич.— Якось ми собі обидва порадимо.
І тілько тепер, злізши з коней, почали всі вітатися. В