Недоколисана

Свидницький Анатолій

НЕДОКОЛИСАНА

I

В одного пана було три дочки. Дві ж було — як було, а третя вдалась йому така гарна, що не надивитись, ні налюбуватись, як намальована ходила — найстарша була. Та зате як хороша була, так і вередлива. Ніхто нічим не догодив її ніколи в світі. Як би до ладу не було зроблене, и вона все-таки приключку знайде і торкоче, свариться, лається, а кого може, то й поб'є. Спочатку батько й мати було посварювались на ню, і носом в куток ставляли, і на коліна. Поки ж була меншенька, то ще було слухає; а як на стану стала, то вже й батькам таки ніяково було, а то й сама таки не подавалась, та ще як визвіриться бувало, то й не рад, що зачепив, хоч в мишачу дірку ховайся.

Бачивши, що нічого не помагає, батько й плюнув: "Цур тобі!! пек тобі!! вже не маленька єси, сама шукай світові ладу, а я з тобою кінця не виведу".

Згодом так і мати зробила: "Роби,— каже,— доню, що тобі любо та мило, а мені вже докучило сваритись на тебе, да таки, бачу, тобі слова мої, як вмерлому кадило".

Друге б схаменулось; де ж таки! батько й мати цураються, тільки що з хати не женуть; а ця собі байдуже: "Овва,— каже,— менше говоритимете, менше буде клопоту".

От середульша панянка посваталась, от і весілля наступає. На другу, то вже пливала б у сльозах; а ця вередує, свариться, вганя по надворі, всякого знайде, всякого товче, голомшить,— біда, та й годі.

Віддалась і найменша, вже й діточками кланяються; а найстарша все дівує — ніхто й пальцем не кивнув, ніхто й не крукнув; таку славу по собі пустила, що всі її обходили, як що лихого, нечистого.

— Хай щезає,— кажуть було кавалери,— коли батько з нею не вживеться, то чоловікові й не кажи.

Сумує батько, мати печалиться, а доня гуля, як вода в прірві — що нічим її не спиниш. Хто не знав, то ще було заходжають, і на перший раз вона вміла примаслитись; а при хорошій вроді та при грошах, то й до серця доріженька втерта. Паничі було по першій частині без душі від неї: "Без жовчі,— кажуть,— дівчина! А очі! а брови! ой-ой-ой! і спиш, то вона перед очима".

А по другім, по третім разі як вийшов без синяка, то дякуй богу.

— Да вона,— кажуть було, втікаючи настрімголів, мабуть, не сповна розуму або осою загодована, що така безпардонна,— чи свій, чи чужий, так і тягне через лоб, не зважає ні на що.

Мати плаче, аж заходиться, що покарав бог такою донечкою; батько ходить сам не свій, наче гроші загубив або наче йому остання худобина відійшла — зсахарив господь Марусю. А приїдуть ті — повіддавані, аж любо оком зглянути; такі молодиці, що куди! і діточки, як квіточки, хороші, коло них звиваються та жебонять любенько. Аж дух радується, ізбоку дивлячись. Що ж би то батькам, якби не та добренька! Да нема на ню ні шлюбу, ні згуби — звивається перед очима, цоконить, б'ється; то, замість веселості, серце розривається, що сплодили таке диво собі на лихо, людям на наругу. Ніхто вже і в двір не загляне, хіба приятелі панові та панині приятельки, а більше ніхто й заром не бува. Далі й це перестало, наче той двір заджумлений стоїть.

II

Надворі зима — хуртовина, що й світу божого не видати — мете, крутить, гуде, аж палац здвигається, та мороз-мороз! аж голки скачуть. То надворі так — холодно, зима! А в хаті Маруся гарячку поре, аж по́ти ллються, ввесь двір догори дном поставила, розходившись. Слуги плачуть, батько десь заховався, що й [зі] свічкою не знайти; мати також ген-ген, за десятий поріг забігла та сидить собі, співає, щоб того галасу не чути — всі, як поварені, наче на похороні, одна Маруся окунем стає.

Під цю годину, ніхто й не завважив, заїхав перед палац чотирма кіньми, добрими санками розмальованими, якийсь опуганий пан; зліз із санок, обтріпався на рундуку, обібрав лід на вусах та й пішов до палацу. Зостався сам машталір надворі, обернувся кіньми і ворчить сам до себе, дивлячись, як пара з коней встає. Далі хтось вийшов, казав сани в возовню затягти, а коні в станю завести; і знов завіруха гуля. У другого хазяя сільського бодай би гуси герготали, а тут і того не було.

Може, в цю пору хто блудив у полі і духу вже пускається; та що кому до того? Тепер такий світ настав, що один одного рад би в ложці втопити, то з біди врятувати не кажи. Нема, як було давно! все забули!..

— Ага-га! — заговорив пан домашній, як гість до хати ввійшов,— копа літ! копа зим!.. Що це тебе принесло — чи човен, чи весло? чи, може, хуртовина загнала? — додав, уже поцілувавшись.

— Ні те, ні друге, ні третє, а приїхав тебе відвідати.

— Спасибі! Спасибі за пам'ять! Сідай лиш. А то можна подумати, що ми посварились абощо, так давно один у другого не бувавши.

Так вони почали і далі потягли — далі-далі, далі-далі, геть за все переговорили — і за озимину, і за ярину, і за пасіку, не раз сіпак згадали, не раз вуса підкручували та й дійшло аж до дітей.

— А що,— пита гість,— твоя біда — так Марусю величали — ще в тебе на карку чи вже кому другому на плечі сіла?

— В мене ще, та, мабуть, і до смерті не скину.

— Хіба що?

— Немовби й не знаєш, що хрону й собака не нюхає. А вона гірш хрону в носі.

— Як-то гірше? чи вона тобі не вродлива, чи не багата?

— Багата, та зубата, вродлива, та вередлива,— з жалем відказав батько, головою похитуючи, а гість і каже:

— Хоч? Я тобі зятя висватаю — а дзєльни хлопец!..102

— Та цур йому! щоб і костям не було спокою. Не хочу.

— Та не бійся; я все йому розказував, а він каже: "Я й сам все те знаю, а таки посватав би, якби віддали за мене".

Задумався батько; бо яка б вона не була, а все батькові своя кров.

— Ну як? — запитав гість,— добре, чи що?

— А хто ж він такий? Може, який попович абощо?

— Ні, пане добродзєю!103 з поповичем чи смів би я нависватуватися? просто шляхціц, ще й давнього роду — чловєк шляхетни і бардзо пожондни104 Правда, в калитці гуде воно — гуде, вшак105 же не без гроша.

— Не знаю, що й казати,— озвавсь батько.— Це дочка моя, а хто своїй дитині не жичить добра, той і в пеклі не знайде стільця по собі; да не годиться і чужих дітей кривдити. На твою волю здаюсь.

Через кілька час панна сватача виглядає — причепурилась, прибралась, всякого фантя на себе начіпляла, брязкотиння понавішувала і походжає, як павич, погойдується, наче її на ресори взяв — знать від усіх вона не відродилась була. Далі як розходиться — боже ти мій!

— Гамуйся, дочко! що тобі такого? Негарно ж як, слуги ходитимуть з попідбиваними очима. Сьогодня кавалір буде, а ти таку содому підняла,— заговорила мати.

Маруся й послухала, може, первий раз на віку... Саме на це і кавалір приїхав. "Цс!" — панна каже, і в хаті чути стало, як муха летить. Увечері і посватались.

— Може, ти не знаєш моєї дочки,— каже пан,— може, ти лакомишся на її багатство, а не знаєш, яку біду береш на свою шию? Хоч — я розкажу.

— Ні,— каже той,— і на гроші не лакомлюсь, а знаю все про панну Марусю, та вона мені подобалась, та й годі.

— Коли так,— озвавсь батько,— то боже ж вас благослови!

І помінялись обручками і хустки забрали; судженого, кажуть, і конем не об’їдеш.

III

Немовби дух святий хату перелетів, як вибралась ця біда. І пан повеселішав, і паня інша ходить, а що слуги, як випровадили панну — чи то бак молоду паню за обійстя, то аж перехрестились. Слава тобі, господи, кажуть, може, й для нас іначійший світ настане.

Бува на світі чоловік гірш хороби, що від його ні відхрестишся, ні відмолишся. Як збудеш його яким способом, то вже не знаєш, що розпочати — чи діло робити, чи попереду похвалитися. Така-то була і ця молода пані — гірш вередливого москаля в хаті. То й раділи всім двором, що збули одну; бо та одна за сто п'яних. А вона повіялася із своїм чоловіком вже в другу хату вередувати, немовби каже: хай і ті ще хрону понюхають, і цим пора вже покій дати.

Тиждень чи дві неділі на новім господарстві була з Марусі жінка, як бог повелів: і порадитись було з ким, бо на мозок її не бракувало; і приголубить, поцілувать було кого, бо гарна була, як весна красна, хоч вже трохи й матірна собі. "Лякали, страхали мене,— дума собі її чоловік,— а дасть бог, що з мого покинька ще люди будуть".

Та не було кому сказати йому: не кажи гоц, доки не перескочиш; бо частіш бува, що добра ждеш, а лиха сподійся, щоб не опіла біда зопалу; бо несподівано причавить, й як камінь зерно, та ще и мука не посиплеться, а так і запліснієш. Добре жити в надії на щось луччого, да тому, в кого й так на душі легко; а кому бог не годить, то і в печі не горить — такому нічого сподіватись, для його надія — то дірявий мішок на просо, решето на воду.

Да, мова мовиться, а хліб їсться — наш пан не дуже багато й добра сподівався, а так лиш, як то приповідають, надвоє бабі ворожили — як не вмре, то буде жити...

Пройшло дві неділі, чи що, Маруся почала голосніше говорити, далі то крикне, то стукне, то ногою тупне, а там коцюба не коцюба, що під руку навинеться.

— Сподівалися ми лиха,— заговорили слуги,— то воно нас і не минуло; от яка біда опіла. А пан каже:

— Жінко! що це тобі такого! осою тебе загодували, чи що?

— Ну-ну! не мовчи тільки, то я і тобі покажу, де раки зимують,— озвалась Маруся.— Бач, який справний знайшовся! Звідкіль ти такий вирвався, рада б я знати?

— Я то здешній, от ти то так що звідкіля?

— З батькової праці, з маминого живота! от я звідкіля, коли хочеш знати.

— А довго тебе колисали?

— Сім день і три ночі — щоб тобі повилазили очі...

— Е! то ти ж іще недоколисана, коли так. Гей! хлопці! — гукнув. Збіглось їх щось, може, з десяток.

— Столярів мені,— каже,— ковалів!

Розбіглися вони, котрий за ким попав — той за столяром, той за ковалем, пан ходить, заклав руки у кишені, а пані не сміється, ні,— аж духу пускається.

— От тобі й виріс,— каже,— от тобі й вивчився! Побачим-побачим, що то з того буде...

— Колиска буде, а ти думаєш що?

— Я думаю, що тріски з єї летітимуть та кожна тобі в голову.

— Побачим, чи хоч одна полетить!

— Поназдивишся!..

— Побачиш! Я ж скажу окувати, то куди ж й тобі, бідній!..

— В голову! в голову! — закричала вона.

— Що ж? ти думала, що я тебе битиму? Треба ж було здогадатися, що добрий хазяй і худобину жалує києм обертати, а ти ж моя жінка! Як же тебе бити? Як на тебе руку підняти, коли ти така ж людина, як і я, і обоє рівні? Та й для чого тут битися, сваритися, коли я бачу, що ти недоколисана — що тебе треба тільки доколисати, то всі норови відлетять.

— Бач його, який сам доколисаний! А тебе колисати?

— Мене не треба, бо я не вередую, як ти — стало бути і доколисаний.

— Добре-добре! хай буде по-твоєму — що ти доколисаний, а я ні,— нехай буде й так.

Так моїм панам і день минув, що все одно до другого бундюжились та ходили, носи поспускавши, як індики! А ввечері й колиску принесли, мірою на паню, окована; гарна, ще й навели палітурою з покостом.

1 2 3

Інші твори цього автора: