Подорож ученого доктора Леонардо

Майк Йогансен

Сторінка 9 з 22

І насправді зовсім не було б тепер способу одріз-нити тварину від людини, коли б не одна маленька обставина.

Ця обставина не дозволила докторові Леонардо закінчити в ту ніч свою подорож і полюбити прекрасну Альчесту остаточно і повно, бо Альчеста була людина.

У тварин же ця обставина, навпаки, не лише дозволяє любов, а ще й сиґналізує й стимулює епоху любови, що знає кожен, хто бачив по весні у ярах собак чи бував на злучному пункті для коней.

II

— Завтра це скінчиться, любий, — сказала вночі Альчеста, — і тоді ми будемо щасливі. І вона цілувала Леонардо ще гарячіше, ще солодше. — Я боюся тільки, що не дістану тут, у твоїй Швайцарії, кипілої води.

Леонардо мовчав. Він не був певний того, що потрібна саме ки-піла вода. Адже ж доктор Леонардо знав, що, проходячи під сонцем скілька верстов, вода стерилізується, бо сама випалює в ній усі бакте-рії. Нарешті, колишній дроворуб, а теперішній древонасадець міг ро-зігріти машину, знайдену в руїнах Помпеї та Геркуланума, експорто-вану за сивої давнини до скитських країв і називану там самограєм.

Але не це бентежило душу доктора Леонардо.

Він ремствував. Він ремствував на природу, ремствував на про-кляту ріжницю між людом і тваринами. Доктор Леонардо, медик і природолюбець, ремствував на природу.

Він почував себе, як той подорожній у Слобожанській Швайца-рії, що йшов лісами і йшов полями, перепливав ріки й затоки, угрузав у пісках, воював з собаками, зомлівав від сонця і тремтів під дощем тільки для того, щоб, добігши до станції і побачивши потяг, почути, що на потяг нема квитка.

Він почував себе, як той середньовічний лицар, що через усе життя своє шукав свого лютого ворога з мечем у руці і, коли знайшов того ворога, заснулого й незбройного, під деревом, у нього не підня-лася рука замахнути мечем.

Він почував себе, як той Дон-Жуан, що безліч кохав женщин та не знаходив тієї, що шукав всією істотою своєю, і коли знайшов її, прекрасну й покірну, вже не зміг її покохати.

Так думав доктор Леонардо і не спав до самого ранку. А поруч з ним на запашнім сіні серед сокирок і дзвоників прекрасна Альчеста бачила сон.

Їй снилося, неначе з туманів вилітає велика сіра сереброкрила птиця і що та птиця і є вона — сама прекрасна Альчеста. Їй треба ле-тіти далеко-далеко за бір, що його верхів’я, мов чорні нагострені леза, мов мільйони мечів, стремлять у зеленаве небо удосвіта.

Їй було легко і весело летіти, так рівно і просто здіймалися кри-ла і несли її над чорний гребінь бору. І от над самим бором вона зни-зилась, і крила її шовковим шелестом стали черкати по іглиці дерев.

Вона знизилася над самим бором, і глиця легко і без болю вко-лювалася в срібне пір’я. Раптом вона відчула, що з тонесеньких ран від іглиці точиться кров, вона подивилася вниз, і кожна крапля крови, упавши, ставала багряною суницею серед зеленого листя долі. Що далі вона летіла, то дужче цебеніла руда, то рясніші родилися червоні суниці під зеленим листям недоліску.

І от удалині засинів Лиман. Немов половина неба, блискуча й ясна, упала на сиві старезні солонці, — такий був Лиман. У повітрі стало ще вогкіше, і над чагарником, ніби переступаючи крилами, промаяв білий крячок на Лиман. Уже вона відчувала прохолоду вели-кого озера, уже вона летіла над осокою, як з-за Лиману почало рости колосальне червоне гало,* голе й без вінця променів виткнулося воно з надводної імли. Це випливало на світ сонце, і от щось загуло, ніби далеко десь лев ревонув у солонцюватій пустелі. Сонце вийшло по пояс, і ще раз заревів лев. Осока скінчилася, вона була над водою, не-видимий лев рикав, кінчаючи свою вранішню пісню. Альчеста про-кинулася і стала прислухатись: лев рикав у сусідній хаті.

III

— Це не лев, — сказав доктор Леонардо і, підгорнувши свою руку під голову прекрасної Альчести, ніжно притулив її до себе. — Це також і не бугай-птиця гуде в очеретах. Це наш гостинний хазяїн, добрий древонасадець, прокинувшися від сну, гикає стародавнім се-лянським звичаєм. Ще одна нота, друга, потім тремоло — і він закін-чить.

Альчеста знов заплющила довгі темні вії і трохи розкрила не-описувані вуста. Голос гикнув ще раз і змовк. З сусідньої хати розліг-ся той самий голос, нижчий і чистіший. Древонасадець читав вірш:

Випливає чапля з туманів,

Тихо крилами моя махає птиця,

Мов у листя ранішніх лісів

З серця точить кров — і кров стає суниця.

І ще тихше канула за грані

І розтала десь за горами далеко

Чапля — може, то була лелека,

Потонула в сутиші багряній.

І над плахтою картатою полів,

Що горіше, що солодше спиться

В ніч любови, край останніх снів

Народилось сонце-полуниця.

Вірш одгучав, за стінкою народився такий звук, ніби хтось плю-вав на шматок паперу. Далі все змовкло, і в хату вповз струмінь синя-вого солодкого диму.

— Цей дим, — мовив Леонардо, — пояснить тобі все. На папе-ровому мішечку, в якому древонасадець приніс собі вчора ввечері з Змійова три фунти соли, був надрукований цей вірш. Він належить тому ж, хто створив нас з тобою, о Альчесто. Та що він, хто створив нас, народився на півстоліття раніше, ніж йому треба було народити-ся, то цей вірш, замість лежати на столі в древонасадця, пішов на па-перовий мішок для соли".

Але й так древонасадець прочитав його. Тепер цей дим, — він зробив з паперу цигарку, загорнув у неї тютюн і закурив.

Єсть у цій химерній країні такі люди, що вважають, ніби курити махорку в віршеві є непростимий, безпросвітний вандалізм. Але я б цього не сказав.

Коли, проходячи вулицями Слобожанської Столиці, містяни ба-чать наполовину зідраний плякат, вони нахмурюються й насуплюють брови. Їм здається, що зривати плякат — це дике, нічим не виправда-не хуліганство. Я розумію їх — вони прочитали в плякаті прекрасні льозунґи, ті льозунґи, що колись визволять усесвіт з-під капіталістич-ного гніту. Вони роздивилися яскравий енерґійний малюнок, що в ньому ще раз був повторений той льозунґ. Вони цілком сприйняли плякат.

Вони забули тільки одне — що в плякаті, окроме льозунґів і фі-гур, є ще одна субстанція, яку вони давно перестали помічати. Ця не-помітна для них субстанція, цей матеріяльний субстрат плякату — це папір.

По вулиці іде дядько: він прийшов пішки за півсотні верст зі свого села у Слобожанську Столицю добувати правди. Він ще не ззів того хліба, що йому вдосвіта поклала в торбу його жінка. У нього ще єсть у широченному кисеті добра міцнюща махорка. Але він уже по-завчора скурив весь шматок газети, що його викинув йому з вікна па-сажир м’якого вагону. І от він, ідучи містом о тій ранній годині, коли службовці тільки беруться розпалювати примуси, а двірники заміта-ють вулиці, побачив на стіні ПАПІР, багато паперу, стільки паперу, що все його село і два сусідніх хутори могли б, сівши кружка навко-ло, скрутити собі з того паперу по цигарці.

Невже ж ти тепер засудиш нашого доброго древонасадця за те, що, одірвавши від вірша рядок:

З серця точить кров — і кров стає суниця —

бо з цього рядка найдовша могла скрутитися цигарка, тепер з синім солодким димом пихкає він ці теплі слова у незміряний простір рані-шнього всесвіту!

Тим більше, що він усе-таки сам попереду прочитав вірша, цей добрий древонасадець.

IV

— Чого ти шукаєш у моїм ридикюлі, о, Леонардо? — спитала прекрасна Альчеста. — Коли ти шукаєш там олівця, щоб записати ві-рша, або грошей, щоб заплатити древонасадцеві за вірш, або, може, ти шукаєш у моїм ридикюлі отой вчорашній вечір — коли ти цього шукаєш, то там не знайдеш.

— Я вже знайшов, — одповів доктор Леонардо і показав Альче-сті невеличку мідно-бронзову цівку з яскраво-червоним кінцем. На білій стіні губним олівцем прекрасної Альчести Леонардо змалював пурпуровою лінією Дінець від Змійова й до першої гори, ширшою од-значив кривавою смугою путь від першої до Козачої гори, накреслив ліворуч Біле озеро і ближче ліворуч — Косач з намистом озір аж до Білого озера, намалював затоки й коліна Дінця за Короповим хутором і Тридінчя, що веде до Бешкинів. Сміливими штрихами накладав він на стінку лісові гори, що їх археолог назвав би "змієвим валом", і взявся малювати верхній плив Дінця з Черемушної та Якубина до Ззі-дьок і паперового млина. Карта зростала й ширилася, уже вона дохо-дила до долівки внизу і хапалася розгиллям своїм стелі вгорі, а Лео-нардо все малював губною фарбою озера й затоки, й коліна… Знена-цька олівець задирчав у його руці і, намість ясно-червоної лінії, по-лишив за собою на стінці тільки синю дряповину.

— Ти вималював увесь мій губний олівець! — скрикнула пере-лякана Альчеста. — Чим я тепер фарбуватиму вуста? Це був такий прекрасний закордонний олівець. Чи ж може твій древонасадець зва-рити мені хоч щось подібне у своїм самограї? Немилосердний, не-уважний Леонардо!

І, одібравши в нього недоламок олівця, вона уже зафарбувала йому червоним полум’ям його довгий клясичний ніс і лагодилася прикрасити так само його високе чоло, коли розчинились двері і в кі-мнату увійшов древонасадець.

— Самограй готовий, — сказав він. — Коли я був молодий, я ходив дуже швидко, за одним ступнем, як надмуся, так і перемахну сажнів п’ять, а може, і вісім. Раз поспорились ми з тестем, що він ко-нем, а я пішки — хто раніше буде в Змійові. Він виїхав парою кіньми, а я так іду, немов не йду, а перелітаю сажнів чотири, п’ять, а то й де-сять. Прийшов, узяв хліба, оселедця, випив, закусив, а тесть ще онде — коло Провалля їде парою кіньми. От так я ходив, а самограй гото-вий, а це ви їм здорово розмалювали носа!

V

Древонасадець був чоловік високий і кремезний.

Сиве волосся, вистрижене, як щітка, рясно вкривало його круглу голову. Віспувате обличчя дивилося парою маленьких чорних очей, нюхало двома колосальними ніздрями, з яких, мов сталактити в пече-рах, звисало буйне волосся, воно ж росло з вух, з шиї, з кінця носа, з вилиць і з троглодитського підборіддя. Древонасадець міг би одноча-сно служити реклямою масти для волосся і реклямою безпечних бри-тов.

Як бритва подолівала на лиці древонасадця буйне волосся, так у душі його культура перемагала дикі селянські інстинкти.

Він працював тяжко, цей шестидесятилітній древонасадець. Щодня він возив у своє шале воду в бочці — на собі — впрягаючися в брезентову шлейку. Він поливав свої дерева і косив межи ними свою люцерну.

6 7 8 9 10 11 12