Моє серце ущерть сповнилося ненавистю проти цього здо-рового, прекрасного хлопця. Я виждав, поки він спустив човна на во-ду, і вискочив з заростів, щоб відняти в нього сало.
Голод мучив мене, але не це найбільше мене вразило. Мене до-вело до одчаю те, що ти, кого я так любив ревно, затулила своє об-личчя руками, коли побачила мене.
Моє рішення відняти сало зробилось непереможним і непохит-ним, і я взяв його…
— Але, Леонардо, — тихо сказала Альчеста. — Ти націляв в ме-не з рушниці другою рукою.
— Люба моя, моє безцінне, моя темноока душе, — сказав Лео-нардо. — З рушниці не можна націляти однією рукою. Я просто три-мав її в лівій руці, а ти, побачивши чорну яму дула, подумала, що я хочу тебе забити. Я взяв сало, я кажу, але в цю мить Орест — і він зробив, як герой і лицар — з’явився тебе рятувати…
Очунявши від болю, я побачив, що під час мого нападу на човен пляшки з йодом і касторкою, що були в моїй кишені, розбилися — і ліки проллялись.
Зібравши рештки йоду й касторки, я подав собі першу медичну допомогу. Ліків вистачило на те, щоб припинити небезпечні процеси в пораненому носі. Після цього я почав міркувати й вирішив, що за-пах йоду й касторки мусив навести вас на думку, що той, кого ви взя-ли за бандита, був насправді нещасний докктор Леонардо…
— Я догадався, — тихо сказав Перебийніс. — Але Альчеста по-сварилася зі мною і не хотіла вірити ні одному моєму слову. Я про-мовчав про йод і касторку.
— Я пішов шукати вас, — казав далі доктор Леонардо, — щоб попрохати віддати мені назад пилку й рушницю — все, що мені зо-ставалося на цім світі після того, як я утратив Альчесту.
Та коли я почув, як ти кликала мене, о Альчесто, як ти готова навіть була забути про те, що було неправдиво надруковано в газеті, я зрозумів, що я найщасливіший з людей, що ти знов моя і тепер наза-вжди, назавжди, Альчесто…
Він замовк, і Альчеста дужче притулилась до нього. Добрий древонасадець, селянин Черепаха, студент Орест Перебийніс тихо зняли шапки й схилили голови. Безпритульний велетенко теж підніс руку до голови, та, згадавши, що на нім немає шапки, ізняв з голови вошу.
XVII
— Їдьмо на станцію, — сказав селянин Черепаха. — Сідайте!…
______________________________
ЕПІЛОГ
Минуло десять років, і багато води упливло озерами, Дінцем і Тридінчям. Дніпрельстан постачав дешеву електричну енерґію. Селя-нин Черепаха варив собі курку в електричному казані і одночасно ба-лакав телефоном з сільрадою про потребу негайно зробити дощ на посіви. Безпритульний велетенко, побувши в санаторії і в школі, зро-бився професором римського права і жив в однім місті-садку з інже-нером Перебийносом Орестом. Вони часто зустрічалися на тенісі й балакали про минулі часи, добрим згадуючи словом подорож у Сло-божанську Швайцарію.
Дід по довгих мандрах повернувся на батьківщину, вмер і його поховали поруч з його собакою. Добрий древонасадець помирився з сином-велетенком і, приїжджаючи до нього в місто-сад, учився грати в лавн-теніс.
Тільки про одне я не зумію розповісти вам, любі читачі і ще лю-біші читачки, про те, що сталося з тираноборцем Доном Хозе Пере-йра, з ученим доктором Леонардо і прекрасною Альчестою після того, як скінчилася їхня подорож, я не можу вам нічого про це розпо-вісти, бо ні Дона Хозе Перейра, ні доктора Леонардо, ні прекрасної Альчести ніколи не було на світі і вони не їздили ні в далекі степи, ні в Слобожанську Швайцарію.
Я їх вигадав.
____________________________
КНИГА ТРЕТЯ
І
Проте на станцію ніхто не поїхав. Правда, пора була до потяга. Правда, селянин Черепаха вже завів свого вірного коня Володьку по-між голоблі і запрошував його лізти в хомут. Правда і те, що студен-тові Перебийносові завтра треба було вже слухати лекцію про дифе-ренціяли. Правда й те, що доктор Леонардо і прекрасна Альчеста вже стомилися, перебувавши в Слобожанський Швайцарії, і прагнули по-бачити інших містин і міст. Правда й те, що вони вже заплатили доб-рому древонасадцеві за нічліг і скромні харчі, і добрий древонасадець сховавши гроші до колосального шкіряного портмоне і, защібнувши витерті мідяні ґуґлі тамтого портмоне, верстав надзвичайні пляни як йому забагатіти з почину тих шести карбованців, як от: купити на них одноденне порося, вигодувати його, та щоб само воно привело двана-дцятеро поросят, а з тих щокожне ще по дванадцять, а всього це ви-ходило сто сорок чотири штуки, разом з першим поросям сто сорок п'ять свиней. Непогано; та ще можна було за десяток поросят узяти корову, за десяток же коня, щоб не возити на собі воду з Дінця аж до гірського шале, і з фунт тютюну, щоб повсігди був свій — але тут древонасадець загатував потік плянувальної роботи, адже було ясно, що заздрість сусідів на таку розкіш доведе його до біди — тож доб-рий древонасадець свідомо одмовився від розкошів і прибутків, що їх бачив уже ясно в своїх руках, і постановив: гроші пропити!
Правда й те, що безпритульний велетенко вже назначив оком мі-сце, де він сидітиме на задній ресорі лінійки, коли селянин Черепаха приверне всю свою увагу своєму вірному коневі Володьці, бо безпри-тульний велетенко вирішив виїхати на курорт через Ростів чорномор-ським експресом. Правда й те, що сонце вже скрадалося підліссям, шукаючи в цьому ундервуді грибів,* і продиралося буйними кущами, не хряснувши гілочкою, не зашелестівши листком, як дика, обережна, хижа, насторожена оранжева тарілка.
Всьому тому правда, і сонце справді тихо скрадалося крізь кущі. Була пора їхати, але кущі раптом хруснули, і в них з'явилися дві ма-ленькі блискучі рихви діяметром кожна в 17,2 мм, це був зауер, а за зауером виткнулась чорна постать в еспанському сомбреро — чорний бриль насунутий був постаті на самі брови, а чорні брови зсунуті над носом. За постаттю виткнувся з кущів рудий сетер Родольфо, стриму-ваний коло хазяїнової ноги еспанськими прокльонами: — за ногу, хе-рес мадейра, естевано деля мадре, за ногу!
II
— Стій! грізно мовила постать у сомбреро. Група, що збиралася від'їздити, застигла в жахливому очікуванні смерти. Доктор Леонардо зробив був рух уперед, але прекрасна Альчеста схопила його за ру-кав. Студент Перебийніс знизав плечима. Добрий древонасадець хо-тів щось сказати, але своєчасно осікся і облизав язиком неголену вер-хню губу. Селянин Черепаха закляк з хомутом у руках. Безпритуль-ний велетенко заповз у кущі. Тільки вірний кінь Володька нахабно фаркнув та, штовхнувши головою в пузо селянина Черепаху, пере-ступив голоблю і знову взявся щипати траву.
— Я скажу вам, — мовила постать голосом, від якого кров захо-лола в жилах, — чого я вас затримав. Але попереду я поснідаю. Я Дон Хозе Перейра!
Треміт перебіг лицями людей. Ніхто не зрушив пальцем — ві-домо було з газети "Воче-Дель-Пополо", що Дона Хозе Перейра уби-то в херсонських степах.
Тим часом мертвий гість почав робити собі сніданок. Як за жит-тя свого він найбільше полюбляв національну еспанську страву олла потріда, де основним інґредієнтом увіходив еспанський перець.
З брезентового рукзаку він висипав з півцеберка стрючкового перцю. Покришивши зелений перець, він усипав його в манірку, по-солив з похідної перцівниці чорним перцем, узяв у руки часопис "Че-рвоний Перець",* і став їсти, зачитуючи вголос фейлетони.
— Ото я предлагаю, свій чоловік! — сказав ухвальним тоном добрий древонасадець. — Закуску понімає правильно. Тільки ж чарки він не випив. Чи може він уже прийшов під чаркою?
Але Дон Хозе Перейра не відповів нічого, тільки похмуро здви-гнувши бровами, грізно їв перець далі. Коли душа його проперчилася аж углиб до самих п'ят і мозок перейнявся перцем фейлетонів ущерть, він підвівся і знов скерувавши зауерівські чоки на безпомічну групу людей, сказав з перцем у голосі: "Не через те я затримав вас, що прекрасна Альчеста, яку я над усе кохаю, над усе, крім полювання і революцій, ненавидить мене. Не через те я затримав вас, що учений доктор Леонардо умисне був поставив свого зауера на коміс у барсе-льонському маґазині тільки для того, щоб тим зауером відвернути мою увагу від незрівнянних форм прекрасної Альчести, цілком пра-вильно розрахувавши, що блискучі його дула замінять мені її груди, що шийко його ложі в моїй руці лежатиме як її — ах! витончена рука, що сама ложа, на яку лягатимуть мої лиця, заступить мені шлюбне ложе з прекрасною Альчестою.
Але й не через те я затримав вас, що убитий куркулем Щовбом, я тепер мертвий, хочу мертвити все живе.
Мене вбито не в херсонських степах, як знову безпідставно і фа-лшиво інформувала вас газета "Воче-Дель-Пополо". Для того й газе-ти в буржуазії, щоб брехати. Куркуль Щовб, націляючи вночі в мою голову, влучив в гарбуза і розколов його сокирою. Якийсь дрюк, по-кинутий дідом у гарбузинні, показався йому за мою рушницю, а саме гарбузиння він узяв поночі за мої чорні вуса і еспаньйолку.
Я ж утік і подався до Еспанії. На жаль, Альфонса скинуто без мене. Правда, я управився в метушні дуплетом підстрелити двох ге-нералів, з яких один уже вмер, а другий підранок і втік через станцій-ні лози на сухе. Убитого я роздивився — це знову був, о прокляття фортуни! одставний і майже нешкідливий генерал.
Така доля неорґанізованого, анархічного революціонера. На тій самій станції сідав у потяг генерал Санхурхо, що оце недавно прова-лився з монархічним путчем.* Його спробу провалила еспанська компартія. Херес мадейра! Я міняю віхи. Нема революціонерів крім комуністів. Ми анархісти-тираноборці — нікчемні кустарі проти них.
Тож, як сказано, я живий і ще стрілятиму!
III
Всі знов застигли в фатальному чеканні. Цей плутаник міг, бува, вбачити в дачній групі диких качок або й реставраторів еспанської монархії і, підстібуваний перцем у душі й тілі, міг поперчити всіх до-брим шротовим дуплетом. Отже добрий древонасадець не міг довше стерпіти і виступив з зауваженням.
— Глисти, — сказав він, — потрібні для чоловіка, як усе одно камінь до млина. Вони, ті глистюки, перемелюють їдло. Кажуть док-торі, що від того шкода для чоловіка. Брехня, я вам скажу. Це від до-кторя шкода. От я питаюся в вас, хто зліший, вовк чи докторь?
— Доктор, — одказав учений доктор Леонардо, задоволений з переміни теми.
— От! — сказав добрий древонасадець. — А чому? От ви мені скажіть, як ви єсть учений чоловік, чому докторь зліший од вовка? Не знаєте?
— Не знаю, — признався доктор Леонардо.