Червоніло небо на Криму ясними ночами, чорніли вдень згарища, трупи татарські на згарищах...
Тремтіли з жаху й тривоги ті, що при життю ще зостали, що не досяг їх козацький гнів. Тремтіли, бо не знали, чи ось-ось не наскочать на них джаври-ушкали та і їх не пощадять.
Гуляє запорізьке козацтво, та Петро знову не той, знову його шабля в піхві спочиває, знову понурий тягнеться за своїм відділом. Важкі думи на душу налітають!
— Боже,— думає він,— так тут гарно, така чарівна країна, а ми руйнуємо її, кров'ю сполікуємо, кров'ю невинних жінок і дітей, старців безпомічних! Ні, я не приложу до цього руки!
...Татарський аул у пишній зелені, а на боці від нього неначе хутір чималий...
Зраділи козаки:
— Здобича буде, погуляємо!
І кинулися насамперед на хутір. Поплівся за ними й Петро. Вдерлися козаки на хутір, ніхто не боронить їм. Беруть, що дасться взяти, пруться до хати, а в хаті двері зачинені, замкнені ізсередини.
Вивалюють двері. Під дужими козацькими руками двері скоро подалися, впали козаки, вдерлися всередину.
В куті кімнати притулилися одна до одної старенька бабуся й молоденька татарочка, така гарна, як мальована.
Кількох козаків кинулося до них. Стара заслонила собою дівчину й простягнула худі руки до козаків. Говорить по-татарськи, просить у них милосердя.
Козаки, та ж і ви люди,— просить вона в них,— беріть усе, що вам знадобиться, тільки життя даруйте! Не мені, мене можете вбити, даруйте життя онучці моїй. Вона молода ще, їй тільки жити.
Не всі козаки розуміли, що вона говорить, та всі з її голосу й рухів бачили, що просить пощади. А з того, що заслонила собою дівчину, бачили, що про неї йде старій, не за себе просить.
— Нема пощади бусурманам! — кричить на її слова якийсь козак по-татарськи й замахнувся на неї шаблюкою. ^
Та тут дівчина як не скочить зі страшним криком і з ятаганом, кинулася на козака.
Козак мимоволі подався назад.
На хвилиночку, малу хвилину козаки спинилися, мов задеревіли. Незвичайна краса дівчини та гнів у її чорних, як вугілля, очах спинили їх. Та тільки на хвилину.
Ось знову піднялося п'ять шабель козацьких.
— Чого стоїмо,— кричить один,— бий, рубай невірних! — І метнулися до дівчини.
Та стара знову заслонила її собою. У цій хвилині вбіг у хату Петро.
— Що тут, що тут? — кричить він. Як побачив дівчину, стару й п'ять козаків із голими шаблями, зрозумів відразу все.
Мой той кіт, звивно скочив між них і відгородив стару й дівчину від козаків.
— Що ти, вдурів? — кричать козаки.
— Не я вдурів, ви вдуріли! Що винні вам ці жінки?!
— Ха-ха-ха! А він знов своє,— сміються козаки,— вступися, хай розправимося з ними.
— Не з ними, зі мною буде розправа! — й заслонив собою дівчину. Дівчина не розуміла спершу, що діється, та як побачила, що козак
звернув шаблю до своїх, здогадалася — він боронить її й бабусю.
*— Спробуй зачепити її котрий, голову розчереплю,— кричить Петро.
Козаки розпалилися й кинулися до Петра з шаблями. Задзвеніли шаблі та Петро зручно відбивався. /
• Стара з дива очі витріщила, що це діється, джаври між собою б'ються. Хотіла усунутися набік, та тут козацька шабля досягнула її, ударила в груди. (
Дівчина скрикнула й захиталася. Петро підхопив її й кричить:
— Відступіться, а то всім голови порозчереплюю! Та запорожці пруть на нього.
Аж увійшов у хату старий, сивовусий козак:
— Що це ви взялися зі собою битися, спам'ятайтеся,— закликав він грімко.
Козаки оглянулися, й один каже:.
— Це М'якенький не дає вбити бусурманки!
— То із цього бійка? Лишіть йому її! Дівчина гарна, варта пощади! Може, йому вдасться навернути її на християнську віру, врятує він одну душу.
Козаки отямилися, опустили шаблі додолу, поховали їх у піхви й вийшли.
Петро зостав сам. Глянув на стару, вона вже не жила. Виніс дівчину до другої кімнати й поклав на постіль. За хвильку вона прийшла до себе.
Петро не знав, що робити.
— Залишу її, так знову прийдуть козаки й таки вб'ють. Дівчина сіла на постелі й гляділа на козака, щось говорила.
Він не розумів слів та відчував, що вона дякує йому.
У хату ввійшов той самий старий козак, що перепинив бійку, й каже:
— Сподобалася тобі, козаче, дівчина. Ну, що ж, бери ЇЇ зі собою та кидай, небоже, Запоріжжя, іди на гречкосія.
— Як мені на гречкосія йти, коли годі додому вертати?
— А навіщо тобі додому вертати! У мене, сину, недалеко Січі зимовик є, так ти там осядь із нею та господарюй. Як я знемощію вже, то пригорнете мене біля себе. ■
Петро задумався:
— Може, й добре кажете, татусю! Та не знаю, чи вона схоче. Я силою її не візьму, а тут зоставити теж небезпечно.
— Чи вона схоче? — звернувся до дівчини по-татарськи:— Дівчино, чи хочеш тут сама зостати?
— Тут? Ні, ні! І глянула на Петра та каже:
— Він вирятував мене, оборонив мене, я з ним хочу.
Старий козак переповів це Петрові, а в Петра очі засяяли радістю...
— Як так, то я готовий! Дякую вам, татусю,— й поцілував старого козака в руку.
Взяв дівчину на руки, виніс її до коня. Та дівчина наче собі пригадала щось і каже до старого козака:
— Я ще мушу щось узяти собі.
Вернула в хату та винесла чималу шкатулу. Старий розсміявся:
— Добра господиня буде з неї,— каже.— Ось бачиш, не без посагу візьмеш її. Шкатула, напевно, повна золота.
Петро посадив дівчину на другого коня. Так утрійку виїхали з хутора. Село вже дотлівало. Чорніли згарища, й дим курився.
Козаки виїхали вже з села. В далині на шляху виднів їх відділ.
— Мусимо наздігнати наших,— сказав старий козак. Підігнали коней і все більше наближалися до відділу, що, обванта-
жений здобиччю, посувався дуже поволі. А тим часом пішов по відділах наказ:
— Вертати до чайок! Подався туди й Петрів відділ.
На другий день був уже Петро на місці біля чайок. Був уже там і сам отаман Богданко.
— Вертаємо на Запоріжжя! — дав він наказ.— Навантажити здобич на чайки. Частина сідає в чайки, а решта вертає кіньми сухопутно.
Під ніч чайки поплили морем до Дніпрового лиману. " Петро й старий козак Семен Чорній із молодою татаркою поїхали з кінними козаками.
Петро чувся щасливий, як ніколи.
Хоч не міг розмовитися з дівчиною, та посередником був між ними старий Семен, що добре говорив по-татарськи.
Оповіла татарочка, що зветься Фатіма, що була одиначкою в батька. Батько мав тільки одну жінку, що її дуже любив. Перед двома роками мати її померла. Батько не хотів уже брати інших жінок в хату. На, господарці була тільки стара ненька та вона. Тепер пішов батько в похід та не вернув. Вернуло кількох без здобичі, без коней і сказали, що батько згинув у бою з козацьким отаманом Ружинським під Прогноями. І вона тепер кругла сирота...
На другий день прибули кінні козаки на Запоріжжя.
Знову ожила Січ-мати, знову зашуміла, забуявіла веселим життям, аж Великий Луг-батько радісним відгоміном озивається з Дніпром-Славутичем, дідом сивоусим, пошумом зеленим розмову веде. Гасан-Баша гримить козацькими викликами, співами козацькими й звуками бандур дзвенить, дзвонить підківками срібними, під козацькими при-сядами вгинається, медом-вином обливається.
Лунає слава отамана побідного Богданка Ружинського...
Та немає його ні на Січі, ні в Гасан-Баші.
Поза січовими окопами в таборі визволених бранців татарських він. Від бранця до бранця підходить, розпитує, як у полон попався, в яких місцях на Криму чи, може, й у Туреччині бував, чи не чував що про потурнака, польського шляхтича Пшерембського, чи не знає, як він тепер називається, де перебуває? Дарма, ніхто нічого не знає...
А були там бранці, що ввесь, Крим та Туреччину невільницькими ногами сходили, з рук до рук переходили, від пана до пана.
— Багато, багато бачили ми потурнаків, що для лакімства нещасного потурчилися, побусурманилися, багато! Е, їх чимало й на високих становищах, башами навіть. Вони лютіші для нашого брата невільника від справжніх турків.
Докладно описує їм князь Богданко вигляд Пшерембського.
— Подібних до твого опису, отамане, доводилося бачити мені,— каже один бранець,— та чи це він, що про нього питаєш, не скажу, не знаю.
— Бачила й я кількох такісіньких, як ти, княже ласкавий, описуєш, ба навіть чула, що потурнаки вони. Та як вони колись, як ще християнами були, звалися, не чула,— каже якась старенька жінка, що, певно, не рік, не два в бусурманській неволі побувала, молоді літа свої там згарувала, змарнувала, та рада, що хоч на старі літа в рідній святій землі, між хрещеним народом кості зложити зможе.ч
Сумно похилив князь Богданко чубату голову:
— Не довідаюся нічого! Одинока надія на побратима "Покотила, що він певну вістку принесе. Та коли? Довго прийдеться, мабуть, дожидатися його.
І вже хотів вертати на Січ, аж із дива пристанув. Між визволеними бранками побачив молоденьку гарну татарочку, а біля неї двох запорожців — одного старого сивовусого, а другого молодого, що тільки вус йому добре засіявся.
— Що це?! Татарка бусурманка рідний Крим кинула й із визволеними бранцями на Україну йде?
Підступив князь Богданко із сотником Шахом ближче до них та питає в обох козаків:
— Відкіля та як тут ця бусурманка взялася? Мовчить Петро, а старий запорожець озвався:
— Це сирота без батька й матері! Оцей голак вирвав її з рук роз'юшених запорожців, і вона згодилася з ним на Україну йти, стати його дружиною.
Князь Богданко звернувся до Петра:
— Чи невідомий був тобі, козаче, наказ похідного отамана? У Петра очі засвітилися:
— Так,— сказав,— відомий!
— І ти зважився зломити його?! Ти знаєш, що тебе чекає кара за це?!
— Знаю, та я вже не січовик, я кидаю Січ.
— Кидаєш Січ-матір для гарних очей бусурманки,— сказав князь Богданко гордливо. х
— Вона вже не бусурманка, вона сказала мені: "Твоя віра буде моєю вірою!"
Задумався князь Богданко:
"Дива діються на світі, на Божому! Я за жінкою, за Оленкою моєю, шукаючи, на Січ пішов, за неї ввесь Крим зруйнував, для неї вірного побратима наразив на небезпеку, може, й на певну смерть послав і не можу й на слід її попасти. А тут юнак між бусурманками несподівано милу дружину знаходить собі, що з любові каже: "Твоя віра буде моєю вірою!" Боже, скільки з тих, що впали від козацьких шаблюк, могло стати християнами, душу врятувати, а я наказом своїм жорстоким, в ненависті, в жадобі помсти замкнув їм шлях до спасіння...