БУДИНОЧОК НАД КРУЧЕЮ
І
— Он там, трошки вище, трошечки... таке червоне, велике... Вище, Андрію!
Віра оживлена, розчервонілася від напруження.
Стільки яблук накидав Андрій... збирай тут їх, та ще лови ті, що он у нього в руках.
Малий Петрусь, правда, помагає мамі, складає яблука в кошик, але часом як покотиться в траву разом з яблуками...
— Татусю Андрію, і мені червоне...
— Дам, дам і тобі
— Вже, може, буде,— подивилася вгору на Андрія Віра, прикриваючи долонею очі від сонця, що всміхалося їй просто в лице.
Воно всім всміхалося, се блискуче, гаряче, веселе сонце: і квіткам, що запашним барвистим морем вкривали площинку перед домом, і чепурному будиночку з білими вузенькими занавісками на вікнах, і травиці, і червоним яблукам. Смія лося і наче приговорювало останнім, голублячи їх: "Пишайтесь, червонійте собі, а ви всі існуєте, бо я єсть; без мене— де б ви були?"
— Та коли всі такі гарні,— весело всміхнувся великими сірими очима Андрій.— Ну, злізаю вже. Тікай, Петрусю... Гоп!
— Гоп! — захоплено повторив Петрусь, притискаючи дбайливо до грудей жменьку грушок, які був необережно висипав з кошика.
— Понесемо якось все се добро...— Віра взяла кошик з грушками. '
— Зараз понесем, мій кіш таки важкенький.
— Сам винуватий... нащо було так захоплюватися яблуками.
— Я допоможу, я...— метушився Петрусь, витягаючи з коша яблука, забираючи їх в жмені і пригортаючи до грудей.
— Ну, се на славу зустрінемо гостя,— схвильовано-ра-дісно сказав Андрій, обтираючи хусткою високе біле вспіт-ніле чоло.
Волосся йому розпатлалось, оживленням сірі великі очі горіли.
— Гостя,— трохи замислено повторила Віра.— Гостя? Так дивно, наче справді гість він тепер, хоч і до себе додому вертається. Нарешті — вертається. Мені здається, так довгодовго не бачила я його. І який він тепер? Так хочеться швидше побачити. Наче зник він раптом з мого життя, і не знаю, що він робить кожної хвилини, як почуває себе. Бо сі листи, одержані за місяць після того, як торкалися пальці паперу, хіба вони говорять мені про се?
— І мені вже швидше хочеться побачити його і подивитися, який він став. Ви тільки два роки жили з ним, а я десять літ жив укупі з ним. Укупі ми задачі рішали, укупі Горація 1 перекладали, укупі нелегальщину читали і укупі, нарешті, в в'язницю трапили... Потім укупі придбали сю землю і укупі працювали в саду. Пам'ятаєте, як ми тоді, три роки і пів назад, отсі яблуні, з яких яблука тепер несемо, садили?
Віра зітхнула. Так, пам'ятає вона: тоді сонце сяло,-старі яблуні цвіли, а небо було чисте, без хмариночки. Об руку ходили — вона й Петро — цілими днями по саду або сідали на лаві на горбочку. Пам'ятає і блідо-рожевий цвіт яблуні, і бузок, на якому щойно вночі розцвіла гілка. І коли там сиділи на лаві, на горбочку перед очима крізь похилені до землі сухі гілляки старої яблуні — круча, вкрита м'якою зеленою травицею і морем молочно-білого вишневого цвіту; не видно було ні вітей, ні стовбура, тільки самий білий цвіт на тлі зеленої трави; вище широкий обрій блакитного неба...
— Пам'ятаєте, як тішилися з покупки? — Андрій запитливо глянув їй в очі.
— Важко забути, стільки шуму і радості тоді було,— всміхнулася йому у відповідь Віра.
Та й справді, як забути? Стільки надій було на сю землю. Зробити затишний конспіративний куточок для роботи, для притулку втікачам... Зробити тут склад. ч Займатися ніби пильно садом, городом, господарством... провадити життя мирних дачників і під прикриттям сього життя вести свою роботу. Зразу не ладилося як слід, тому, на щастя коли у Петра зроблено було трус, то, крім насіння та підручників до садоводства, нічого не було знайдено. Зате потім... Яку чудову організацію праці завів Андрій... скільки тут видру-ковано різних відозв... скільки людей переховалося тут, втікачів, емігрантів... Як вдатно разом з яблуками, грушами та картоплею вивозилися відозви, а нелегальні товариші про око людське були покупцями городини та садовини...
— Так, наче й недавно було се все — купівля землі, будівля будиночку, арештування Петра і наче й одсунулося вже далеко назад.
— Мамо! Тату Андрій! — заплакав дитячий голосок.
— Що? що? — кинулася Віра назад.
Петрусь, що йшов позаду, простягся на стежці; грушки, розкотившись, жовтіли в траві.
— Чи не розбив часом носа мій хрещений синок? Ні? Ну, слава богу. А то тато приїде, скаже, добре догледів сина, якщо син в синцях ходитиме. Чуєш, Петрусю, тато, справжній тато твій приїде...
— Та вже доглядач з вас добрий, не турбуйтесь. Чекайте, ось похвалить вас Петро...
* * *
Коли стемніло і Петрусь вже спав, спали листя й квітки в садку і не шамотіли берізки, Віра та Андрій сиділи в спо-чинковій кімнаті, розчинивши двері в садок, і пили чай. Властиво, мали б пити, бо він холов в склянках: але захоплені розмовою, забули за нього. Все про Петра, про того засланця, якого вже більш трьох років не бачили і який мав завтра приїхати, була мова.
— То завтра ранком треба все приготувати... коло десятої підем на колію...— заклопотано, з нервовим блиском в очах говорила Віра.
— Так, так... і ми тут все по-святочному улаштуємо, щоб урочисту зустріч зробити.
— Йому треба насамперед одпочити добре, ніяких "гостей" тепер не пускати... Праця потім, все се потім... правда?
— Так, треба йому тут спокій дати... Я казав, щоб не їздили сюди, поки не сповіщу. Треба, щоб одпочив добре Петро — після такого життя там...
Задумливо дивився Андрій крізь двері в тиху темноту саду.
— Одноманітні дні, самітні ночі... а тут життя рухливе, товариші... тяжко йому там було... Пийте чай, Андрію, чого задумалися?
— Задумався? Знаєте, се сьогодні останній день нашого "бурлацького" життя з вами, тільки удвох, без Петра...
— Останній день "опіки" вашої надо мною, мусите бути дуже вдоволені...
— Останній день... Знаєте що, давайте скінчимо його як звичайно... Знаєте, чомусь те, що вже пережите, що вже минає, робиться нам, дуже дорогим... і жаль стискає серце, хоч би й яке гарне нас далі чекало. Ось, наприклад, як переїздимо на нове помешкання, хоч би краще за старе, жаль стискає серце і ходиш, ходиш порожніми хатами серед купи різного сміття, наче прощаючись. Отже, я знаю, що завтра настане ще кращий час мого життя, ніж досі був тут, повернеться мій найдорожчий приятель, вірний товариш і учитель мій, а проте наче жаль серце стискає, що минув час сеї моєї "опіки" над вами, як ви сказали, минуло пережите за сі три роки. І се, мабуть, тому, що взагалі нам шкода всього, що минуло, бо час минає і наближає нас до небуття.
— Боже, який ви лірик, Андрію, може, ви мені вірші б написали на пам'ятку про нинішній вечір...— теплим поглядом глянула на нього Віра.
— То я починаю читати,— не відповів їй нічого про лірику Андрій і простяг руку до невеличкого столика з машиною, де на нескінченій мережаній сорочці розкрита книга лежала.
Віра налила собі і Андрієві чай, взяла сорочку й стала шити. Задумалася і неуважно слухала. Все спомини й спомини... Ось Петра висилають... Вона хоче їхати з ним, вона не може без нього, не може. Ні, не треба їхати — вирішив Петро — ні в якім разі не треба. Ось-ось дитина народиться, та й потім, по що їхати? Його доглядати? Він і сам проживе, він сильний. А вона повинна лишитися тут, працювати — не можна ж залишати свою працю задля особистих своїх почувань... І вона лишилася... Так тяжко було, рвалася до коханого, тужила. А потім з'явився Петрусь — не було коли рватися. Сміхом і радістю виповнила дитина їй життя, та й робота заповняла його. Розважали товариші, Андрій. Бракувало коханого чоловіка, але спокійно чекала його, вже не було тої розпуки, що спочатку.
І Андрій гарний хлопець... Так доглядав її, так дбав за неї... Певне, він дуже любить Петра, коли так піклується завжди його жінкою й сином. Звикла до Андрія... Се, мабуть, він не дав їй впасти в розпуку, не дав нудьгувати. Отсі вечори, коли Петрусь спить, коли вже роботу скінчено, самій їй було б дуже важко переживати. Особливо зимові. А з Андрієм удвох вони читали, власне, він читав, вона слухала й шила та гаптувала сорочки Петрові та малому Петрусеві. Літом мало читають і йдуть в садок, в поле, в гай, розмовляють, співають, двічі в тиждень пишуть листи Петрові, а в неділю звичайно від нього одержують, читають, говорять про Петра.
Впала голка з рук Віри. Схилилася, підняла і глянула на Андрія. Гарна він людина, хороший хлопець. Невже він нікого не кохає? Лице шляхетне, привабне, очі сірі, глибокі, високе біле чоло. Так іноді на чоло руку хочеться покласти, провести рукою по шовкових кучерях. У Петра теж таке шовкове волосся.
Віра зітхнула.
— Чого се ви, Віро? Може, підемо^походимо?
— Як же підемо? Чуєте? — вказала вона на двері в садок. Буйні краплі рясного раптового дощу одноманітно шуміли, дзвінко стукотячи по даху й по шибках в вікнах. Ось
дужче, дужче. Вже наче злива. Хтось немилосердно заливає травицю, овочі, квіти — чи щоб вони загинули, чи щоб пишніше красувалися.
— Яка злива!—Андрій підійшов до дверей, крізь які лилася вода в кімнату, і причинив їх.
— Вже в хаті краще тепер,— одкинулася Віра на спинку софи і обвела очима кімнату.
Широкі полиці з книжками, над ними портрети Маркса, Драгоманова 2, Грінченка 3; біля другої стіни столик з книгами, над ним портрет Шевченка і українські краєвиди: коло вікон — квітки, високі, зелені, в великих вазонах; ся софа в куточку, сей її куточок — між книгами з одного боку та квітками з другого, затишний, спокійний... все се таке знайоме, таке близьке... тут ріс Петрусь, тут розповідали свої пригоди товариші-втікачі, тут провадилися оживлені розмови з товаришами в перервах між роботою, яка так горіла в маленькій сусідній кімнаті, де стоїть машинка для друку.
"Що се я справді? — вловила Віра себе на споминах...— Хіба ітоги які підводжу? Чи, як каже Андрій, переїздю на нову квартиру і уостаннє прощаюсь з старою?"
Очі її зустрілися з Андрієвими, задуманими, сумовитими.
— Що, Андрію, на другу квартиру переїздите і жаль серце стискає? — спробувала вона пожартувати, але з здивуванням відчула, ніби і їй жаль серце стискає.
"Що се, чому? Завтра ж повертається той, кого так кохала, завтра почнеться нове життя удвох з коханим... правда, треба, щоб і Андрій був з ними, сей вірний, гарний приятель...