Слідами космічної катастрофи

Микола РУДЕНКО

СЛІДАМИ КОСМІЧНОЇ КАТАСТРОФИ

З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА

Люди, я любив вас, будьте пильні!..

Юліус Фучік

Є слова, до яких звикаєш. Але до цих слів Юліуса Фучіка звикнути не можна: вони безперервно пульсують у твоєму мозку, обстрілюють твою совість, не даючи їй спокою. Ти почуваєш відповідальність не тільки за сина, за матір, за сусіда. І навіть не лише за людство — ти відповідаєш за всесвіт, за видимі й невидимі галактики...

Тихого літнього вечора троє сидять над дрімотною річкою. Раптом на синьому обрії з’явився вогнистий слід і загубився у вечірньому небі.

Один сказав:

— Дивіться, зірка впала. Другий уточнив:

— Не зірка, а метеор. Космічна пилинка. Третій сумно додав:

— Хтось помер...

У цій розмові найбезглуздішим здається твердження про чиюсь смерть — щось від поганських забобонів. Але за якимись незбагненними асоціаціями цей "поганин", сам того не розуміючи, опинився найближче до трагічної істини. Так, хтось помер. Вмерла ціла планета, цілий світ. Звичайно, не сьогодні і не цієї хвилини.

Те, про що я збираюся розповісти, не належить до найновіших наукових відкриттів, — про це знали ще сто п ятдесят років тому. Проте астрономія надто довго була наукою для небагатьох, і тільки в наші дні вона стала наукою для мільйонів, наукою площ і вулиць.

Я не спеціаліст у цій галузі, мені ніколи не доводилося мати справу з астрономічними приладами. Я спробую тільки простежити за відкриттями інших і за змогою витлумачити їх. В окремих випадках, коли астрономія ще не дала переконливих аргументів для висновків, доведеться обмежитись тим, що у слідчих називається версією, а у світі вчених — гіпотезою. Марксизм не тільки не заперечує подібного методу, а, навпаки, вважає його обов’язковим. "Послідовність думки, — говорив Ф. Енгельс, — у всі часи повинна була допомагати недостатнім ще знанням рухатися далі".

Ця робота швидше нагадуватиме розслідування, ніж дослідження, а висновки — швидше версію, ніж гіпотезу. Перед нами суто кримінальна справа космічних масштабів: хто й коли знищив планету, яка у свій час була порівняно близькою сусідкою Землі?

На землі існує закон: жодне вбивство, жодна пожежа не залишаються без розслідування. Якщо згорів будинок, то перш за все належить з’ясувати, чи не було тут злого наміру. І якщо з’ясувати поки що не вдається, злий намір не виключається, як не виключається і стихійне лихо. Якийсь час поруч уживаються дві версії, і слідчі для кожної з них шукають незаперечних доказів. Коли ж на боці однієї версії доказів значно більше, ніж на боці другої, першу визнають головною, провідною, але другу не відкидають доти, поки не зникнуть усі без винятку докази на її користь.

Наспів час, коли кожний мешканець Землі зобов’язаний навчитися одночасно відчувати себе мешканцем Сонячної системи, мешканцем галактики. Настав час усвідомити, що політичні конфлікти не слід — та й неможливо! — поширювати на інші світи. Адже такі спроби можуть призвести до загибелі не тільки земне людство, але й порушити хід розвитку життя на інших планетах.

І хоча космічне право ще не існує навіть у теорії, я дозволю собі, на підставі строго доведених наукових фактів, провести розслідування з приводу загадкової катастрофи, що сталася з безіменною планетою, на нашу думку, близько сімдесяти п’яти мільйонів років тому.

1. ОБ’ЄКТИВНІ ДАНІ "СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ"

Ні, скарг ніхто не подавав. Свідків також не виявилось. Експерти з’явилися тільки через сімдесят п’ять мільйонів років і не змогли підійти до місця події ближче, ніж на двісті сімдесят мільйонів кілометрів. Вони не сподівалися побачити того, що постало перед їхніми очима.

Спочатку в це важко було повірити. Але незабаром сумніви розвіялись, і один з них, Ольберс, змушений був заявити:

— Маємо справу з гігантською катастрофою.

Планета загинула. її розірвали якісь невідомі сили.

Було це за тих років, коли Наполеон перекроював Європу на свій розсуд. Навколо вирували криваві бойовища, а кілька астрономів — Боде, Піацці та Ольберс — не відривали очей від нічного неба, яке вразило їх несподіваною таємницею.

Проте розповімо все по порядку.

Ще Кеплер у 1596 році звернув увагу на те, що в Сонячній системі є істотна прогалина: не вистачає планети, яка має перебувати між орбітами Марса і Юпітера.

В 1766 році Тіціус (а трохи згодом, але цілком самостійно — Боде) розробив дуже просте правило, з якого випливало, що середні відстані планет від Сонця перебувають в залежності від послідовного ряду чисел: 0, З, 6, 12, 24... Якщо до кожного з цих чисел додати по 4, ми одержимо приблизно те, що шукаємо: 4, 7, 10, 16, 28 і т. д. Відстань від Землі до Сонця (10), яка становить 149,5 млн. кілометрів, була прийнята за астрономічну одиницю — міру довжини в космічному просторі.

В 1781 р., користуючись цим правилом, В. Гершель відкрив нову планету — Уран. Відтоді правило Тіціуса — Боде було взято на озброєння астрономії.

Але вчених щораз більше й більше вражала загадка: чому немає на своєму місці планети, яку двісті років тому шукав Кеплер і яка, згідно з правилом Тіціуса — Боде, має бути віддалена від Сонця на 2,8 астрономічних одиниць? Або ця планета надто маленька і її не можна було примітити в тодішні телескопи, або правило не є правилом.

Небо розбили на квадрати, обсерваторії всього світу націлили на нього свої телескопи. Почалися вперті розшуки. Проте і це не допомогло: планета зникла. Між Юпітером і Марсом зяяла та ж таки порожнеча, яка не піддавалася поясненню.

Та ось, коли астрономи дістали в своє розпооядження більш потужні телескопи, 1 січня 1801 року в Палермо директор обсерваторії Піацці помітив у нічному небі маленьке світило. Воно не втішило його. Про те, що це нова планета, не могло бути й мови — надто мізерні були його розміри. І все ж світило помітно рухалося в зоряному світі, отже, до зірок не належало. Гадаючи, що це комета, Піацці спостерігав її півтора місяця. Але через хворобу він мусив припинити ці спостереження, і загадкова гостя сховалася від людських очей.

Рівно через рік — 1 січня 1802 року, німецький астроном Ольберс, заздалегідь попереджений Піацці, спираючись на обчислення тоді ще молодого Гаусса, знову розшукав її у нічному небі. І дивна річ — це невеличке світило, назване Церерою, перебувало в тому самому місці, де, згідно з правилом Тіціуса — Боде, мала бути загибла планета: велика піввісь Церєри дорівнювала майже 2,8 астрономічним одиницям. Порожнеча була заповнена, і здавалося, що гармонія в будові Сонячної системи відновлена.

Але вчених непокоїла думка: що ж це за небесне тіло? Своїми розмірами воно аж ніяк не було схоже на всі відомі планети . Виявилось, що Церера в чотири рази менша за Місяць і в шість з чимось разів менша за Ганімеда — одного з відкритих Галілеєм супутників Юпітера. Ні, радість була передчасною: Цереру не можна віднести до класу планет. І пошуки не припинялись.

Найупертіший серед своїх колег Ольберс знову взявся за роботу. Але все, що він відкривав протягом наступних п’яти’ років, його незмінно розчаровувало. Найближчі сусідки Цепери — Паллада, Веста й відкрита Гардінгом Юнона— виявилися ще меншими, ніж вона. Небесного тіла, яке можна було назвати планетою в повному розумінні цього слова, не було навіть близько. Та й не могло бути — його б відкрив іще Кеплер...

Проте Ольберс не припиняв спостережень за орбітами відкритих ним небесних тіл, які дістали назву малих планет. Незабаром він був нагороджений за свою наполегливість. Ольберс помітив, що їхні орбіти перетинаються майже в одній точці, — в тому ж місці, де мала перебувати гадана планета. Точка перетину цілком відповідала правилу Тіціуса-Боде.

Відкриття це не могло не вразити Ольберса. Залишався єдино можливий висновок: планета —була розірвана якимись невідомими силами, а "малі планети" є тільки найкрупнішими її осколками. Рухаючись по своїх штучних орбітах, що створилися внаслідок вибуху, осколки ці незмінно повертаються до місця загибелі планети, як скорботні сини приходять на могилу матері.

Який катаклізм міг зруйнувати цей загадковий світ? Сили тяжіння з боку сусідніх планет? Але сили тяжіння ніколи не бувають однобічними. Отже, в орбітах сусідніх планет ми повинні були б помітити якісь відхилення від норми. Проте орбіти Юпітера і Марса з такою точністю вкладаються в правило Тіціуса — Боде, що їх можна вважати зразком у межах цього правила. Особливо це стосується Юпітера, якого вважали "винуватцем" катастрофи.

Можливо, як гадали деякі дослідники, планета потрапила в сферу притягання гіганта Юпітера і була розірвана ним? Коли це так, то які ж сили зштовхнули її з орбіти? Адже не можуть планети робити авантюристичні екскурсії, безпричинно зриваючись із власних орбіт. І чому тоді нема жодних ознак відхилення від норми в орбіті Юпітера? Те, що він гігант, ще нічого не пояснює: для розриву планети потрібні були такі зусилля, які б не могли не відбитися навіть на орбіті гіганта.

І найголовніше: чому ж орбіти осколків загиблої планети перетинаються в точці, яка майже не зміщена зі старої орбіти, анітрохи не наближена до цього гіганта?..

Припустити, що поблизу загиблої планети пройшло якесь стороннє тіло, що виринуло з глибини космосу і знову пішло в безвість, аж ніяк не можна: вторгнення такого величезного тіла неминуче позначилося б і на орбітах сусідніх планет, а цього, як уже було сказано, не сталося.

Таким чином, всі припущення про зовнішні причини розриву повинні відпасти як неспроможні нічого пояснити. Планета розірвалася в силу якихось внутрішніх причин.

Але чи був це поступовий розлам, чи, може, величезної сили вибух? Якщо це був розлам, тоді вона мала розколотися на кілька великих шматків. В часи Ольберса це ще залишалося не-з’ясованим: в полі зооу були тільки найкрупніші з малих планет. Тривалий час існувала ще одна неясність: яку форму мають малі планети? Якщо вони кулястої форми, то ні про розлам, ні про вибух не може бути й мови.

В міру того як удосконалювалися телескопи, число відкриттів малих планет незмінно збільшувалося. Потім відкриття посипалися, мов із рогу достатку. Щоб навести в цьому "господарстві" якийсь лад, їх почали класифікувати за ознаками, умовившись, що планети одного типу слід називати чоловічими іменами, другого — жіночими.