По знесенні кріпацтва в Росії1 всі землі як були, так і залишилися чи то панськими, чи то казенними. Вільні ж уже селяни, користуючися тими не їхніми грунтами, були чи то до панів, чи то до казни в відносинах посесорських. Ненормальність такої речі правительство спізнало і в самому початку 1870-х років поклало віддати селянам усі "оброчні" землі у їх громадську власність — на довголітній викуп. Але уряд обов'язково тієї реформи робити чомусь не бажав. Він попустив те, хоч і задля погляду більше тільки, щодо казенних грунтів на волю самих селян, а щодо панських земель — на згоду їх обох — селян і панів. Коли вони згоджувалися, то правительство тоді зараз же викупало у власність собі у панів належні землі і віддавало їх уже від себе селянам.
Приказано було волостям збирати сходи і відбирати від громади на викуп земель від казни згоду формальним способом, приговорами.
Але вияснити розумно і виразно темним людям, селянам, задля чого воно ті приговори, і що воно таке будуть ті "викупні платежі", і замість чого вони, і чи краще буде від того людям надалі, не було нікого. Найближчий, а через те й головний проводир селянства, волосний їхній старшина мало чого й сам у тому тямив, то нічим він і не міг запомогти своїм братам. Волосні старшини тоді в 99 % були темні, як і все коло, були зовсім неграмотні й увсюди, де того треба було по закону, за них підписувався писар, старшина ж, та й те не повсякчас власною рукою, печать тільки свою урядову прикладав, та й годі, часто-густо зовсім без певності навіть, чи там він її прикладає, де треба, чи, може, і заради якого іншого, йому несвідомого діла.
Отож з поводу тих викупів між людьми народилися великі балачки, розмови, силкування вияснити собі, власним розумом дійти, до чого воно все те верне й як і що воно буде. Всюди по селах люди мало-мало вільними часами зіходилися купками й у будень навіть і, посідавши де на призьбі якій або де на дубках на вулиці біля воріт, годинами морочилися. Більше то всі сиділи мовчки, думаючи та копирсаючи паличками землю, бо ж ніхто ніяк ні до чого не міг додуматися. Хіба хто-небудь от із таких бесідників дасть було покій своїй паличці, спиниться черкати нею по землі, та й обернеться до своїх розмовників, та й скаже їм яку нісенітницю. Такому було то хто-небудь ближчий від нього відповість що-небудь, інші всі прислухаються до того, що то там ті кажуть, похитають головами, дехто чухнеться, інший губами цмокне, той, гляди, крекне, і знов усі мовчки почнуть міркувати, а згодом то з тим усі й порозходяться.
* * *
В одному селі Валуйського повіту Воронезької губернії саме того часу животів на світі старий солдат. Він відбув уже давненько свій тогочасний 25-літній час солдатчини та й жив у тому селі й одставці, на покої у якихсь там своїх родичів. Був той солдат грамотний, та ще й добре по печатному, найбільше ж по-церковному він* тямив, так що навіть й Апостола 2 в церкві читав. Писати ж він зовсім не вмів, а також і по писаному, як є, нічого не міг розібрати. Але і через таку свою грамотність між зовсім темними земляками він був людиною світлою на погляд усіх, а через те де в чому задля всіх був немалим авторитетом.
— Царя! Що царя?! Та я щодня декілька літ підряд царя оттак перед собою, як оце тебе зараз, бачив. Еге! І не перелічити, скільки-то я ночей перестояв біля дверей його опочивальні. Було, прокинувшися вранці, небіжчик Миколай Павлович 3, царство йому небесне, відчинить двері, вийде, побачить мене та.
— А! Це ти, Тарасе? Здравствуй!
А.я було витягнуся оттак, дивлюся йому в самісінькі вічі оттак, щоб і не мигати, та йому у відповідь:
— Здравіє желаю вашому імператорському величеству! А він мені:
— Ну, спасибі, спасибі тобі! Іди ж вже додому, чи там пак у казарми, та скажи там свому ротному, що я приказав, щоб він тобі чарку горілки дав.
А я було: — Радий старатися, ваше імператорське величество!
Та повернуся було круто, оттак, наліво кругом, значиться, грюкну було рушницею об діл, лясну було нею оттак (і він задля прикладу бив палкою об землю) та й пішов собі тоді оттак, тільки аз-два-три, аз-два-три, та прямісінько до ротного.
— Так і так,— кажу йому,— від самого царя такий приказ вийшов, щоб горілки мені ви зараз дали.
То він мені, було, зараз же, ту ж мить зараз і наллє повну чарку, та яку чарку! Здо-о-о-о-рову, однаковісіньку, як кухоль! Та якої горілки?! Фу-у-у! Такої-то з вас ніхто ніколи не те що і не нюхав, та й не понюхає ніколи.
— А яка саме вона, дядьку, та царська горілка?
— Та така, що як вип'єш було її, то так аж оттак підскочиш.
— Через віщо ж ви ще й підскакували?
— Як через віщо? Не тямиш?! А через те, що вона по всьому тобі там усередині так животворною міццю і розіллється було. Так вона там у тобі по всіх твоїх жилах, не минаючи ані однієї, і піде, і полізе й полізе. Так ти й чуєш було, що вона так у тобі лізе, та й годі. Еге! Хоч який старий будеш, а відразу помолодієш, як вип'єш було оттаку чарку, як я отто пив, од тієї горілки, так від неї і підскочиш. Он, бач, чого підскочиш! Втямив тепер?
— Та тепер трохи втямив.
— Ну то ж то й то.
Було оттакого і багацько дечого іншого подібного розказував та й розказував, брехав та й брехав і своїм односіль-цям і так усім, з ким йому доводилося балакати, той солдат Тарас. І всі йому у всьому вірили, а через те-то в очах усіх він стояв високо. До нього оберталися багацько де в чому за порадою, найбільше ж коли у кого траплялося таке діло, яке приходило з-поза села або заходило за село. Отож люди і з нетямливими їм тими викупними платежами обернулися до діда Тараса, прохаючи його розказати їм, якщо він знає, що воно таке? І дід Тарас не відмовився від того, хоч відразу, зараз же він їм і не міг нічого про те сказати, не пригадав миттю, що їм відповісти, бо ж він, звичайно, також, як і всі, нічого не тямив у тому.
— Постривайте трохи, чи день, чи два, ось я тільки по книгах роздивлюся, то тоді вже вам певно про все й розкажу,— сказав він. І чи то з хитрості своєї сказав так, щоб не загубити свого реноме перед людьми, чи то, може, він і справді додумувався до того щиро, та й додумався так, що й сам у тих своїх покладах упевнився, тільки ось що він сказав перегодя, ось чим він оголомшив своїх земляків:
— Це, люди добрі, кріпацтво знов хочуть заводити! Он що! Й як тільки яка громада дасть приговор оттой, що його иимагають, то й край! Тоді, бач, усі громадяни поволі будуть повернені у кріпаки, бо ж приговорам згодяться.
— Як!? Що?! Та ми ніколи того! Не хочемо! Ані за віщо приговору не дамо! — аж захвилювалося все село.
— Що ж його робити?! — знов-таки кинулися всі до Тараса.
— Та що! Якщо приговорів не дасте, то й нічого.
— Та воно-то так, але ми не дамо, ми не схочемо, а старшина так писар не звернуть на те уваги, то й самі напишуть приговора, самі за нас і підпишуться, хоч ми їм і рук не даватимемо задля того. Поприкладують свої печаті, то тоді й кажи кому хоч, що то вони самі, хто нам пойме віри?
— Та це-то так! — згодився з тим і дід Тарас, та помовчавши трохи, і сказав їм:
— Але ось що! Знаєте що? Це діло можна обробити.
— Яким же робом? Як?
— Хе! Я вже знаю як. Ви не знаєте, а я-то знаю! Треба у старшини відібрати змогу оттак, як отто ви кажете, зробити.
— Але яким же робом?
— Робом яким? А таким, що одібрати печать у його, громадою одібрати. Громада великий чоловік, то й може те зробити.
— А так! так! От, діду Тарасе, спасибіг вам! А ми й не туди-то! Бач! А воно й справді так добре буде!
— Одібрати у старшини волосну печать! — одноголосно поклало все село.
На чолі з дідом Тарасом ось яка зібралася громада! Все село зійшлося до волості. Але такій численній скількості людей зовсім же неможливо було влізти у невеличкий волосний будинок. Невелика частина тільки ввійшла туди, та й ті мусили бути, як оселедці в бочці. Там був уже і волосний старшина.
— Давай сюди чинарки, свити й усе! — зґвалтував до людей дід Тарас. Миттю ж з півсотні свит і чинарок було вже до його послуг. Але він узяв тільки декілька з них, небагаць-ко, не більше п'яти, чи що. Він ними власноручно щільно-найщільно позавішував усі вікна в кімнаті, аж темно там зробилося так, що ніч, та й годі.
— Світи тепер світло! — знов-таки командує .дід Тарас Миттю запалилися сірнички, засвітили й свічку, яка стояла на столі, накритому зеленим сукном.
— Старшина! Витягай з кишені та клади оттут на стіл пе-чатю свою.
— Навіщо? — не хотів було той.
— Клади! Громада тобі приказує! — закричало на нього декілька голосів, а за тими загули і всі. Витяг старшина з кишені печать і постановив її на стіл.
— Гаси свічку! — звелів дід Тарас та по свойому при-казу сам же він і дунув на неї, сам її й погасив.
— Бери тепер хто-небудь печать зі стола та й ховай собі в кишеню. Взяли вже? Нема? — спитався дід Тарас та й помарив рукою по столі.
— Так, немає вже! — сам же він собі й відповів.
— Ну, тепер і вікна можна відтулити! — сказав дід Тарас і відірвав затулу з одного вікна. За ним поздирали люди і з других. Зробився знов день.
— А що? Знає хто, у кого печать? — усміхаючися поспитався дід Тарас.
— Ні, не знаємо! Ніхто не знає, нікому не відомо, у кого вона є! — загула громада.
— Ну, то й я не знаю. І ти, старшина, не знаєш?
— Не знаю.
— Ну, то й добре і гаразд! Так і треба. Тепер, люди добрі, можна і по домівках розходиться.
— Як то так?! — аж тоді тільки схаменувся старшина таї аж перелякався.— Як же ж так?! Оце я є старшина волосний, та й без печаті залишуся? Люди добрі, подумайте ж самі, що ж тоді з мене і за старшина такий буде?
— А такий ти тепер є старшина і таким ти будеш старшиною, що без громади тобі нічого не зробити тепер! — сказав йому дід Тарас.
— Та я тепер і зовсім нічого не можу зробити. Без печаті все однаково, що мене й немає тут!
— То дурниця, що ти кажеш. Повсякчас, коли тобі треба буде печаті, то вона буде в тебе.
— Як то так?
— А так, що, якщо треба тобі буде куди ту твою печать прикласти, то ти й мусиш тоді скликати громаду, розкажеш їй, і куди і задля чого будеш ту печатю свою прикладуват.и, та ще й покажеш кому грамотному, який вміє по-письменному читати, ту бумагу прочитати громаді, то тоді тобі громада і дасть твою печать.