Куди ви поділи її?.. Чого ви мовчите, як пень?.. Ну, ну?..
Він, сердега, був стільки ж винен, як і його візник, але добре, проте, злякався, думаючи, певне, що зо мною сталося раптове божевілля, а панна Ванда, забувши навіть про своє великопанське виховання, заверещала, як щеня.
— Цитьте,— покрикнув я на неї, випустивши Байденка.
Вона вщухла.
— Е... е... того.. — заникуючись, почав пристав,— я, власне, й зайшов до вас з панною Вандою, бо той... Щоб ви часом не подумали... Я повинен був...
Міліон чортів!..
— Та в чім річ? Де Ніна, я вас питаю?
— Ніна Миколаївна... вибачте... поїхала з інженіром, Ісаком Володимировичем Гінкіним...
— Куди? Куди? — спитав я в нестямі й жадливо, ніби сподіваючись, що дальші його слова спростують або полегшать допіру промовлене, дивився йому в роззявлений рот.
— Кхм... мабуть, чи не той... у N-ськ, бо він же туди поїхав. Е... е... мені страшенно прикро, що я вскочив у сю, вибачайте, історію... Несамохіть, повірте, несамохіть, їй же Богу... А я, як і вам докладно відомо, на державній службі, і тому... мені не личить... е... е... щоб потім не було якогось непорозуміння. І ми з панною, повертаючись з вокзалу, вирішили заїхати до вас перепросити й порозумітись... Розумієте, щоб потім...
Мені треба було великого зусилля, щоб не викинути його за поріг.
— Слухайте,— загримів я, як шалений,— ви все вже сказали? Не маєте більш нічого додати?..
— Авжеж, авжеж,— заметушився він,— я тільки до того, що коли діло дійде до суду, то...
— Пане Байденку, майте ж хоч трохи розуму, се ж надто...
— Так, так, я розумію, що се неприємно вам... Панно, ходімо?..
Нарешті.
Вийшли,— він, обережно ступаючи й придержуючи рукою шаблю, а вона якось боком, зібгавшись і поспішаючись випередити його, ніби боялася, що я жбурну вслід важким прес-папьє.
Я лишився сам, сам в буквальнім розумінні сього слова. Чотири німих стіни з полицями для книжок та портретами улюблених письменників, а посередині, як бездухий стовп, я із страшенним проваллям всередині. І що більш я починав отямлюватись, бути свідомим свого становища, тим гостріш відчував те провалля. І гидкими зробилися — й сей тісний кабінет, обстанова й стіл з нескінченою на нім ідіотською поемою, а стіни давили, гнітили, не було чим дихати. Геть звідсіль!.. Куди?.. На вулицю, безвісти, к чорту, аби звідсіля, від сього срамотного місця, де подурному лилися мої натхненні строфи про волю й розум женщини, про її відродження, де женщина злісно посміялася з мого найсвятішого, замість вдячності...
"Ага,— думаєте ви собі, пане лікарю,— он де собаку закопано, он чого ти лютував! Ти співав, поки чекав на вдячність, поки тобі здавалося, що до тебе почувають побожність; а коли твою ідею — "женщина повинна бути вільною через розум, як і мужчина",— коли твою ідею забажали перетворити в дійсність, зробити фактом, зреалізувати, ти перший став цапки..."
Але — де ж тут розум, пане лікарю, самий найпервісніший розум? Всіма фібрами свого мозку я почував, що тут не те, що правда на моїм боці, але чим, чим я міг довести, чим та й кому?.. Підо мною ґрунт захитався...
А дочка!.. Люба, хороша, покинута крихотка!..
Мов несамовитий, кинувся я в спочивальню, підбіг до маленького дорогого ліжка, трохи не задавивши няньки, що спала на килимі коло нього.
— Господи, спаси й помилуй! — перелякалась бабуся, перехрестилась і сіла.— Се ви, пані?..
— Се я, пан... Чого ви тут вклалися, бабо?
Нянька підвелася, крехтячи, й підняла з килима свою подушку.
— Еге, вклалася... Треба мені дуже тут вкладатись. Пані звеліли полежати біля Люсі, поки вони прийдуть.
— Хе, поки прийде... Не прийде ваша пані більш сюди.
Нянька, очевидно нічого не розуміючи, не рухалася в темряві.
— Чуєте, бабо, не вернеться пані. Вона втекла від нас,— підкреслив я з якимсь лютим задоволенням, бажаючи в глибинах душі навіщось вразити, здивувати сердешну стару людину.
— Як? Вже хіба?..
Я трохи не впав від несподіванки.
— З ким же вони? З тим... інженіром?.. А Люся ж як?..
Всі знали, навіть стара нянька. Тільки я один був певний, що вона, Ніна, кохає мене, що семейну будівлю нашу не зруйнують ніякі гармати. Вхопивши бабу за руку, я скажено тряс її, нахиливши до неї своє обличчя, й грізно зазирав їй в старечі очі.
— Ти знала, га? Кажи, знала ти?..
— Ану, одв'язніть,— смикнула вона руку.— Диви! Хто ж не знав, що сим кончиться?.. Я вже давно заявляла їй на рощот, бо де ж таки? І вдень дитину гляди, і вночі гляди. Се ж не порядок. Сама віється невість де, то з інженіром, то з приставом, то...
— Йдіть, бабо, спати...
— А я не винувата, що ви трохи руки не одірвали...
— Спати, кажу, йдіть.
Вона, не поспішаючись, вийшла, а я... Я схилився над ліжком моєї дорогої маленької доні й гірко, глухо заридав.
Заспокоївшись трохи, я засвітив ліхтаря й озирнувсь по кімнаті. Все було, здається, на місці. З чим же вона виїхала?.. Я заглянув у комод — він був наполовину порожній, а в гардеробі майже зовсім нічого не зосталося. Турбуватись, виходить, нема чого: поїхала з запасом... А се що? Нерозпечатаний лист — мені. Зовсім усе як слід... Ну, ну, добий, добий!.. Нервово деру конверта й біжу у вітальню до світла.
"Любий,— писала вона,— я називаю тебе так, бо кохаю, вір. Але й того, за ким поїхала, також кохаю. Любий, я мусіла так зробити, вибрати іменно се, бо наше життя,-— ти, звичайно, згодишся зо мною,— занадто вже нудне й буденне: сіро в нас і тісно, ніде розійтись вільній людині, нема простору блиснути всіми барвами, людині, що стоїть понад загалом. Вельми вдячна тобі, що навчив мене любити волю над усе, що поважав моє право на неї. Правом сим забажалося скористуватись вповні, і я від'їжджаю. Не думаю, щоб ти не бачив, що не одного тебе кохала я, тому подвійно вдячна тобі, що за ввесь час не сказав мені жодного слова докору, ніби не помічав нічого. Бачу, що слово твоє не розходиться з ділом, і вклоняюся твоїй лицарській вдачі... Важко тобі, коханий?.. Нічого, звикнеш. Лишаю тобі, замість себе, Люсю. Пильнуй її паче ока й прости свою вільнолюбиву Ніну.
Р. S. Не рощитуй старої няньки, поки не оговтаєшся в новім становищі: вона гаразд навчилася доглядати дитини".
Так писала вона, вільнолюбива людина, примірна мати. Чи ви розумієте тут що-небудь?.. Я вчив її, як користуватись правом на увільнення (бо яка ж се воля?) від обов'язків?! Боже, яка помилка, яке велике непорозуміння! Ні, я мушу повернути її, поки не згасло ще її кохання до мене, мушу довести їй, що вона не зрозуміла мене, що женщина вільна буде тільки тоді, коли ділитиме з мужчиною не саме тільки право, але й обов'язки, бо без того буде не воля, а увільнення, не право, а безправ'я, не абсолютна воля, а тільки воля почуття, себто цілковита залежність від нього, рабство нове... Багато ще мудрих речей передумав я... та... А!..
І ось я в N-ську. Одвіз дитину до сестри, а сам приїхав сюди. Чого?.. Шукати її. Навіщо? Адже ж, здавалося, вороття не буде?.. Так, не буде, мабуть. А проте приїхав, кинув дитину й прилетів... вклонитись загиблим ілюзіям востаннє, побачити ще раз віч-на-віч химеру мого колишнього щастя й сказати їй... Я й сам не тямив уже, що саме скажу їй, але почував всією істотою й розумом, що так не можна залишити сього, що треба неодмінно сказати їй щось дуже потрібне, а головне — побачити її.
Адресу добродія Гінкіна я взяв ще з місця, тому, приїхавши сюди, гукнув візника й поїхав просто до нього. Він має якусь контору на Х-ській вулиці, в д. № 18, у першому поверсі, а сам живе в другому.
Піднявся по східцях, подзвонив. Мені відчинила вродлива, чепурна покоївка й спитала, до кого я й хто я? Дав картку. Двері вона лишила нещільно причиненими, і я мимоволі зробився свідком такого діалогу:
— Хто там, Оксано?
Павза, легкий придушений викрик, потім важка хода.
— Що там іще? Чого ти?..— його голос.
— Він... він приїхав...
— Хто такий — він?
— Він... Дмитро. Просить прийняти. О, що я робитиму!
— Що робитимеш?.. Ото! Вона не знає, що робитиме. Ну, то я знаю. Коли він хам і не розуміє, що так інтелігентні люди не роблять, то й з ним треба по-хамському. Оксано, скажи тому панові, що для нього нас немає дома, а коли він дуже наполягатиме, то я покличу двірника. Все!..
— Не треба, не треба так...
— Ай ну!.. А як же, на твою думку?..
Покоївка підійшла до дверей, заникуючись і перелякано дивлячись на мене, переказала мені те, що я вже чув, і хутко замкнула двері.
Що я мав діяти? Домагатись побачення? Все одно не пощастить і, крім бешкету, нічого з того не вийде.
Мовчки, зціпивши зуби, щоб не розридатись від того, що я знову почув її голос, і від образи, я зійшов наниз, вийшов і пішов улицею — куди? — й сам не тямив...
Я йшов, аж поки вулиця не вперлась в якусь гору, вкриту густим садом, звідкіля чути було музику. Біля брами стояли візники, поліцейські, на котрих електричні ліхтарики кидали з брами цілі снопи неблимаючого, ясного світла. Люди йшли туди й звідтіль.
— Се що? — спитав я візника, показуючи на сад.
Він зневажливо (видимо, за мою нетямучість в таких серйозних справах) сковзнув поглядом поверх мене й повернув голову в другий бік.
— Сад... чи ви не бачите самі?.. Троєцькой,— буркнув він у просторінь.
Справді, навіщо тільки животіють на світі отакі нікчеми, як я, що не знають навіть, що се Троїцький сад для прогулянок поважаної пані публіки.
Ну, що ж... Сад то й сад. Купивши квитка, пірнаю вкупі з іншими в сад.
Відразу обхопила нас напівтемрява: величезні старі дерева з обох боків кидали на нас густі тіні, а далі, в морі світла, коливався, ворушився святковий, ласий до розваг, до втіх, люд; прискали водомети; горбочки, вкриті густою щіткою різнобарвних левкоїв, розливали навкруги п'янкуваті пахощі, а над усім, або тихо гойдаючись у повітрі, або крутячись лютим вихорем, панували згуки оркестру.
Музика ввірвалася. Я знічев'я почав оглядати гуляючу публіку. Найбільш, звичайно, цікавився жінками, бо й їх була вражаюча більшість. Дивився на їхні вродливі, гарненькі, погані, лагідні, злі обличчя и несподівано для себе помітив одну якусь, властиву всім їм, я б сказав, печать на видочку. Щось таке, чого не міг відразу означити, хоч як не силкувався, не напружував свого мізку. Я тільки відчував, що се щось гидотне...
Хотів іти, але раптом серце мені захолонуло.
Я випростався й прикипів до місця.