Досить було Кармелюкові тільки обмовитися про сім’ю — щоб викликати в пані приховану досаду.
— Послухай,— сказала, нарешті, йому одверто Доротея,— пора б тобі й одвикати від сім’ї. І що ти там знайшов у своїй жінці? Хіба тобі така жінка потрібна? Як на твій розум і едукацію — тобі потрібна пані, так, справжня пані, котра б зуміла оцінити твої гідності. А для розумної людини нічого нема неможливого в світі... Все залежить від розуму та від панської ласки... все!
Ці прозорі зауваження Доротеї викликали в душі Кармелюка почуття обурення, хоч вій все-таки що не цілком догадувався, до чого хилить мову свою хтива пані, але вій уже ненавидів її, ненавидів тим більше, що Доротея, не соромлячись свого дворецького, чинила над селянами варварську розправу. Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала; ця кара.
Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю і найкволіших, найповажніших старих людей. Все це повинен був бачити Кармелюк — і мовчати. І він мовчав, стиснувши серце, мовчав, гамуючи себе надлюдськими зусиллями, бо в душі його все ще тліла надія, що пані виконає свою обіцянку й викупить його сім’ю.
За час перебування Кармелюка в Доротеї, Марина прибігала до нього потайки разів два чи три. Ці побачення з дорогою дружиною були обставлені найбільшою таємничістю. Сповнюючи щастям вимучене серце Кармелюкове, вони разом з тим і шматували його. Марина розповідала чоловікові про ті злигодні, які посипались тепер на їхню сім’ю. Ключник помщався на них щохвилинно. І її, і хворого діда ганяли щодня на панщину, діти зоставалися без нагляду самі, коли б не добрі сусіди,— може, й загинули б зовсім; корова від недогляду пропала,— хліб немолочений зогнив у скирті.
Всі такі вісті розривали душу Кармелюкові, і ще дорожчою ставала йому рідна, близька істота, яка так покірно терпіла все це лихо.
А тим часом Доротея починала діяти все одвертіше й од-вертіше. Уже й покойові служки починали дещо примічати,— Доротея звикла не приховувати своїх забаганок,— і несподівано цей хам, незважаючи на всі підходи, не звертає на неї уваги. Перепона дратувала пристрасть Доротеї*
"Чи він дурний щодо цього? — думала вона сама собі.— Чи занадто несміливий, чи виною у всьому дружина? Принаймні треба приступити до діла рішуче",— вирішила вона.
Було свято, і сім’я Хойнацьких виїхала до одного з найближчих сусідів на бенкетування, яке повинно було тривати два дні. Кармелюк скористався з цієї нагоди і вирішив будь-що провідати свою сім’ю. Це палке бажання так томило його душу, що він уже не думав ні про гнів Доротеї, ні про наслідки його.
Кармелюкове серце завмерло од невимовного болю, коли він знову взявся після такого тривалого часу за двері своєї рідної хати.
За дверима було тихо. Коли Кармелюк увійшов до хати, його зразу навіть не помітили.
Дід лежав у кутку, прикрившись кожухом. Марина сиділа на ослоні, припавши головою до столу; як видно, вона плакала. Діти спали, притулившись одне до одного. У всій хаті панувало те безладдя, яке приносить із собою тільки горе.
Серце Кармелюкове болісно стислося, коли вій побачив цю картину.
Тільки тоді, як він зробив кілька ступнів уперед, Марина підвела голову і з голосним криком кинулась йому на шию.
Дід, побачивши Кармелюка, скрикнув, підвівся з місця, але зараз же впав на ослін і почав безсило по-старечому схлипувати.
Кармелюк гаряче притиснув до себе Марину і, обнявши її, підійшов разом з нею до діда.
— Діду, ДІДУ, та чого ж ви плачете? — промовив він, намагаючись падати своєму голосу бадьорого тону.— Та встаньте ж, дайте подивитися на вас.
— Ох, синку, синку... Не слухаються ноги,— застогнав дід,— не зігнули літа, а зігнуло горе. Дай же подивлюся на тебе, може, вже востаннє! — Вій гарячо обняв Кармелю-ка й, одхилившись од його грудей, пильно подивився йому в обличчя.— Схуд! — Дід сумно похитав головою і знову сказав з придушеним зойком: — Гай-гай! Як схуд!
— Горе тільки рака красить,— відповів похмуро Кармелюк.
— А як ти прийшов? Пустила папі? Змилосердилася? — промовила, нарешті, крізь сльози Марина.
Кармелюк махнув рукою.
— Поїхали пани з двору, я й пішов.
— Без дозволу? — сплеснула руками Марина.— Ой боже мій, що ж то буде, коли довідається пані!
— Однаково... немає сили терпіти... Душу захотілося одвести з вами, бідні мої, безталанні мої!..
Голос Кармелюкові урвався; він тільки махнув рукою й понурив голову.
В хаті запала тяжка мовчанка.
— Погано тут було,— заговорив знову Кармелюк,— а вже що там твориться — сказати страшно!
— Бідолашний ти наш! — прошепотіла Марина, припадаючи в сльозах до його руки.
— Що я? — Кармелюк провів рукою по її голові.— Мені нічого: в ласку до цієї іродихи попав, а вже що люди терплять... Ех! Після такого життя і пекло раєм здасться!
Він круто обернувся й підійшов до маляток,— тепер уже брудних і обшарпаних, а все ж таки безтурботних. Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на них, потім нахилився, поцілував обох і, змахнувши рукавом сльозу, заговорив глухим, переривчастим голосом:
—— Сплять! Бодай би й не прокидалися довіку, щоб не знати тієї долі, котра жде їх. Звір, гад, черв’як щасливіший за кріпака. Як падло якесь, міняють його на собаку, одри-вають од сім’ї, продають для панської потіхи! А-аП Спіть же ви до вічного, до страшного суду! Щоб очі ваші не бачили світла цього сонця, щоб вуха ваші...
— Іване, Іване! Схаменися, що ти кажеш?—скрикнула від страху Марина, хапаючи чоловіка за руку.— Гріх! Гріх!..
Він важко опустився на лаву й замовк...
— Кріпися, сину, кріпись! — заговорив дід таким кволим, розбитим голосом, що, здавалося, голос цей діходив звідкись знадвору, здалека.— Були й гірші часи, та минули... не до зими діло йде, а на весну... Кріпися для цих малих дітей... кріпися...
— Кріплюся, діду; тільки тому й кріплюся, що надія
ще є з’єднатися з вами всіма, а коли б не те, то знав би вже, що робити. J ■Господи/боже мій! — Марина вся зашарілася.—— Хіба пані...
— Обіцяла купити і вас усіх,— закінчив її думку Кармелюк.
Дідочку, батечку, чуєте, що він каже? — скрикнула Марина, задихаючись од радості, й, обхопивши Кармелюка за шию, припала до нього.— Щастя моє, радосте моя! Світе мій! З тобою знову вкупі, вкупі! — повторювала вона, перебиваючи слова поцілунками.
Постривай, голубко, ще не дуже радій,— спинив її чоловік,— треба ще впросити пана, щоб погодився продати вас.
.*** Пана.,/ щоб погодився продати нас? — промовили разом і дід, і Маринка, дивлячись; на Кармелюка розширеними очима.
Еге ж, пана,— перебив Кармелюк, не розуміючи їхніх поглядів.— Я ось думаю піти до панича, щоб упросив пана.
*— Нічого йти, я був уже в нього, сину, двічі,— промовив тихо дід, потупивши очі.
Ну й що ж?
Господи! Та він же каже, що пан і зразу оддавав нас Хойнацькій та й дворецький мені це саме підтвердив.
— Хіба?
Кармелюк важко дихав, груди його здіймалися з шумом; ухопившись руками за край стола, він майже перегнувся До діда.
І вдруге, оце вже недавно, пан пропонував їй нас... Не схотіла купити, сказала, що в неї й без того жінок багато!
— То, виходить, вона, гадина підла, дурила мене?!.—" скрикнув ошаліло Кармелюк і з такою силою вдарив кулаком по столу, що ніжки його захиталися й заскрипіли.
Злякана Марина обвила його шию руками.
В цей час у сінях почулися гучні кроки. Всі нашорошилися. Марина од страху притислася до чоловіка, мовби намагаючись загородити його своїм тілом.
Двері розчинилися, і на порозі став конюх Доротеї.
— Скоріше збирайся, Іване,— крикнув він з порога.— Пані повернулася, лютує, як відьма. Біда!
VII
Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами21 на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.
— Як ти осмілився, пся крев, порушити панів наказ? — закричав володар, як тільки появився на порозі Янко.— Як ти осмілився, шельмо? Як ти наважився, хамський виродку, гадюко!
Кармелюк мовчав, прикусивши зціпленими зубами до крові губу; він був надзвичайно блідий, важко дихав, а очі, мов жарини/ блискали з-під похмуро навислих брів.
— Чого ж ти мовчиш, гадино, коли тебе питають? — сатанів Хойнацький од припливу неймовірної злості до цього хама, якого все ж боявся вдарити; він розумів, що падати ваги своїй владі можна було, затопивши в зуби, але рука не підіймалася... дубіла... перед цією похмурою постаттю, сильною і м’язами, і тим пекельним вогнем, який пробивався крізь ці світлі очі хамової душі.
Кармелюк витягся і глянув у очі своєму господареві. Доротея здригнула; Хойнацький на крок відступив і поблід, причому ніс у нього вирізнився синювато-багровим полиском.
— Відповідай же, ракаліє! — прохрипів пан, бажаючи приховати своє збентеження.—Або я погукаю людей...
— Панська воля,— процідив крізь зуби Янко,— а мені гріх, як видно, пропадати... Ну, що ж — пропадай, душе!
Від цих слів у Хойнацького пробіг чомусь по спині легенький дрож, ніби хтось поклав йому на шию жменю снігу. Він оглянувся на дружину і піймав її погляд, що виблискував і тривогою і якимсь бурхливим поривом.
— Як ти смів відлучитися, паршиве бидло! — все ще підтримував свій престиж господар.— Тобі ж сказано було, щоб з мого маєтку ти не смів відлучатися, а особливо в своє колишнє село, на побачення з своїм чортовим кублом? Га?!
— Усе* що мені було загадане, я виконав,— вимушено заговорив, дивлячись убік, обвинувачуваний.— Панство поїхало на два дні...