Так, наприклад, О. К. Саксаганський почав добувати права виставляти при українських п'єсах лише російський водевиль, а не цілу драму, як вимагали деякі губернатори.
Був голод в Росії; публика і так не дуже-то вчащала в театр, а одеський градоначальник напосівся на Саксаганського, щоб виставляв стільки само дій російської п'єси, скільки й української.
Щоб виконати його волю, треба було утримувати спеціальну російську трупу.
Надопекли знущання, урвався терпець — і наважився Саксаганський позивати градоначальника. Як маєш з багатим позиватись, каже народне прислів'я, то краще поли вріж та тікай. Та втік, не втік, а побігти можна. І почав Саксаганський строчити скарги та прошения. Аж тричі подавався він з прошеніями до Главн. Упр. по Делам Печати за дозволом виставляти українські п'єси без російських, — все одмовляли. Саксаганський не складав зброї, допоминався свого і вдався нарешті з прошениям аж в Сенат і таки одержав у 1892 році дозволу виставляти українські п'єси з одним одноактним або двохактним російським водевілем. Так само настирливо допоминався він дозволу фати в Київі, але добув цього дозволу вперше для трупи Садовського М. П. Старицький, спочатку під фірмою К. Драм. Товариства, а вже згодом і самостійно. Не менш уперту боротьбу, бодай хоч скаргами та прошеніями, точив з цензурою Б. Д. Грінченко з приводу заборони його перекладу "Марії Стюарт". Він довів діло аж до Сенату, проте дозволу не виґвалтував.
Багато можна було б навести таких прикладів, але обмежимось поки що й цими: факти з життя українського театру ще перед очима у всіх.
Всі ці факти, які зазначали ми вище, були лише заходи поодиноких діячів, але діячі українського театру ніколи не теряли нагоди виступати й колективно в обороні справи українського театру. Одного часу пропонувався з'їзд діячів української сцени, щоб обміркувати його становище та нарадитись, що далі робити, як підтримувати його. Старші діячі українського театру щиро пропагували той з'їзд, але решта чомусь не пристала, і діло скінчилося лише спільною нарадою. Коли ж було дозволено перший всеросійський з'їзд театральних діячів, українці всі прибули на почесне поле: М. Старицький, М. Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий та з Чернигова Шраг од гуртка української інтелігенції, серед якої був і драматург Грінченко. Всі головні репрезентанти українського театру виступили на тому з'їзді з своїми докладами. Доклади їх волали до правди й справедливости, до поліпшення долі українського театру; вони малювали його становище, говорили про той ґвалт, що душить його. Українські драматурги прохали, щоб їх зрівняли принаймні з російськими, щоб скасовано було ті циркуляри, які ставлють українську сцену в якісь виключні умовини життя.
Не маючи зараз під рукою докладів других репрезентантів української сцени, які виступали на з'їзді, ми наведемо тільки головний зміст докладу М. П. Стари-цького.
Малюючи всі "кривди і обіди" українського театру, д. Старицький зазначив: "З 1889 року цензура почала за-боронювати вистави не лише драм із життя інтелігенції, але й з купецького, а далі й з міщанського побуту, коли тільки в них фігурував сюрдут. Не досить того: п'єси, вперед дозволені, було усунено з репертуару розпорядженням цензури (наприклад, Кропивницького "Доки сонце зійде" та "Глитай"). Слідом за цим почали безумовно за-боронювати до вистави драми історичні та побутові з минувшини. Мені, наприклад, заборонено "не за напрям ані за зміст", як був ласкав вияснити мені особисто давніший начальник "Гл. Упр. по Делам Печати", але виключно за мову драми "Богдан Хмельницький" та "Розбите серце", д. Кропивницькому з тої самої причини заборонено "Титарівну", д. Карому драми "Роман Волох", "Сербии", "Що було, то мохом поросло", д. Конисько му драму "Ольга Носачівна" і комедію "Порвалась нитка". Та рівночасно з цею поголовною забороною декому до-зволювано між іншим і історичні драми, і п'єси з інтелігентного життя, але лише такі, яких ніхто не важився виставити на сцені. А вищеназваним авторам заборонюва-но навіть і побутові драми, скоро лише вони були написані на мотиви яких-будь чи то російських, чи загранич-них творів або коли мали хоч тінь літературної вартости. Такими самовільними й нічим не оправданими утисками стиснено горизонт українського письменства до хутора, до хати, і в ній іще не дозволено йому живописувати гро-
мадських боків народнього життя, а допущено лише малювати любовні та родинні радощі та гризоти. Наслідком цього репертуар української сцени зробився одностайним та нудним, та й сама вона засуджена на голодну смерть"
Далі д. Старицький виставляє ті позитивні вимоги, які ми зазначали вгорі. З'їзд одноголосно вхвалив доклади українських драматургів і вдався з ними до Височай-шої Влади. Наслідком цього було те, що цензурні вимоги одразу помнягшали: почали дозволяти потроху і історичні п'єси, і п'єси з життя інтелігенції, і п'єси на громадські теми.
Таким робом, потроху, помалу, а все-таки діячі українського театру добули більше волі рідній сцені, оборонили її од неминучого загину. Звичайно, нам зараз можуть закинути, що всі заходи старших діячів української сцени були лише "полумерами", що треба було вживати більш радикальних засобів: не просити, не скаржитись, а правити своє!
Чи треба ж на це одповідати?
Звернемося тепер до другої частини питання — до того, про що писали українські драматурги. Не спиняючись на художньо-критичному розгляді їх творів, ми з'ясуємо тільки, у полі яких ідей зростала і ширилась ї творчість.
VI
Кидаючи погляд назад, на всю українську драматичну літературу, мусимо перш за все зазначити, що вся вона була од першого кроку свого нового життя щиро-щиро демократичня і чесна. Вона служила народу та людині, не прислуговуючись інтересам пануючих класів. Бездогма-тичність, роз'ятрена розпуста та інші прикмети "духа землі" буржуазії, що стали нині "во главу утла" інших літератур — не поширились в українській драматичній літературі; вона лишилась сильною й чесною літературою здорового народу, що знову виступає на арену життя. Не "дух землі", а "дух вічньої правди", що веде до рівности і братерства, буяв в ній і надихав її робітникам їх найкращі думки.
І в цім її велика і непохитна заслуга. Придивимося ж конкретно до тих ідей, які розробляли українські драматурги.
Цензура й адміністрація дозволили їм торкатись тільки тем щасливого чи нещасливого селянського кохання та других родинних відносин.
Чи лишилися вони в цих межах?
Звернемось до обвинувачень автора "Уваг":
"Українські драматурги ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржировку народніх типів, або — в ліпшому разі, малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбийчу і притупляючу буденщину її". В доказ цього загального обвинувачення автор наводить такі детальні факти: "Величні моменти з історії минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціальної боротьби класів, ще більш героїчні і могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них джерелом животворящим, відкіля вони й самі б пили та й других напували. Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальноприз-наних авторитетів вкраїнської драми".
Подивимось.
З історичніх драм "загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми" ми маємо ось які: "Богдан Хмельницький", "Остання ніч", "Оборона Буші", "Маруся Богу-славка", "Сава Чалий", "Бондарівна", "Лиха іскра поле спалить, сама щезне", "Гандзя", "Ясні зорі", "Степовий гість", "Серед бурі" — одинадцять історичніх драм на трьох письменників 27 за короткий час, — бо до 1896 року історичних драм не дозволяла цензура, — відсоток немалий.
Але стриваймо. Може, ці "історичні" драми плекали тільки драму кохання, а історичнього в них тільки й малося, що декорації та вбрання? Може, й справді в них не одбилися "величні моменти з історії минувшости вкраїнського народу?"
Почнем спочатку.
Епоха Богдана Хмельницького — найвеличнійший момент з життя українського народу, і драма "Б. X." малює не тільки особисту власну драму гетьмана Богдана, а самий зріст народнього гніву, боротьбу і повстання народне. Згадаємо тільки другий акт — на Запорожжі, чи не соціальні питання підносяться на сцені в сценах між голотою та лейстровими козаками? Самого Б. X. виводить автор не месником за власні кривди, а свідомим ватагом народнього гніву, головою повстання народніх мас за свої політичні і соціальні права. (Автор навмисно змінив почасти історичний факт: звістку про ґвалт над сином та жінкою привозить Тимко Богданові в ту хвилину, коли Богдан вже скликає до повстання запорожців). Оборона Буші — чи це ще не величний момент з історії українського народу? В цю драму автор цілком переніс той героїчний дух часу, який наддав можливість невеличкій купці жінок боронитись од численного ворожого війська і нарешті всім вмерти, а не скаляти свій стяг. І хоч інтрига п'єси — "драма серця", але в ній згучить новий соціальний мотив, народжений Богдановою епохою. Героїня драми Мар'яна не може з'єднатись з своїм коханцем князем Корецьким — не через те, що "він поляк, а вона руська", не через те, що він "католик, а вона грецького закону", а через те, що він пан, а вона козачка. Ввесь настрій, яким перейнята драма, приводить нас в ті часи, коли люде жили хвилинами, а не роками, коли нерви й воля були напружені, як тетива на добрім сагайдаку, коли не кожен думав, що "краще бути живою собакою, ніж мертвим левом". Такий час і дає можливість поодиноким людям виявляти нечуваний героїзм — ламати своє власне щастя з-за принципу, вмирати за повинність свою, що й робить героїня п'єси. "Остання ніч" малює драму одинокої людини, що свідомо віддала своє життя за волю, за щастя других. Проте думаємо, що такий момент може "навчити іти назустріч новому життю". Чи не героїчній момент з життя народу малює нам Сава Чалий? Щодо історичніх п'єс Грінченка, то вони теж відносяться до тої ж самої Богданової епохи і малюють нам моменти повстання народніх мас. Настрій п'єс, не вважаючи на зовсім інші обставини життя, остільки од-повідає сучасному настрою російської публики, що навіть в такім далекім краї, як Кавказ, в Батумі, місті приморськім, де збилися люде всіх сторін, сливе незнайомі з українською мовою, г— кожне слово п'єси "Степовий гість" вкривали гучні оплески.